Сумую, сумую, підсумовую

Як лиш почув про кончину Лариси Крушельницької, не здобувся одразу щось з’артикулювати. Може тому, що ця постать якось унікально пронизувала моє життя мало не від часу самоусвідомлення і дотепер. Тобто до цього дня, до часу її похорону. А, напевно, ні – безперечно, буде супроводити і надалі.

Зрештою, як образ ЖІНКИ, жінки-патріотки, людини, відданої культурі свого народу/нації. Зрештою, основна функція моральних авторитетів зовсім проста – збереження своєї екзистенції. Екзистенції – тобто буття.

Так багато високих слів... Але зрозуміти.

Отож: 1. Сумую.

Сумую, бо перше знання про родину Крушельницьких-Левицьких – так сталося – було водночас і дитинячим, й інтелектуальним. На початку було – ні, не слово, а – пісня, танець. Я малим ходив на «новорічні ранки» до Інституту суспільних наук. Нам було до вподоби танцювати довкола новорічної ялинки, виголошувати вірші (за виголошення яких нам, ясна річ, давали подарунки), одержувати, крім того, подарунки вже цілком задармо – «задля празника» від «Діда Мороза» (а «Дідом Морозом» на одній із фотографій був і незабутній Ігор Захара), а потім ще й дивитися мультики на третьому поверсі будинку, де працювали наші батьки. У колишньому будинку НТШ.

Багато гарних фотографій (чимало з яких зробив і мій батько) і досі тримають у пам’яті ті щасливі часи. Поміж іншими на тих новорічних вечорах – Лариса Крушельницька. Якось так вона уміла танцювати з нами – вчити нас танцювати, якось так уміла співати з нами – вчити нас співати, бавитися з нами, малими – цілком серйозно і захопливо.

«Десь тут була подоляночка». Я тоді ще й не знав, що означає «подоляночка», і не знав, чому вона повинна бути «малесенькою».

Вийшовши з того новорічного хороводу, я запитав батьків: «А хто та красуня, яка з нами танцювала?». Батьки подивилися на присутніх і здивовано перепитали: «Красуня?». Так, відповів я: «Та гарна жінка, що з нами танцювала?».

У моїй дитячій пам’яті на все життя так і залишилися дві гарні жінки: моя мама, ясна річ, і – Лариса Крушельницька. Щось у ній таке було для дитячо-чоловічого сприйняття.

Проминули роки, і я виявив у домашній бібліотеці книгу «Антін Крушельницький. Буденний хліб. Рубають ліс. – Львів: Кн.-журн. вид-во, 1960». Ця книга була моїм «ровесником». І раптом я зрозумів, що ота Лариса Крушельницька… пов’язана з тією татовою роботою, працею. А ще пізніше я зрозумів, чому батько тим займався. Він хотів втамувати свій біль, свій власний біль. Проте багато хто і це висміював. Так їм було простіше. Цілком просто.

А ще пізніше, через 30 років, коли я вже був в аспірантурі Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР, я довідався про п’ятитомник творів Крушельницького, укладений батьком. Встановивши близькі контакти зі співробітниками видавництва, куди батько подавав цей проект, я встановив, що його в архівах видавництва нема.

Далі вже «сталася» (тобто була проголошена) «перебудова». Після тих досвідів розшукування доробку батька чомусь я пролетів повз неї, або ж вона, ота «перебудова», промайнула «рикошетом» повз мене. Усі теми повинні були бути зміненими, всі імена повинні були бути перлюстрованими. Пізніше ми увійшли в новітнішу епоху і вже цілком перестали потребувати «старих пережитків»: і літератури, і філософії, і української культури загалом.

Перестали потребувати української культури загалом.

Не маю «особистого жалю» (як кажуть у нас, у Галичині) до видавництва, до його працівників, проте шкодую, що ніхто «не вкрав» татової роботи і таки не видав – бодай під своїм іменем – цього п’ятитомника. Бо була би хоч у такий спосіб заповнена (говорячи «модним», хоча теж уже й застарілим слівцем) «біла пляма» в історії нашої культури.

Отже: 2. SUMMUJU.

Чи ви чули сонату Шопена b-moll op. 35?.. Так, це один із тих його творів, які мені найбільше подобаються. І власне через те завершення, яке не сприйняли сучасники ґеніального композитора, але яке ставить цей твір у шерег мистецьких творів, які я для себе особисто визнав, які стали для мене визначальними.

Після концентрації кіл суму, раптом – просвітлена спокійна і рівна тема самоствердження. А потім – ґеніальний «шум вітру» (а точніше кажучи, хаотичні ноти й акорди, які відображають саме наше життя).

Отой «шум вітру» для мене – це та «тризна», яка вінчає «поганський» похорон. Яка впевнено свідчить, що життя не скінчилося. Яка нагадує нам, що ми, власне, повинні (повинні? – ні, мусимо!) робити, щоби це наше життя не кінчалося.

Ніколи не бував у тому закутку Личакова. Питали мене перед чином похорону: «А де буде похована?». Я казав: «Не знаю. У родинному гробівці». Я дійсно не знав, де той «родинний гробівець».

Я знав про інше.

Так, для мене було здивування (вражіння? потрясіння? – як правильно по-українськи?), коли я побачив обік цього гробівця ще й пам’ятний знак про решту родини Крушельницьких. Я знав про їхню загибель, тобто про їхнє вбивство, я знав про Сандармох, я знав про їхню «харківську еміграцію» і про будинок «Слово». Я знав про це з розповідей вдома, я знав про це з розповідей моїх харківських друзів – свідомих українців.

І на той пам’ятний знак були покладені квіти у процесі чину похорону.

А потім раптом я поглянув – дещо збоку і згори на весь чин:

було багато людей. Були знайомі і незнайомі, були ті, про яких я знав, що вони пов’язані з нею – з Ларисою Крушельницькою, і були ті, про яких я нічого не знав. Але вони сюди прийшли, вони – було видно – співпереживали, вони розуміли, вони знали. Знали, чого прийшли.

І мені стало на якийсь час легше. Бо якщо приходять знайомі і знані люди – це данина. Пам’яті, стосунків, життєвих принципів, своєрідності мислення.

Данина причетності, данина бажанню визнання конкретної особи бути своєю «між своїми», данина соціальним комунікаціям, коли нас бачать тут і тепер…

Проте всі ці мотиви є дійсними і – правдивими. І як би не трактувати психологічні потреби окремих учасників (чому вони сюди прийшли) – це явище позитивне. Вони себе якось, якоюсь мірою, якимсь чином ідентифікують із тим, що відбувається.

А я глянув – дещо збоку і згори – і подумав собі:

отже: ПІДСУМОВУЮ:

так, було багато людей. Не аж настільки, як я сподівався. Не стільки, як на минулих похоронах.

У такий час – час похорону – я часто дивлюся на небеса: іде така людина від нас – а жодного знаку?

Помітив старого мудрого, досвідченого і хитрого ворона, який сів на дерево над могилами. У його хитруватому оці прочитувався висновок: вас меншає. Фізично. Вас справді стає менше – українців.

Так, говорили присутні. Так, говорили мудрі й добрі слова.

Попереднє покоління мало хоч якийсь вплив на процеси в Україні. Мали статус або просто були людьми з науковим доробком. І до них, зрештою, прислухалися.

Гаразд, я не знаю, чи хтось пам’ятає про 50 археологічних експедицій, чи це щось важило у до-пост-радянському суспільстві? Чи більше важив – стосовно Лариси Крушельницької – факт знищення всієї її родини радянською владою?

Чому до неї – власне до неї – дослухався президент України? Коли ішлося про культурну спадщину. Чи тому, що була на посаді? Чи тому, що мала науковий доробок? Чи тому, що мала реноме у світі як нащадок відомої родини?

Чому ми – моє покоління, покоління народжених пізніше, – уже не маємо і не можемо мати такого впливу нині на дійсну владу, як оце попереднє покоління, яке тихо і славно відходить?

Чи оті старі-колишні керівники СРСР/УРСР ще, попри загальновідомі злочини, вчинені їхньою зґраєю, мали-таки дещицю совісті стосовно свого, національного? Стосовно національної (своєї-ж таки!) культури (бо держави скрізь однакові)?

Чи оті вчорайші «керівники» просто грали роль «лібералів»? «Добрих слідчих» попри «поганих»? Бо так простіше було давати раду зі своїми окупованими «землячками»?

Я мав багато розмов протягом життя з Ларисою Крушельницькою. Підчас одної з давнішої розмов я висловив у властивій мені «дисидентській» (вислів не мій) манері твердження: «Ларисо Іванівно, Ви мене добре знаєте здавна. Ви також знаєте все те, що я роблю. Але Ви знаєте – дивлячись на те, що у нас зараз, я би хотів відмовитися від українського громадянства: або я – українець, тоді вони – не українці; або вони – українці, тоді я – не українець!».

Відповідь була короткою і простою: «Ви не маєте на це права! Ви не маєте права відмовлятися від СВОГО і від СЕБЕ САМОГО!».

Оця заповідь від Неї – і максимально точна. Вона так жила сама і такого вимагала від усіх інших навколо.