У часі першої світової війни приготовляв Іван Франко низку своїх недрукованих перекладів із чужих літератур до видання. Туди мало увійти також: "Із Пісні про Нібелюнґів" Франка, як свідчить ось яка примітка перекладача: "Знайомий іще з ґімназіяльних часів зі старонімецькою рицарською епопеєю "Dаs Nіbеlungenlied", я не раз пробував перекладати дещо з неї на нашу мову. Ті проби з літами розгубилися, та в р. 1891 зробивши пробу з перерібкою старонімецької поеми Гартмана фон дер Ауе "Dеr аrmе Неіnriсh" у коротшій формі, за прикладом німецької перерібки А. Шаміссо, я подумав про можливість переробити так само й "Пісню про Нібелюнґів", подаючи епічну основу в коротшій свобіднішій формі. Тоді була написана отся проба, яку я опісля, занятий іншими працями, не брався продовжати, а тепер, переглянувши та подекуди справивши рукопис, подаю до своєї збірки перекладів. Писано д. 5 мая 1915 р.".
Наведені слова Франка важливі з кількох оглядів. Поперше, вони стверджують, що Франко зацікавився старонімецькою лицарською епопеєю про Нібелюнґів уже від ґімназіяльних часів і не раз пробував перекладати її на українську мову, але його спроби з’їз зуб часу. Подруге. наведені слова розкривають, що своєї переробки старонімецької поеми Гартмана фон дер Ауе "Бідний Генрих" довершив Франко в 1891 р. в коротшій формі, за прикладом Адальберта Шаміссо. "Бідний Генрих Поема Гартмана фон Ауе. Вільно переробив із старонімемького Іван Франко" надрукований перший раз у "Буковинському православному Календарі на переступний рік 1892" (сс. 16—33). Свій переклад попередив Франко невеличкою річчю про Гартмана фон дер Ауе та його "Бідного Генриха", закінчивши її такими словами щодо свого способу перекладання: "Перекладаючи повість Гартмана із старонімецької мови, ми не держалися слово до слова, а переказували свобідно, іншим розміром, скорочуючи декуди розволіклий спосіб давнього оповідання і підносячи трохи ті місця, в котрих талант автора виявляється найяркіше". Під надрукованим перекладом "Бідного Генриха" стоїть дата: "7 до 10 січня 1891". Ця дата важлива для початку "Пісні про Нібелюнґів" Франка тим, що означує час, після якого щойно почав Франко наново переспівувати старонімецьку епопею про Нібелюнґів. Свій зразок, перерібку Адальберта Шаміссо, відкрив Франко в замітці до "Бідного Генрнха" у львівському виданні своїх "Поем" із 1899 р., зазначивши тут ось що: "Я не даю перекладу старого німецького твору і держуся ближче тої перерібки, яку в 30-их роках нашого віку зладив Шаміссо (див. Сhаmіssоs Werkе, hеrаusgеgеben vоn Н. Kurz, т. І, 230—240). Розуміється, і цю перерібку я не перекладав дослівно" (с. 36). Примітки Франка при друкованому тексті "Бідного Генриха" в згаданому буковинському "Календарі" й "Поемах" дають нам розуміння того, як Франко "подумав про можливість переробити так само й Пісню про Нібелюнґів", подаючи епічну основу в коротшій та свобіднішій формі", як висловився Франко в рукописній примітці до свого перекладу початку "Пісні про Нібелюнґів" 5 травня 1915 р.
З приводу дати, яку подав Франко під текстом "Бідного Генриха" в буковинському "Календарі", до речі треба пригадати, що в листі з 22 серпня 1891 р. до Михайла Драгоманова Франко писав, що дав до згаданого календаря перерібку старонімецької поеми "Der arme Heinrich", яка "пару літ уже лежала" в нього.
У своєму автобіографічному листі до Драгоманова, з якого він навів сутню частину в своєму передньому слові для збірки оповідань Франка "В поті чола" з 1890 р., Франко згадав, що ще в ґімназії він переклав декілька уривків Нібелюнґів. І дійсно, в архіві Франка між його рукописами зберігся зшиток із ґімназіяльних часів Франка, а в ньому по перекладі Кральедворського рукопису та "Слова о полці Ігоря" з 1873 р. маємо: "Из співу про Нібелюнгів І. Пісня про Кримгільду. (Из первоі части)", і "Из співу про Нібелюнгів II. Як Гаген і Фольхер сторожі держали. (Из другої части)" з зазначенням при кінці: "У слідуючих випусках дальше буде". Опісля іде "Гомерова Одиссея. Спів первий" і "Пророчество Исаиі переложив Йван Франко. р. 1874" Заповідаючи продовження в дальших випусках, очевидно Франко мав на думці тодішній двотижневик "Правда": її правописом і написані уривки, що походять із 1873, найдалі 1874 р. Щоб дати зразок мови та правопису Франка з того часу, наведу перші строфи обох уривків "Пісня про Кримгільду" починається:
Розказують нам дива в старих казках багато
Про лицарів преславних, про борби, про затяті,
Про радість та утіху, про смутки й наріканья,
Про борби храбрих лицарів дивні учути мож оповіданья.
Другий уривок розпочав Франко словами:
И день вже закінчився, і темна ніч настала,
И лицарям струдженим знов туга ум зайняла.
Тут Гаген запитався, деб им ся класти спати,
Де постіль им лагодить? Спішились слуги те єму сказати.
Наведені зразки показують, що маємо тут діло з перекладом, коли початок "Пісні про Нібелюнґів" Франка з 1891 р. це переспів, і то вільний переспів. Що останній різниться плавкістю і мовою від першого, це самозрозуміле в Франка, що постійно працював над формою і мовою своїх писань, тим більше, коли між одним і другим проплинуло 17 років.
(Д. б.)
[Львівські вісті, 19.11.1942]
(Продовження)
Початок "Пісні про Нібелюнґів" Франка досіль не друкований. Тому й подаємо його до відома тим, що цікавляться творчістю Франка.
Із "Пісні про Нібелюнґів''
І.
В старих казках про всяке диво кажуть:
Про годних лицарів, їх вчинки смілі,
Про втіхи й радощі, про сльози й горе,
Про бої лютії. Послухайте ж і нас.
В Бургундії росла дівиця знатна —
У жаднім краю не було їй пари, —
Крімгільда звалась. Три князі багаті
Опікувались нею: витязь Ґунтер
І Ґернот і найменший Ґізельгер,
Брати її. З дружиною своєю
Вони жили в Вормації над Реном.
Їх мати звалась Ута, батько Данкрат,
Що їм широкі землі полишив.
Могучії служили їм васали:
З Тронеґе Гаґен, Данкверт, брат його,
Ортвін із Метцу, два маркграфи — Ґере
І Еккеварт і Фолькер із Альцаю.
Кухмістром був Румольт, добірний рицар,
"Сіндольт і Ґунольт берегли порядку
В дворі князівськім; та й багато
Було, котрих тут називати годі.
Маршалком Данкварт був, а стольником
Ортвін із Метцу, Гаґенів сестрінець;
Сіндольт був чашник, Ґунольт підкоморій
Широка слава йшла по всіх краях
Про тих мужів, про їх діла рицарські —
Всього переповісти я не в силі.
В такій високій честі снився сон
Крімгільді: любий в неї сокіл був
Прекрасний, бистрий. І ось два орли
Ударили на нього. Се таким
Її проймило горем, що на світі
Ніщо б так не могло її діткнути.
Про сон сей мамі Уті розповіла,
А мама, звісно, на добро його
Розтолкувала. "Сокіл твій, се рицар,
Котрого ти полюбиш. Та хай Бог
Його хоронить, а то він пропаде".
"Що се, матусю, ви про рицаря
Мені говорите і про любов?
Волю до смерти дівкою сидіти,
Ніж горя через ту любов нажити."
"Не зарікайся, доню, — каже мати. —
Нема на світі радощів і щастя
Понад любов мужчини. Знать судилось
Тобі вже заміж вийти, Бог пошле
Тобі отсього рицаря міцного."
"Покиньте, люба мамо, свою мову!
Не на одній се жінці справдилось,
Що-за любов вкінці платиться горем.
Волю я їх не знати — спокійніше
Без них я свого віку доживу."
Так мовила Крімгільда. Ще була
Незвісна їй любов, незвісний той,
Хто мав їй у серці ту любов збудити.
II.
В ту пору в Нідерляндах жив князевич.
Отець його звавсь Зіґмунд князь, а мати
Зіґлінда. Зантен в устях Рену
Звавсь город славний, де вони жили.
Князевич звався Зіґфрід. Много cвiтa
Об'їздив він, щоб показать свою
Відвагу й силу. Свояки привчили
Його носити зброю, знати честь
Рицарську. А як повних літ дійшов,
Тоді явився при дворі батьківськім.
І скликав Зіґмунд князь своїх васалів
На чесний пир, а з ними разом тож
Чотириста ровесників Зіґфріда,
Що мали враз з князевичем дістати
Багаті шати і рицарську честь.
Коли звертало сонце вже під осінь,
Готове все було для учти: лави
В дворі поставлені, пошиті шати
І дорогим прикрашені камінням.
Спершу до церкви рицарі і джури
Пішли, а старші молодим служили,
Як давній звичай каже. По відправі
В дворі Зіґмунда почались турніри:
Се новаки з старими рицарями
Сил своїх перший раз тут трібували.
Ломались копії, тріщали й жужмом
По всім дворищі пирскали обломки;
Від стукоту копит і брязку зброї
Аж двір дрижав. Вкінці сам князь просив
Скінчити грище, відпровадить коні
І розсадити гостей за столами.
Тут страв смачних і вин понаносили,
І йшов до пізніх сумерків той бенкет,
А співаки захожі знай співали,
Бо й щедрую за се взяли заплату.
Тоді отець Зіґфріда наділив
Землею і містами; щедрі дари
Дістали і ровесники Зіґфріда.
Сім день тягнувся пир, давали дари:
І золото і коні і убори.
А при кінці багатії васали
Рекли, що раді б мати королем
Зіґфріда. Та не хотів про те і чути
Той витязь молодий. "Як довго ще
Живе отець мій, я не згоджуюсь
Носить корону. Буде з мене й того,
Аби свій край від ворогів хистити".
(Д. б.).
[Львівські вісті, 20.11.1942]
(Докінчення)
ІІІ.
Так Зіґфрід жив без горя і турботи.
Аж ось прочув, що єсть в Бурґундії
Дівиця мила і чудово гарна,
Широко славна красотою, честю
І добрим серцем. І задумав Зіґфрід
Любов її здобути. І почав
Про неї думать і тужить за нею.
Не раз йому рідня давала раду,
Щоб вибрав пару любую собі.
"Я хочу взять Крімгільду" — мовив Зіґфрід, —
Вона в Бурґундії живе. Я чув про неї,
Що красота її така, що й цісар
Не постидався б полюбить її.
Довідався про волю сина Зіґмунд
І стало щось йому турботно; зажурилась
І мати Зіґелінда. Не одно вони
Чували про Крімгільду, про братів
Її й дружину їх, і страшно їм
Було, що син їх пнесь в такі пороги.
І ось вони задумали відрадить
Ті свати синові.
Мій тату любий, —
Сказав на теє Зіґфрід, — радше вже
Нікого в світі я любить не буду,
Як не посватаю оту, то серцю люба".
"Як так, мій сину, — відмовляє Зіґмунд, —
"Коли не ласкою, то силою
Добуду я від них собі невісту,
А з нею враз візьму їх край і люд!'
"Ой синку, — Зіґмунд рік, — не мов ти того!
Якби се вчули у бурґундськім краю,
То певно б мусів ти забуть, куди
До них дорога. Та й ніхто ж невісту
Не може силою здобуть. А втім
Як хочеш їхать, то бери з собою
Дружини якнайбільше, сину мій."
"Ні, — мовив Зіґфрід, — не ялося се
З великою дружиною там їхать,
Мов на війну. І яковось то буде,
Як лиш страхом я їх заставлю дати
Мені дівицю. Власною рукою
Здобуду я її. Лиш одинадцять
Товаришів візьму з собою, тату.
І в тім я вашої прошу підмоги."
Дізнавшися про се, Зіґлінда мати
Ще тяжче зажурилась, заридала.
Аж ось війшов до неї у покої
Князевич Зіґфрід і сказав так любо:
"Матусю, то се плачете ви даром?
Мені не страшно тих борців бурґундських.
Прошу вас, лагодьте мене в дорогу,
Лаштуйте одіж щонайпоказнішу,
Аби було в чім людям показаться.
А мати каже: "Га, як так ти сильно
Стоїш на своїм, синку, — я готова
Тобі все справити. Одежі доста
Щонайдорожчої тобі я дам
І твоїм мужам."
"Лиш дванадцять нас
Поїде" — мовив Зіґфрід і низенько
Матусі поклонився... Ах, як швидко
Я рад би ту Крімґільду раз побачить!"
І ось засіли за шитво дівчата.
Трудились день і ніч, аби чим швидше
Для Зіґфріда й товаришів його
Нові одежі зладити празничнії,
А батько панцирі велів кувати
Блискучі, шоломи й щити широкі.
Ось час настав їм їхать до Бурґундів.
Спаковано на коней зброю, шати, —
А коні то були чудові, всі
У золотих оздобах. Сумовито
Прощали Зіґфріда отець і мати,
Та він почав їх потішать сердешно:
"Не плачте, рідні, не турбуйтесь
Про мене можете спокійні бути!"
Засумувались і борці, що з ним
В дорогу їхали; дівчат чимало
Заплакало; мабуть наперед серце
Їх віщувало, що мужів багато
Погине на чужині! Ой, недаром
Лилися сльози з молодих очей!
IV.
Шість день були в дорозі; сьомий ранок
Застав їх, як до Вормса наближались
У кождого був щит новий, широкий,
Блискучий; до самих острог звисали
Кінці мечів, в руках держали списи
Прегострі, на дві п'яді завширшки.
На конях узди золоті, шовкові
Нагрудники. Куди лиш проїжджали,
Збігавсь народ на рицарів глядіти.
Повибігали й Ґунтерові слуги
Назустріч їм і в княжий двір ввели.
Там джури їх зустріли, з рук у них
Щити взяли, і вже хотіли коней
В стайні вести, коли озвався Зіґфрід:
"Не відводіте коней! Хай стоять.
Я швидко відси з своїм товариством
Поїду геть. Скажіть лишень мені,
Де тут ваш князь?"
"Князя знайти не трудно" —
Сказав один з бояр. — "Він там, в великій залі,
З дружиною своєю"
"А тим часом
До Ґунтера вже вість дійшла про них:
Що рицарі у панцирях блискучих,
В багатому уборі прибули
В бурґундський край, нікому незнайомі.
І здивувавсь король, розпитував
Про них, та не було такого, хто б
Сказав йому. Тоді озвавсь до нього
Ортвін із Метцу: "Раджу вам королю,
По Гаґена післати якнайшвидше
Всі королівства, всі краї й князів
Він знає, — певний я, що й їх пізнає".
Післав по Гаґена король і з дружиною
Прийшов поважно Гаґен... "Що прикаже
Король?" — спитав.
"Привів Господь в мій дім
Незвісних рицарів. Погляньте, Гаґен,
Чень ви пізнаєте їх."
"Що ж, погляну", —
Рік Гаґен, наблизився до вікна
І бистрим поглядом обвів приїжджих
Подобались йому їх шати та зброя,
І зараз він сказав, що се князі
Або посли князівські мусять бути.
"Та бачиться мені, — додав ще Гаґен, —
Хоч Зіґфріда не бачив я ще досі,
Що статний рицар той ніхто, лиш він.
Еге! Мабуть се так! Се він, той самий,
Що смілих Нібелюнґів побідив,
Двох королів, Шільбунґа й Ніблюнґа.
Чував я про се діло. Якось раз
Сам, без дружини, їхав на коні
Сей Зіґфрід, аж коло гори одної
Застав громаду рицарів могутніх.
А серед них був Нібелюнґів скарб.
Під'їхав к ним, а з рицарів один
Пізнав його і крикнув: "Гей, се Зіґфрід,
Князевич нідерляндський!" Вчувши се,
Князі Шільбунґ і Ніблюнґ запросили
Його, щоб скарб той поділив між них.
А скарб був величезний: дорогого
Каміння б на сто маж і не забрав.
А золота було ще й більше того.
В заплату за дільбу йому дали
Меч Нібелюнґів —і не догадались,
Що тим самі собі біду зробили."
[Львівські вісті, 21.11.1942]
21.11.1942