Про книжку Лорі Верхомин «Кохання. Життя і смерть з Біллом Евансом» та довкола неї
Книжка Лорі Верхомин здатна викликати інтерес насамперед у джазової публіки, якої в Україні вже достатньо для того, щоб провадити потужні джазові фестивалі, а потроху прибуває і ще. Як відомо, Білл Еванс уже не зустрінеться зі своїми слухачами, тож тим залишається лише переслуховувати його музичну спадщину, передивлятися концерти і, коли є змога, читати й перечитувати публікації, у яких представлено біографію чи проаналізовано творчість піаніста і композитора.
Еванс, цей “Шопен сучасного джазу”, як пише про нього у своїй книжці з історії джазу Йоахім Ернст Берендт, належить до топових фігур в історії джазової музики, його внесок у розвиток цього стилю загальновизнаний, чуттєва і задумлива манера його гри до вподоби як професіоналам, так і неофітам. До того ж Білл Еванс вирізняється з-поміж багатьох інших видатних постатей з історії джазу тим, що має українське походження, і саме від матері Марії, дівоче прізвище якої – Сорока, Білл перейняв музичні задатки. Білл став одним із перших білих музикантів, котрі власною творчістю спростували поширену раніше опінію про те, що провідна роль у джазовому мистецтві належить темношкірим. Тепер, у ХХІ столітті, диференціація джазменів за расовою ознакою має порівняно небагато прихильників, але в п’ятдесятих роках ХХ століття було інакше. Навіть у вісімдесятих було інакше. Джазовий оглядач Юджин Голлі згадує, що коли на початку вісімдесятих (отже, вже після смерти Білла) він прослухав альбом «Kind of Blue», то став фанатом Еванса, але соромився зізнаватися в колі друзів, що він, темношкірий, захоплюється манерою гри білошкірого піаніста. Нагадаю, в час запису «Kind of Blue» – наприкінці п’ятдесятих – Білл Еванс був єдиним білошкірим музикантом у складі легендарної групи Майлза Девіса.
Джон Колтрейн, Кеноннбол Еддерлі, Майлз Девіс та Білл Еванс під час запису альбому «Kind of Blue».
Двадцятидворічна дівчина з Едмонтона, без помітних музичних здібностей, освіти й успішного кар’єрного старту, яка вперше почула гру Білла Еванса на початку весни 1979 року (між іншим, власне той альбом двадцятирічної давнини «Kind of Blue»), через кілька тижнів після прослуховування стає найближчою подругою піаніста. Здається, вона ще не встигла стати його фанаткою, а він уже написав композицію на її честь – «Laurie». Та їй і не особливо є чим завойовувати увагу зірок сцени. Хіба що «пружним тілом танцівниці». Але наразі їй не до танців. Квітневого вечора 1979 року вона розносить коктейлі у церкві, перетвореній на китайський ресторан, де Білл Еванс виступає зі своїм тріо. Перше, що вона йому скаже про себе, це те, що власник ресторану вимагає, аби вона додала йому до виручки за сьогоднішній день 50 доларів, яких у неї нема.
Білл закохався у неї з першого погляду. Чим саме вона його привабила – чи тільки пружним тілом? – на це питання Лорі не дає відповіди. А що вона знайшла у ньому, ровесникові своїх батьків? Відомий музикант. Високий на зріст. Щось іще? Лорі звертає увагу на його шапку – каракулеву, “таку русинську”, подібну до татової. “Та, на відміну від нього”, Білл уважно вислуховує Лорі. Дівчина, яка ще кілька років тому ходила в Едмонтоні до української церкви принаймні двічі на рік – на українське Різдво й на Великдень, тепер утікає з рідного міста, де на неї тисне рутина і де їй бракує порозуміння з батьками, – вона знаходить у Біллові компенсацію образу батька: люблячого, готового вислухати, а не питати, з ким ти нині трахалася. Коли наступного місяця вона приїде на Біллове запрошення до Нью-Йорка, то їхнє взаємне притяжіння стане ще більш очевидним.
Білл – зірка, п’ятиразовий володар премії Ґреммі (на час знайомства з Лорі; а загалом він сім разів здобував цю нагороду, на яку номінувався тридцять один раз), але водночас він – самотній і травмований чоловік, наркоман. У своїй книжці Лорі Верхомин загалом дотримується феноменологічного викладу – представляє Білла таким, яким вона його сприймала, ретроспективні сцени з’являються у тексті лише тією мірою, коли сам Білл вдавався до них у розмовах з коханкою. Таким чином присутні лише невеликі згадки про Біллове дитинство, охарактеризоване як “безтурботне” (хоча крізь призму інших доступних джерел ми розуміємо, що це ідеалізований образ), про службу в армії, яка його травмувала і штовхнула на шлях наркозалежности, про невдалі спроби сімейного життя, самогубство першої дружини, життя на відстані з другою, офіційною, дружиною та сином, з котрими Білл Лорі і познайомив. А в перший місяць знайомства Білла і Лорі сталася подія, яка додала трагізму в його життя: самогубство єдиного брата. Отже, Лорі з’явилася у житті Білла якраз тоді, коли йому потрібно було мати на кого опертися. А наскільки це вдалося – про те кожен читач нехай вирішує собі сам. Мені здається, що розповідь авторки книжки доволі відверта, не прикрашена, без намагання облагородити власний образ.
Слухаючи музику Білла Еванса, в якій багато ліризму, мелодійности, мимоволі виникає відчуття гармонійности людських стосунків, затишку, а можливо, що й надії на перемогу світла над темрявою. Та життя самого піаніста і композитора насправді протікало в цілком інакшій атмосфері. “Навіть коли ми вдома [а таке траплялося нечасто. – І.К.], ми завжди ніби у гримерній. Чекаємо виходу”, – пише Лорі Верхомин. І річ не лише в концертному графіку, а й у Біллових проблемах зі здоров’ям на тлі дедалі сильнішої наркозалежности.
Довго чекати виходу не довелося. Білл знайшов його так само швидко, як вхід у життя Лорі. Їхній роман протривав неповні півтора року. Та при цьому залишив глибокий слід у душі Лорі Верхомин. Якби вам захотілося зазирнути на фейсбучну сторінку авторки книжки, то в розділі інформація ви побачите: у стосунках з Біллом Евансом. У разі ж, якщо джаз не належить до ваших зацікавлень, навряд чи варто перейматися історією Білла та Лорі. Можливо, варто спершу послухати Білла. Можливо, не варто. Не належу до людей, котрі вважають, що від слухання якісної музики прямо залежить духовність народу.
А з книжкою Лорі все в порядку. В тому сенсі, що порядку там не забагато, а приблизно стільки, скільки його має бути у житті людей, котрі про сексуальну революцію знають не з публікацій в інтернеті, а з власного досвіду. Написана через тридцять років після подій (оригінальне видання датоване 2011 роком), книжка передає безпосередність бачення, нюанси, півтони. Відвертість і простота оповіді поєднуються з моментами недомовлености і притаманної джазові синкопованости. Зацікавлених відсилаю до розділів «Приватний гольф-клуб “Деррик”», «З іншого боку міста», «Знову до церкви» і «Бурбон-стріт», які сусідують між собою. Можна прочитати їх як переказ подій і не заморочуватися, не ставити запитань до змісту і форми. Але якщо ви схильні до рефлексій, то там є над чим поміркувати. Принаймні для мене так і залишилося загадкою, чи риба, яка з’являється у першому зі згаданих розділів як образ мовчання, справді необхідна для збереження репутації, чи в неї якась інша мета? Детально описана ситуація в кабінеті акушера-гінеколога може мати своє закулісся (я не про статеві стосунки, що передували візитові до лікаря, а про ймовірні наслідки, запобігти яким взялася Лорина мама). Читання цього непростого епізоду з біографії авторки залишає тіні сумнівів, ми ж вийдімо з цієї ситуації на світло.
“Хор співає дивовижно гарну літургію українською мовою. Таке враження, ніби всі голосні звуки подовжуються й ширяють понад краєвидом із розлогих пагорбів, зарослих чагарниками.
Церква повниться запахами ладану, шампуню, їдкого лаку для волосся й зубних протезів.
<…> Усе обрамлене золотом, кольори своєю насиченістю нагадують коштовне каміння.
<…> Служба вже наближається до завершення, і вбраний у золотисту парчу священик розмахує кадилом, знаходячи в собі такі слова, які примушують усіх мовчазно його слухати. Він промовляє українською, і я не розумію жодного слова.
<…> Від усіх цих запахів мене вже починає нудити, я озираюся довкола і бачу щирі українські родини, де в густі біляві коси дівчат вплетені великодні стрічки. У цих дівчат міцні мускулисті литки, мабуть, припускаю я, від танців у червоних шкіряних чобітках, бірюзових оксамитових корсетках, вишитих хрестиком селянських сорочках і віночках на голові з райдужними стрічками. Я й за мільйон років не матиму таких литок”.
До українського перекладу цієї книжки доклалися люди, які (хоч вони про це не підозрюють) одними з перших стимулювали мій інтерес до літератури і музики. Маю на увазі Віктора Морозова та Олексія Когана. Перший – перекладач цієї книжки, а його альбом «Скриня», придбаний 1990 (?) року в смт Залізці, за кількасот метрів від школи, де мене більше цікавив футбол, ніж література, став чи не першим стимулом до зацікавлення сучасною українською поезією (на тому альбомі – нагадаю – пісні Морозова на тексти Віктора Неборака, Юрія Андруховича, Миколи Воробйова, Олега Лишеги, Михайла Саченка, Ярослава Довгана, Андрія Панчишина…). Другий – ініціатор українського видання книжки Лорі Верхомин, автор передмови до цього видання, давній фанат Білла Еванса, відомий джазовий радіожурналіст, котрий у згадані далекі дев’яності разом з Дмитром Гальоною відкрив мені (і, напевно, не тільки мені) вікно у джазові світи.
Чи варто про це згадувати? Думаю, що так. І не лише з вдячності перед цими людьми (хоча цей імпульс первинний), а й для того, аби вкотре проартикулювати загальну проблему українського середовища: брак культурної пам’яти на тлі засилля несмаку і пропаганди. Хто сьогодні слухає ту «Скриню»? Хіба дехто з олдових слухачів. Але ж це альбом, який мав би звучати досі, як звучать Боб Дилан чи Леонард Коен.
З Біллом Евансом проблема іншого ґатунку, але так само типова. Цілковито занедбано причетність його родоводу до українства. За винятком сайту billevans.nl, що у біографічній довідці вказує на українське походження матері, російсько- та англомовні джерела у біографічних довідках про музиканта переважно називають його матір русинкою, карпато-русинкою, а то й узагалі росіянкою. Фразу про те, ніби “з боку матері Білла Еванса вся сім’я іммігрувала до США з царської Росії”, мавпують вже й українські сайти. Але ж яка в біса царська Росія могла бути в дев’яностих роках ХІХ століття на Лемківщині? Та ж Лемківщина, а зокрема і села, з яких походять дідо та баба музиканта – Брунари і Чарна, – належали до Австро-Угорщини! І, здавалобися, після найвідомішого у світі лемка Енді Воргола про це мали знати всі.
З історичних досліджень, присвячених темі еміграції, відомо, що лемки становили найчисленнішу групу української еміграції тої першої хвилі, трималися згуртовано і найчастіше наймалися на роботу в шахтах Пенсильванії. Як пише біограф Білла Еванса Пітер Петтінджер, від якого я беру інформацію про предків Білла, дідо музиканта Іван Сорока саме в тих шахтах і працював. Але недовго, бо 1904 року загинув на виробництві. Дружина Анна (дівоче прізвище – Матічак), з котрою він одружився в Америці, залишилася вдовою з шістьма дітьми…
Це вона, пишуть джерела, збиралася навчити онука, тобто Білла Еванса, російської мови. Уявляєте: бабця з лемківського села Чарна виїхала до Пенсильванії і, живучи серед емігрантів з сіл Лемківщини й Закарпаття, стала… російськомовною. Преображення настало. Продовження рубрики «Пригоди лемка в Північній Америці» в галицькій газеті «Діло» (така рубрика в цій газеті і справді була, що свідчить про лемківську еміграцію як масове явище). Але не склалося: Білл не вивчив тої “російської” мови. А що найцікавіше – він про це пожаліє! Такий скарб міг йому дістатися…
Великий музикант мріяв відвідати з концертами батьківщину своїх предків, і ось йому надходять запрошення від слухачів з цієї далекої неосяжної країни, де серед фальшивого естрадного глянцю зрідка пробивалися і джазові перлини. Спершу Білл мав мороку з комунікацією, потім діалог налагодився, та в аеропорту у музиканта виявили героїн. Але Білла і далі запрошують до Москви, ніби на батьківщину його предків (то нічого, що села його діда і баби взагалі не належать до СРСР, а до Польщі, і відстань від них до Москви – понад півтори тисячі кілометрів!). Тодішній барабанщик Біллового тріо Джо ЛаБарбера згадує в інтерв’ю, що він був готовий рушати в СРСР, от тільки піаніст вирішив інакше. І не просто вирішив, а публічно обґрунтував своє рішення політичною заявою, котра була опублікована у відомому джазовому часописі «Down Beat». Російські сайти, як правило, не згадують про цю заяву (українські теж). Попри те, що музикант засвідчив у ній своє “російське” коріння.
“… Я завжди сподівався відвідати Росію, щоб відчути своє коріння, так би мовити, з перших рук. Багаторічні повідомлення про те, що маю там багато відданих фанів, недавно підтвердилися, коли моє тріо запросили на п’ять концертів до Москви на кінець вересня.
Я мав би прийти до цього висновку і без Афганістану, бо я часто оплакував трагедію людей, які живуть в суспільстві, де їхня думка може стати причиною тривалих поневірянь, ув’язнення, і де щонайчистіше художнє натхнення мусить пристосовуватися до зовнішніх [позамистецьких. – І.К.] критеріїв. Цілковите заперечення суті мистецтва у наш час! Але події в Афганістані спонукали мене думати.
Я мучився над цим питанням кілька днів і твердо постановив, що маю скасувати заплановані концерти. Сподіваюся, завдяки сарафанному радіо ті фани, котрі усвідомлять причину моєї відмови, підійдуть до цього питання по-філософськи, і таким чином створюватиметься енергія, що протистоятиме увіковічненню цієї деспотичної влади.
Очевидний контраргумент до мого висновку полягає у тому, що ми повинні дати їм наш культурний месидж. Як на мене, то досить зручний аргумент. Коли б усі виконавці аналізували цю проблему і відмовлялися виступати у середовищах, де існують репресії, то, гадаю, постала би велика революційна енергія. Виступати ж там добровільно означає пасивно підігравати атмосфері деградації людського духу.
Матиме мій вчинок якесь значення чи жодного, а я тримаюся свого шляху, і в цьому моя рівновага”.
Отже, подібно до Луї Армстронґа, який відмовився їхати в СРСР через введення радянських військ до тодішньої Чехословаччини, Білл Еванс теж відмовляється від наміру відвідати СРСР і публічно пояснює свою позицію незгодою з політикою Кремля. Опубліковано цей лист у жовтні 1980 року, через кілька тижнів після смерти піаніста. У книжці Лорі Верхомин не згадано про цей епізод, лише про повернення хворого Білла з європейського турне в серпні 1980 року. В приватному повідомленні до автора цих рядків Лорі підтвердила автентичність Біллової заяви, проте знайти автограф листа їй не вдалося.
Лист Білла Еванса до редактора журналу «Down Beat». Фото з передруку листа у книжці Пітера Петтінджера «Білл Еванс: Як співає моє серце» (Peter Pettinger. Bill Evans: How My Heart Sings. 1998)
Залишається нагадати, що у дев’яностих роках ХІХ – на початку ХХ століть, коли предки Білла Еванса та Лорі Верхомин емігрували до Америки, етнонім “українці” на теренах Австро-Угорщини лише входив у вжиток – більш звичною на західноукраїнських теренах була самоназва “русини”, принаймні серед широких верств населення. Та й пізніше, у період між Першою та Другою світовими війнами, слово “русини” ще вживалося у значенні “українці” на території Другої Речі Посполитої. Коли говоримо про Лемківщину, то треба пам’ятати про її специфіку. Хоча це найбільш західна частина автохтонних українських земель, проте вона зазнала помітного впливу російської пропаганди. Знавець цього краю Юліан Тарнович у 30-х роках ХХ століття писав: “Лемківщина, цей гарний кутик української землі, була перед війною так затуманена москвофільством, і здавалось би, що вона цілковито пропала для української ідеї. Виховувана від довгих літ різними несовісними аґітаторами в москвофільському дусі, усі надії своєї незавидної долі покладала на могучу Росію. <…> Противники не перебирали у середниках і впоювали в несвідомий нарід таку шалену ненависть не лише до української ідеї, але й до самої назви «Україна», що народові по нинішній день тяжко приходить отрястися від цього дурману!” Один із аргументів, що їх використовували москвофіли, – апеляція до майже цілковитої тотожности назв країн і етнонімів: Русь–Росія; русинський–руський–русский; русини–росіяни. Для того, щоби спантеличити емігрантів у третьому поколінні, котрим бракує етнічної свідомости і відповідних мовних знань, вже й не конче замовляти послуги агітаторів. Все, що русинське, по той бік океану може видаватися належним до русского міра. Особливо, якщо передавати англійською мовою все, що стосується Русі та русинів, як Russian. На жаль, це ми бачимо і в ситуації з Біллом Евансом, материнське коріння якого почасту трактується як російське. А якби Білл таки приїхав був до Москви з концертами, то згодом на цій чужій батьківщині з нього, певно, зробили б символ єдности всього русинського і російського.
Краще вже бути обляпаним яйцями, ніж потрапити в залежність від московських політтехнологів.
04.08.2021