Ігор Котик

 

Карп’юк В. Глінтвейн дорогою на Говерлу: поезія. – Брустурів: Дискурсус, 2017.

 

Стільки віршів уже написано про любов, а Василь Карп’юк і далі пише про неї. Пише, ніби він перший, хто переживає це почуття. Схаменися, дай спокій – все вже описано. Змирися з тим, що ми вторинні, ми клони, твій досвід, як і мій, нічого не додасть до неосяжної хмари тисячолітнього досвіду… Але тут-таки ловлю себе на думці, що й сам противлюся цим словам: не хочу бути тінню, ілюзією, клоном. Хочу любити, хочу, щоб мене любили, хочу, щоб ви читали мої нікчемні тексти, підбираю слова, щоб по той бік лінії зв’язку мене почули. То яке зрештою маю право вимагати від інших більшого, ніж від себе? Та й якщо вже так сталося, що хтось вдихнув у нас життя, то напевно не варто позбавляти себе права на щастя на тій підставі, що хтось інший раніше вже цим щастям скористався?

 

Колись мій улюблений поет Юрій Тарнавський, як ще був молодшим за Василя Карп’юка, то написав про свою любов таке:

 

Моя любов

банальна,

як смак банана

в роті,

та я мушу

цілувати

холодні уста

моєї дівчини,

доторкатись пальцями

її шкіри,

як цитрина, твердої,

і казати:

я кохаю тебе!

бо я людина

 

Фото: Бліц-Інфо

 

Василь Карп’юк, очевидно, не претендує на те, щоб подати свій досвід як унікальний. Він не взиває «так ніхто не кохав», не вдається до екстравагантної стилістики. Говорячи пристрасно, не впадає в патетику. Від його віршів віє справжністю, вправність не переходить у ремісництво, відчувається, що автор не бажає ставати за конвеєр.

 

Я почав свій текст не з загальних роздумів про збірку, а з вражень від її першого розділу «Серце». Насправді ж книжка складається з чотирьох розділів, і крім згаданого, у ній присутні також «Думки», «Душа» та «Гори». І це не є книжка любовної лірики, як може здатися на перший погляд, бо в наступних розділах творча натура автора оприявнюється в інакших ракурсах. Любовна лінія перемішується з іншими темами (творчість, Бог, природа), що врешті виводять читача на теми сенсу життя, комунікації з іншими і внутрішнього руху ліричного суб’єкта. Ще у розділі «Серце» з’являються ознаки дистанціювання між чоловіком і жінкою («Я просто живу на цій станції…»), в останньому вірші розділу він не може знайти її серед своїх спогадів. У подальших текстах ліричний суб’єкт балансує між ліричної й самоіронічної постав, у його голосі відчувається втрата ідеальної злагодженості зі світом, домінантної на початку книжки, з’являється мінорна тональність, настрої сумніву і приреченості. Про це свідчать такі вірші, як «Небо синє над цегляною стіною…», «Шорти футболка і сандалі на босу ногу…», «Дуже сумно бути самотнім о шостій ранку…», «Коли опадає листя із дерева…», «Самотність пустий листопад де ніякого слова не сказано…», «Все-таки найбільше люблю осінь…», «Одного ранку прокинешся…» тощо.

 

Віддавши певну данину поетичному наїву, що його в сучасній поезії українській послідовно розробляє Богдана Матіяш (збірка «Розмови з Богом», перевидана, між іншим, якраз у Карп’юковому видавництві «Discursus»), автор збірки «Глінтвейн дорогою на Говерлу» охоплює значно ширший тематично-настроєвий досвід, та й стильовий діапазон його ширший теж. В поетовому голосі присутні як гармонійні, так і дисгармонійні нотки, його оптика – це балансування між наївом і концептуальністю. З такого погляду низка текстів, які я назвав би відверто прохідними, слабкими (частина з них – це просто репліки: «Короткі листи до Оксани», «З’їв сливку, з’їв грушку…», «А ще зараз дощ і холодно…», «А звечора заповідалася гроза…») не дратує, бо в контексті сприймається як належне, як небажання догоджати естетичним критеріям ціною справжності. «Я зневірився в естетиці й полюбив найближче», – пише Карп’юк в останньому вірші книжки, який дав їй назву, і ці слова можуть бути моттом до збірки.

 

Коли вже я згадав про слабкі тексти, то варто сказати і про ті, котрі, на мій погляд, належать до найкращих у цій збірці. Найбільше мене вразив вірш, який відкриває розділ релігійної поезії «Душа». Зацитую його повністю:

 

Господь кладе свою руку мені на плечі

і каже: йди!

 

переступаю гори і доли

будинки

і

людей

аж чую – важчає рука Господня

аж хребці у попереку хрускають

 

переступаю купини і калюжі

каміння

і

собак

аж придавлює мене рука до землі

і повзу як вуж

як гадина

аж мурахи по мені лазять

і всякі комахи

 

вже вони через мене переступають.

 

Серед інших віршів, гідних уваги: «Дякую Боже…», «Господи, мені так тривожно…», «Про чоловіка з хрестом» (усі три, як і попередній, – релігійні; при цьому поезія не вторинна стосовно релігійності), «Тихий світанок…», «Таке ж красиве тіло твоє у цій старій ванній…». Сподіваюся, вони не загубляться у поетичному лісі нашого часу; кожен з них наділений ознаками непроминальності, притаманними справжньому мистецтву.

 

Василь Карп’юк знає, щó має сказати, і говорить прозоро, але без тенденційності. Потреба комунікації і порозуміння – це не просто один з лейтмотивів його збірки, а необхідність. І нерідко він фіксує в текстах брак порозуміння («все одно ніхто не повірить», «ви нічого не розумієте»). Не(до)сказане, незрозуміле, заперечене, сумнівне, двозначне – ті категорії, з якими працює Карп’юк-поет.

 

Ті, хто відходять,

Стають великими і вічними,

А ми залишаємося

І продовжуємо бути людьми,

Себто помилятися

 

Розуміючи, що людська істота схильна роботи помилки, поет пам’ятає, що мінімізувати помилковість можна в простий спосіб: вживаючи мову помірними дозами («слово, як хліб, <…> ним не можна об’їдатися»). І ще він пам’ятає, що сили природи потужніші за літературу («цей струмок могутніший за вірш про нього. Хоч дуже дрібний»). Думаю, це добрий знак для молодого поета. Бо навіть якби це знаття і негативно позначилося на продуктивності поета, то на якості його віршів воно має позначитися тільки позитивно.

 

14.11.2017