Пристрасті за Єрусалимом

Рішення Дональда Трампа визнати Єрусалим столицею Ізраїлю не могло не спровокувати протестів в арабському світі та засудження в Європі. Близький Схід, де ніколи не бракувало спалахів насильства, отримав ще одне джерело ескалації. Свій головний біль через це рішення отримала й Україна. Чи так вже конче було главі Білого дому реанімовувати законопроект, який припадав пилюкою 22 роки?

Отже те, про що вже давно говорилося у Вашінґтоні, а Дональд Трамп урочисто пообіцяв під час передвиборчої кампанії, сталося: США офіційно визнали Єрусалим столицею Ізраїлю. Трамп дотримав свого слова, ухваливши відповідне рішення 6 грудня.

Від цього кроку американського президента застерігав практично весь світ. Причому не тільки палестинці, допомогти котрим здобути власну державу обіцяла Америка, не тільки практично всі арабські та ісламські країни, а й більшість держав Європейської Унії, передовсім тих, котрі доклали доволі миротворчих зусиль, врегульовуючи палестино-ізраїльський конфлікт, – зокрема Німеччина, Велика Британія, Франція тощо. Відмовляли Трампа керівники Євроунії, ООН і навіть сам Папа Римський Франціск. 

Утім глава Білого дому таки проіґнорував застороги. «Я дійшов висновку, що настав час визнати Єрусалим столицею Ізраїлю. Ізраїль є суверенною державою, яка має право ухвалювати рішення про місцезнаходження власної столиці», – заявив Трамп, підписуючи відповідний указ.

І тут виникає у багатьох людей, котрі спостерігають за ситуацією на Близькому Сході й переймаються нею, логічне запитання: «А чи дійсно має право, виходячи з обставин, у яких священне місто повністю увійшло до складу єврейської держави? Адже східну частину метрополії Ізраїль анексував щойно 1967 року, після перемоги в Шестиденній війні. Світова спільнота засудила цей крок Ізраїлю, відповідна критична резолюція була прийнята свого часу на Генеральній Асамблеї ООН. Багато держав, зокрема й західноєвропейських, розірвали після цього дипломатичні стосунки з Ізраїлем. А тепер Вашінґтон закликає увесь світ цофнутися, леґітимізувати цю анексію, причому проголосувати на тій же ГА ООН.

І тут для союзників Сполучених Штатів виникає складна дилема. А для України вона просто вбивча, враховуючи її залежність від американської підтримки. Визнати анексію Східного Єрусалима? Але ж це стане прецедентом, за який може ухопитися Росія з казусом анексованого Криму.

Утім, ці ситуації лише видаються аналогічними для невтаємничених у міжнародне право осіб. Насправді ж зі суто юридичної точки зору все разюче відрізняється.

Візьмімо для незаангажованого пояснення інші випадки анексій. От, наприклад, Кьоніґсберґ і Сахалін, захоплені СРСР за наслідками Другої світової війни. В обох випадках територію було відібрано в країн-агресорів. Щоправда, у першому випадку Німеччина вчинила агресію безпосередньо проти Радянського Союзу, а Японія проти інших країн. Але, в кожному разі, агресивний характер цих країн був безсумнівним, тому анексію визнало світове співтовариство.

Так само й Східний Єрусалим був захоплений Ізраїлем під час війни, коли арабські держави виступили агресорами, а ізраїльтяни оборонялися. Ізраїль попередньо жодним чином не визнавав за арабами права на ці території, й тим більше не укладав щодо цього якихось угод. Щобільше, навіть згідно з проектом, затвердженим 1947 року на засіданні ГА ООН, Єрусалим не мав належати жодній арабській державі. Передбачали, що місто залишиться якоюсь непевною «міжнародною зоною».

Тепер щодо Криму. Півострів був анексований в мирний час, причому як порушення попереднього договору Росії та України, укладеного на найвищому рівні ще 1997 року й ратифікованого обома парламентами. Окрім того, Росія, підписуючи 1994 року Будапештський меморандум, присягнула жодним чином не те що не посягати на українську територію, а навіть не чинити жодних політичних чи економічних тисків на Київ.

Тому кримська і єрусалимська ситуації не мають жодних аналогій. Хоча зрозуміло, що Кремль намагатиметься розіграти карту Єрусалима для легітимізації анексії півострова і навіть, можливо, озброїть додатковими арґументами своїх прихильників у Європі (різні ультраліві і ультраправі партії на кшталт французького «Національного фронту», німецької Лівої партії  чи мадярського «Йоббіка»). Утім, таких сумнівних арґументів Кремль мав доволі й без Єрусалима.

Отже, з українськими аналогіями трохи розібралися. Тепер поглянемо на цей контроверсійний крок глави Білого дому в ширшому міжнародному контексті. Бо рішення Трампа таки спричинило ефект геополітичного землетрусу. Воно спровокувало чергову хвилю напруження на Близькому Сході з одного боку, а з іншого – обурення світового співтовариства. Фактично всі європейські союзники США відмежувалися від рішення Вашінґтона. У Раді Безпеки ООН Лондон і Париж скритикували дії США, вперше за багато років вони там виступили по різні боки барикади.

Утім, і ескалація насильства на Близькому Сході, й негативна реакція  Європи були цілком очікуваними. От що виявилося несподіваним – це критика Трампового указу з боку Ізраїлю і авторитетних представників єврейського світу. Адже своє незадоволення висловили не лише ізраїльські політики, а й також, приміром, Центральна рада євреїв в Німеччині. 

Здавалося б, чому так? Євреї мали б на всю горлянку голосити: «Перемога!», а вони чомусь незадоволено крутять носами й кажуть: «Зрада». А чорт, як завжди, ховається в деталях. Відомо, що статус Єрусалима є одним з наріжних каменів ізраїльсько-палестинського конфлікту. Ізраїль називає східну і західну частини міста «вічною неподільною столицею», а палестинці вважають Східний Єрусалим столицею їхньої майбутньої держави.

В своєму ж указі Трамп наголошує, що визнання Єрусалима не відбудеться до майбутніх перемовин про статус міста і визначення майбутніх кордонів між Ізраїлем та Палестиною. Окрім цього, оголошуючи своє рішення, Трамп вперше заявив, що підтримує проект двох держав, тобто ідею створення палестинської держави поруч з Ізраїлем. А вже 8 грудня держсекретар США Рекс Тіллерсон підкреслив, що рішення Трампа жодним чином не суперечить традиційній позиції Вашінґтона, яка полягає в тому, що статус Єрусалима необхідно визначити винятково на мирних перемовинах. А щоб остаточно закрити питання, постійна представниця Сполучених Штатів в ООН повторила ці ж слова під час засідання Ради Безпеки, де розглядали це питання.

І в цьому зв’язку можна зрозуміти невдоволення Ізраїлю. Адже хоч і відбулося довгоочікуване визнання Вашінґтоном Єрусалима як столиці, проте жодного реального політичного значення воно не передбачає – суто символічне. Ізраїльтяни проаналізували текст промови Трампа і були стурбовані досить туманними формулюваннями, передовсім про підтримку ідеї двох держав, якої ізраїльський прем’єр-міністр Біньямін Нетаньяху не те що не акцептує, а воює з нею всі ті дев'ять років, впродовж яких обіймає свою посаду.

То що ж виходить: палестинці, для котрих символізм має пріоритетне значення (і цим вони дуже нагадують українців), отримали від Трампа символічного ляпаса. Ізраїльтяни, для котрих значно важливішою є прагматика, отримали відкоша. Отак американський президент хотів зробити всіх щасливими, а вийшло все з точністю до навпаки.

У цьому контексті мимоволі пригадується кумедна історія з недавньої російської політичної історії. Ще в часи президента Бориса Єльцина в Росії короткий час був прем’єр-міністром такий собі специфічний чоловік Сергій Кірієнко. Він був далеко не дурним, зокрема, ще в травні 1998 року попереджав, що країні загрожує глибока економічна криза, якщо негайно не вжити радикальних заходів. Навіть не те що попереджав – криком кричав. Але Єльцин його крики проігнорував – і отримав мега-дефолт у серпні 1998 року.

Так от, Державна дума у квітні того ж року двічі відхиляла кандидатуру Кірієнка. Щойно на третій раз Єльцин пропхав свого номінанта на посаду. Чому його так не любили політики, та й не тільки? Зокрема тому, що тоді, майже два десятиліття тому, він ще не вмів кривити душею. В одному інтерв’ю його запитали: «Пане Кірієнку, а ви в Бога вірите?». Варто було б йому відповісти «так» – і він би здобув прихильність принаймні половини публіки, котра виступала за духовні «скрєпи». Варто було йому сказати «ні», і він би здобув симпатії іншої половини – електорату комуністів і секулярних лібералів. Але він відповів так, що зумів відвернути від себе і одних, і інших: «Я взагалі-то саєнтолог».