Ярослав Підгора-Гвяздовський

До конкурсу одного з 15-ти кінофестивалів класу «А», Варшавського, було відібрано український повнометражний документальний фільм «Будинок “Слово”» Тараса Томенка. Після перегляду стрічки стало зрозуміло – і чому відібрали, і чому на закритому показі «Будинку…» в рамках Форуму видавців у Львові йому навстоячки плескала сучасна мистецька еліта…

 

 

Слова. Вони завірюхою крутяться у нас в голові, і бурею – у щоденному побуті та роботі. Ми складаємося зі слів, і складаємо з них наші стосунки, наше минуле і наше майбутнє. Це – засіб до повноцінного існування і Боже прокляття. Ними можна ощасливити і зранити, ними можна в прямому розумінні вбити. Вони, слова, промовлені та написані українською мовою, як наріжний камінь, в прямому і переносному значенні, лежать в основі трагедії тих сотень людей, які в 30-х роках XX-го сторіччя були розстріляні чи закатовані, заслані на Соловки чи до психушок, стерті як особистості або забуті як творці. Вони, поодинокі, були винні в своїй українській природі і своїх творчих можливостях висловлюватися інакше за решту мільйонів одурених, заляканих, зламаних. Зі слів вони собі зробили пам’ятники і слова ж їх кинули в могили. «Будинок “Слово”» Тараса Томенка про це: про українське слово як таке – що не твердая криця, і про слова, які валяться на голову їх слабким творцям, і про творців слів, похованих під товстим шаром букв…

 

Так само як харківський будинок «Слово», зведений наприкінці ‘20-х років, став досягненням у методології згуртування в одному місті всіх потенційних кандидатів у «вороги народу», так і однойменний фільм про той будинок можна назвати «новим словом» вже в кіно. Це не просто документальний фільм, яким він по формі і є. І не просто документ часу, яким він є по суті. Ми маємо чітко об’єктивне – виражене в наборі хронікальних кадрів, фотографій та задокументованих висловів, і чітко суб’єктивне – у шляху режисерсько-сценарної думки, що з’єднує розрізнені факти в одне абсолютно художнє ціле. Це фізичне і духовне, проявлене і потойбічне, це паралель, в яку увійшов перпендикуляр. Це мов людина, унікальне утворення. Як поезія. Як вірш. Вир. Ви або ти. Я…

 

Як з документу, з фотографії, з хвилин-градусів-визначень зробити незбагненну мистецьку картину? Не збагнути… Двома словами, це – витвір мистецтва.

 

Томенко зробив підписом під сотнею чорно-білих знімків цитати з творів, листів, документів, наклепів, звинувачень, присудів. І вони розфарбували для глядача всю вервечку матового паперу в ультрамаринові і флуоресцентні кольори, такі ж божевільні, як і ситуація з винищенням цілого культурного пласту України, з винищенням 6-7 мільйонів українців за допомогою репресій та голодомору. Чи Томенко художник? Боже збав! Але від художника у нього мислення, процеси якого проходять в сантиметрі від логіки науковця. Ну, як, наприклад, логічно можна пояснити початок фільму: Тарас розповідає історію «Будинку…» від початку, класично, ніби з книги Буття. І це замість того, аби зробити вигідний, і такий зрозумілий, давно і добре драматургійно пророблений в голлівудських фільмах хід як флеш-бек – відразу повідомити глядачеві кінець історії, відразу розказати про жах розстрілів, занурити у шок, а потім вже, тримаючи аудиторію в напруженні, продовжити поступово роздмухувати незворотній вогонь пекельного end’у. Та він вирішив інакше. Бо все геніальне – просте, і проста структура – від одиниці до десяти – виявилася набагато потужнішою у своєму кінцевому результаті. Лірична та прекрасна казка про молодих і талановитих мешканців найкращих квартир в Україні поступово переходить в психологічну драму, потім – у напружений тріллер, а у фіналі – в повільну, методичну трагедію жахів… Ефект від цього глибший, довший і всеохоплюючий.

 

 

 

Як розказували свідки після перегляду фільму на Форумі видавців, присутні письменники і поети не могли нічого сказати. Цілком можливо, їм не сподобалося, проте наступного дня, мовчазні напередодні, вони зізнавалися в глибокому враженні, якого, певно, просто не хотіли позбутися, всотуючи весь його запал.

 

Нехай вас не введе в оману лінійність викладу історії «Будинку “Слово”» та його прогнозований і відомий кінець. Фільм побудований за всіма правилами. Крамола таке згадувати, але: в пам’яті зринає модифікація телевізійної служби новин на «1+1», яка у свій час почалась із впровадження новою шефинею так званої системи «сім “с”», де обов’язково мали бути «секс», «скандал», «смерть» і таке інше. За аналогією цієї системи, провадилася робота і з мешканцями будинку «Слово», додаючи до названих слів на «с» – і передуючи смерті – спокусу, сексотство, страх і садизм. Томенко тільки зібрав усе докупи. Роками разом з Любою Якимчук вишукуючи по архівах не надто поширені і дуже малочисельні факти, твердження, тези, думки, записи, вигуки і афоризми літераторів та тогочасних партійних потвор і НКВС-ної мерзоти, як ниткою провів їх через квартири 109 жителів будинку, і додав артистичності у вербалізації. Життєвість йому допомогли «втілити» чудові голоси Бориса Георгієвського, Анни Левченко, Михайла Вознюка на інших. А атмосферу зробити – 150 музичних моментів, спеціально під кожну потрібну сцену написані Аллою Загайкевич. Ніби все. Але ні. Бо наявність сукупності відомих елементів не дає можливості створити життєдайний організм. Має бути диво.

 

Однією з несподіванок фільму є те, що він цікавий. Бо зазвичай документальне кіно нецікаве масовому глядачу, інакше воно б давно склало конкуренцію художньому кіно. Документальне кіно має іншу функцію – проникнути в ситуацію, зафіксувати фрагмент часу, задати питання чи відповісти на нього. «Будинок “Слово”» робить оце все плюс є цікавим. Як так? Тож трохи про манеру сценаристів Томенка/Якимчук.

 

Навмисно згадував про цитати. Саме вони складають основу фільму. Про себе, про друзів, про країну, Україну, життя і творчість глядач дізнається великою мірою з вуст героїв: промовлене колись ними було записане родиною, друзями і недругами. Друга велика частина вербального – це детальки характеру героїв, їх захоплення, вміння, тілобудова і світосприйняття. Через це ми отримуємо у себе в уяві живих і повнокровних чоловіків і жінок. Наприклад, нам говорять, що театральний режисер Лесь Курбас вдягався як денді, пив лише біле вино і сконструював радіоприймач, за яким сидів ночами, вслухаючись в шарудіння ефіру. Поетка Раїса Троянкер спочатку працювала у цирку, але з допомогою Сосюри і своїй ерудиції увійшла в літературне життя. Але до того ж була чи то хтивою, чи то німфоманкою, тож переспала ледь не з усіма літераторами Харкова, при цьому залишилась в історії літератури єдиною представницею «еротичної поезії». Письменник, поет і перекладач Майк Йогансен був довжелезного зросту, любив і мав купу собак, впродовж годину після обіду міг вивчити сербську мову. Якось виграв в більярд у Маяковського, через що той, за умовами програшу, заліз під стіл і заспівав «Птічку певчую». А перший поет України, Павло Тичина, тонкий, стрункий, зеленоокий, із жіночою посмішкою, помінявся з Йогансеном квартирами, бо хто ж міг витримати над головою щоденне собаче гавкання? Звісно, є у фільмі й портрет Миколи Хвильового, центрального персонажу не тільки «Будинку “Слово”», а й всієї української літератури. І який майстерний портрет, людину пишучу аж заздрість бере. Тарас разом з Любою видобули із запиленої паперової пам’яті газет, доносів, записок, оповідок і повістей найсмачніші визначення, що змальовують Хвильового оригіналом не гірше за Пікассо. Хвильовий, виявляється, шмигав носом і посмикував плечами, стукав кулаком по столу і бігав, коли сварився, був собачником, і навіть – месією собак, любив Сосюру і не любив Тичину. Якось, будучи добряче напідпитку, бився головою об стіну з картами земних півкуль, бажаючи втопитися в океані, а коли застрелився, Курбас сказав про нього: «Нема Хвильового – нема і української літератури»… Напередодні свого демонстративного і протестного самогубства він спалив свій незакінчений роман, а натомість написав листа падчерці. Довженко на похованні поцілував його, мертвого, в рану на скроні…

 

Глядач дивиться на обличчя вже давним давно мертвих людей, і, чуючи їх, про них, сказані слова, бачить живих, які говорять до нього. І говорять вони не похапцем, ненав’язливо, між іншім. І ти занурюєшся в минуле точнісінько як герой роману Джека Фінні «Між двох часів», без машинерії і наукової-фантастики – лише за допомогою ознак епохи, психологічно налаштовуючись на певний період історії.

 

 

Будинок в Харкові, що називався «Слово» – бо був збудований у вигляді літери «С», – досі стоїть, тільки служить іншим мешканцям. Переважно вони й не знають, хто тут жив до них. У фільмі Томенка будинок знятий коптерами з усіх сторін, із середини, з гори, з кишень – з душі. Він тепер сам герой і стовбичить посеред світу, мов та піраміда в Гізі, де мали поховати фараона, але тіла так і не знайшли. В якомусь сенсі, цей будинок ще більш шокуючий пам’ятник жертвам репресій, аніж жертвам холокосту в Берліні – бо в ньому досі живуть живі – інші! – люди. А фільм зациклює час, мов той бог-коваль збиває життя і смерть в один неперервний ланцюг подій, що тягнеться звідкись і кудись іде. Важливо не пропустити час, не знехтувати ним, згадати, запам’ятати, тримати перед очима і більше ніколи не забувати. Бо хто не пам’ятає минулих помилок, приречений їх повторювати в майбутньому.

28.09.2017