Бондар А. Ласощі для Медора. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2021.
Якщо попередню свою книжку «Церебро» Андрій Бондар починав з молитви, то на початку «Ласощів для Медора» нам запропоновано тему сексу. Правда, спокуса цією темою триває недовго, бо виявляється, що під час написання Бондаря-есеїста цікавив не стільки секс сам по собі, як секс-у-літературі, точніше – аксіологія сексу-у-літературі. Але і то не цілковита правда. Бо в центрі «Червоної жарівки збудження» (назва першого есею) – вона сама, її фізична амбівалентність, її семантична неоднозначність, її придатність до означення цілком різних станів. Червона жарівка збудження, на яку вказують займенники попереднього речення, загоряється не лише від сексу, а й від сюжетної напруги, драматизму, передчуття катастрофи («Червона жарівка збудження»), виборчих перегонів («Свиня тривоги нашої») і т.д.
Повне меню «Ласощів для Медора» налічує понад пів сотні есеїстичних страв, упорядкованих за хронологією публікацій на сайті «Збруч». Їх і досі можна читати зі «Збруча», однак це навряд чи дасть такий ефект занурення у текст, як книжка. Принаймні для себе я давно вирішив, що для Бондаревих книжок у мене місце на полиці є. А нотатки, хештеґи, зроблені на їхніх полях, допомагають увімкнути жарівку в потрібний час.
«Усе, що я зробив у своєму дорослому житті, породило ще більшу кількість питань. І все, що мені залишається, точніше, все, що я собі сам залишаю, – це отой діялог. А ще – внутрішнє смирення перед його вічною незавершеністю, недовершеністю і недосконалістю. Діялог слабкого з сильнішим. <…> Я ніколи не знав, з ким відбувається цей діялог, але в певний момент розумів, що не так уже й важливо, з ким – з Богом, Іншим, альтер-еґо, сусідом, випадковим попутником, божевільною сусідкою, мишею за стіною, псом, самим собою, врешті-решт…» (с. 74).
Діялогів у вузькому сенсі цього слова у книжці небагато, це радше розважання, покликані спонукати читача до рефлексії. Ненав’язлива філософічність, органічно поєднана з елегантністю викладу на межі публіцистики і художнього слова, – одна з головних рис Бондаревої есеїстики. У багатьох текстах збірки наявна культурологічна оптика, хоч би й ішлося про «передбачення» на чеках мережі супермаркетів, домашнє завдання доньки-школярки, пандемію, монографію з природничих наук і т.д. Текстів на літературні теми небагато, здебільшого вони стосуються тих книжок, над українським перекладом яких Бондареві довелося попрацювати (романи Джозефа Конрада, репортажі Вітольда Шабловського і Капки Кассабової, спогади Сержа Лифаря); важливо, що функція есеїста при цьому не зводиться до промоторства Бондаря-перекладача, критичне мислення автора і тут спрацювало. Що ж до літератури української, то, якщо не згадувати про низку побіжних алюзій, про неї в цій книжці лише кілька загальних спостережень. Одне з них тут-таки й наведу.
«Десятки сучасних українських письменників <…> тікають від цієї сучасної людини, яку ні окреслити, ні вхопити, ні описати неможливо, в історичну пам’ять, жанровість, фантазійність, притчевість та інші види літературного ескапізму» (с. 126).
Уявляю, як на цій цитаті загоряється жарівка збудження у декого з наших лицарів пера. Але не поспішайте жбурляти каміння у бік есеїста. По-перше, в його словах багато правди: наш час і справді заслуговує на глибше й масштабніше літературне представлення, ніж те, що маємо. По-друге, скажімо, тема пам’яти, зокрема й пам’яти історичної, зарахованої до ескапістських тем, у самого Андрія Бондаря не залишилася поза увагою в інших текстах, а відрефлексована з різних сторін. Зокрема, на необхідності збереження історичної пам’яти Бондар наголошує в есеях «Культура не повернеться» та «Голодомор як антидот». У першому з них мовиться: «Каміння наших останніх барикад якоюсь мірою є наслідком ненаписаних романів, тобто не сформованих у свій час великих наративів – історій, що дозволяють поєднати минуще з вічним, минуле з теперішнім, міт з наукою і традицію з індивідуальним талантом» (с. 144). В інших есеях мова йде про хаотичність власної пам’яти і неможливість звільнення від накинутих пам’яттю форм поведінки.
Висвітлення теми з різних боків, зіставлення різних точок зору, розмежування спорідненого – ті риси письма, без яких Бондар не був би Бондарем. Ви, мабуть, звернули увагу на антиномії в недавній цитаті: антонімом до теперішнього є минуле, а минуще – антонім до вічного. Людина, що собаку з’їла на перекладах, Бондар часом демонструє у своїх «Ласощах…» витончений мовний смак. Часом це стає більш, ніж художньою деталлю. Як-от в есеї «Потреба та необхідність». Тонку межу, що розділяє заголовні синонімічні поняття, можна визначити таким чином, що категорія необхідности формується значною мірою зовнішніми обставинами, а потреба є явищем більш індивідуальним, внутрішньо мотивованим. Прикметно, що мовна практика свідчить, що потреби можна задовільняти, а необхідності – напевно ні. Бондар застосовує ці поняття для окреслення карантинних умов і стверджує, що в таких умовах необхідності втрачають свою силу, а потреби – залишаються в дії. «Необхідність легко обходиться, без неї можна прожити, в ній немає потреби» (с. 187). Карантинні обмеження, за спостереженнями есеїста, створюють людині певний простір для маневру. Відвідини батьків, зустрічі з друзями, ходження до церкви, обнімання при привітанні – без цих невід’ємних раніше складових нашого повсякдення стало можливим обходитися. Якщо нема внутрішньої потреби.
Чи не найголовніше, про що пише Андрій Бондар, – сучасна ментальність. Можливо, таке формулювання звучить дещо претензійно, то означмо тематичний спектр книжки трохи вужче: «Ласощі…» стосуються передовсім певних симптоматичних явищ сучасности, помітних і не дуже, українських, але не тільки. Ось деякі з них, коротко. Незалежна українська школа нав’язує діткам на матеріалі творчости шістдесятників, що «добро завжди перемагає зло». Таким чином вона показує свою спадкоємність від школи радянської («Бо так треба»)… Від шкільних класів до політичних трибун і церковних хорів лунають заклики до єдности. Але ні рецепту тої єдности, ні її ефекту не розголошується, а отже, незрозуміло, для чого вона потрібна. «Єдність для перемоги? Гаразд. Але як буде після перемоги? Одеса знову захоче Єкатєріну, Калуш – Бандеру, Донецьк – Моторолу, Рівне – бурштин, Чоп – контрабанду, а Київ – «Київські лаври» і вічний фінал Ліги чемпіонів» (с. 44)? Єдність не може бути тривкою, якщо нема спільних пріоритетів («Заради чого єдність»)… І спільна термінологія не означає, що йдеться про явища одного порядку, а отже, може бути оманливою («Труп в обладунках»)…
Останнє, проте, не заважає письменникові подеколи екстраполювати природничу чи медичну термінологію на позначення явищ зі сфери культури, що цілком у тренді в наш час міждисциплінарних переходів. Так уживане у судовій медицині формулювання «падіння з висоти власного зросту» рушає на пошуки власного метафоричного змісту (див. обкладинку) у напрямку культурних оаз. За Бондарем, у результаті таких пошуків людина культури ризикує не лише впасти «з висоти власного зросту» (випасти з певних загальноприйнятих суспільних норм), а й бути інфікованою «неідентифікованою в медичному реєстрі хворобою – польотом з висоти власного зросту» (курсив мій. – І. К.). Ця трансформація падіння у політ віддалено нагадує мені відомий афоризм Спінози про те, що той, хто вважає себе вільним, уподібнюється до каменя, який падаючи знаходить утіху від польоту.
Принцип контрасту, протиставлення, що з’являється в есеї «З висоти власного зросту», лежить в основі ще кількох текстів («Рух і погода», «Механічні автомати», «Ґалантність і хамство»). Декілька есеїв мають кільцеву структуру («Бідний Медор!», «З молоком його матері»). Лінійна композиція, що загалом є найпоширенішою, подеколи завершується пуантом, несподіваним поворотом («Вчителька захворіла», «Людина, що старається»). Буває, що на тлі розгортання одного тематичного плану вимальовується інший план зображення: так у «Свинí тривоги нашої» розповідь про локальні господарські успіхи об’єднання співвласників будинку пластично переходить у сатиру на політичні зміни в державі. Чимало текстів пов’язані між собою спільними мотивами (саме мотивами, а не дублюванням ситуацій): імідж політиків («Більше за літературу», «З молоком його матері»); диктаторські режими («Після катастрофи», «Надія і щем», «Хтось помер»); їдження живої істоти або свіжини («Сліди іншого світу», «Бідолашний Медор!», «Де закопано пса», «Бо так треба»). А коли зв’язок між віддаленими есеями набуває діялогічної конфігурації, то жарівка читацького сприйняття горить з усієї моці.
Ось два есеї, розділені сорока сторінками: «Перепрошую за тавтологію» і «Якого біса ми тут робимо?». У першому з них наприкінці першого абзацу – майже те саме питання, що й у заголовку другого: «Чим я тут займаюся?». Та це могло би бути випадковістю, не вартою згадки, якби не перегуки в зображених ситуаціях, атмосфері. В обох текстах оповідь ведеться від імени інтелектуала, який потрапляє на виставу («Перепрошую за тавтологію») та міжнародний літературний форум («Якого біса ми тут робимо?»). Вистава відбувається на замовлення неназваної правої політичної сили в Україні, лідер цієї політсили в антракті виступає зі сцени з промовою, в якій гостро засуджує лібералізм – ідеологію, носієм якої є автор книжки. Міжнародний літературний форум відбувається 2000 року у німецькому місті Дортмунді в приміщенні Товариства німецько-російської дружби (очевидно, того самого, в якому колись, у Дрездені і з совєтсько-німецькою дружбою на вивісці, працював теперішній собиратель земель Московії). Під час обох подій оповідач почувається, м’яко кажучи, не у своїй тарілці, але є одна відмінність: на київському театральному заході він таки досиджує до кінця, а на літературному конгресі токсична атмосфера російсько-німецького братання спонукає його, разом з іншими представниками України, покинути подію, бо лібералізм не позбавлений національної гідности. В есеї з промовистою назвою «Ґарантія нашого існування» читаємо: «Наша відмінність від решти світу полягає в тому, що ми не можемо просто інструменталізувати наявні тренди без огляду на кілька екзистенційно важливих для нас речей. Я маю на увазі боротьбу за існування та виживання нашої культури» (с. 57). Толерантність до іншого має свої межі, інакше вона перетворюється на смертельну небезпеку.
Іншість, спроби порозуміння з іншими (інакшими) – один з головних лейтмотивів книжки. Іншим усвідомлює себе сам оповідач, коли у підлітковому віці тягнеться до книжок («Вчителька захворіла»). Усвідомлення у дорослому віці власної інакшости від предків породжує почуття вини («I remember, або Je me souviens»). Тема alter ego звучить у спогаді-роздумі про знайомство з православною бурсою («Сліди іншого світу»). Описи семантичної відмінности тотожних понять, зокрема: імперій («Труп в обладунках»), радостей («Передбачення для вас»), – теж вписуються у тему іншости. І, звісно ж, іншість як категорія ідеологічна чи політична, представлена проросійськими типажами («Рух і погода», «Ознаки свого світу»). Є ще й образи інших в контексті Європи («Рух і погода», «La grande bellezza», «Акваріум інтелектуалів»). І, зрештою, символічний образ іншости, породженої сучасністю («Кавказьке жабо»).
Найважчими є діялоги з проросійськими іншими, котрі вважають себе тут своїми. Порозумітися з ними неможливо, особливо якщо такі потрапляють на зустріч з письменником. Тоді письменник почувається в ролі персонажа чужої п’єси. Подібне випробування – їзда з таксистами, мозок яких виїдений пропагандою. Щоб не «Він тобі про бази НАТО в Криму, а ти уявляєш, як буде вбрана на весіллі його дружина. Він тобі про “политики рассорили братские народы”, а ти малюєш картину, як він стоїть під пологовим будинком з букетом квітів…» (с. 68). Ось вона – найбільша у світі розкіш людського спілкування. Діялог гомо сапієнсів, роз’єднаних мітом про колиску братніх народів. Розмова двох сердець. Жарівка збудження. Затримка дихання.
«Куди поспішає людина» – останній у книжці есей, без якого їй би чогось бракувало. Бракувало б акценту на розміреності, неквапливості, а то й медитативності, що є серед складників «Ласощів…», але, так би мовити, без представлення. Есей, що завершує книжку, присвячений занепадові культури читання. У новому технологізованому світі читачів книжок поменшало, а ті, що ще читають, дедалі рідше мають потребу дочитувати до кінця й обдумувати. Людство сьорбає інформацію ковтками зі стрічки новин, сайтів, соцмереж, роззосереджено кидаючись врізнобіч, і це відучило від сприймання об’ємних наративів. Андрій покликається на Маршалла Маклюена, відомого дослідника впливу технічних засобів комунікації на когнітивні процеси, і згадує критику логоцентризму в гуманітаристиці ХХ століття. А мені – можливо, від браку тої самої зосереджености, – в цей час на гадці загублений під брамою заголовку Медор. Я думаю про те, як в людському мозку загоряється жарівка, коли реципієнт, він же юзер, бачить інформаційну свіжину, його шия витягується, погляд стрімко біжить по літерах, він ковтає те, що йому смакує, решту випльовує, і тягнеться до другого куска. Потім до третього, п’ятого, десятого. Аж поки його накриє хвиля жалю: «Бідолашний Медор…». Але назад не повернеш. Інколи здається, що по-іншому неможливо. Бо світ такий, бо така реальність («Бо, якщо добре подумати, ти є саме тим, у якій реальності живеш, а живеш ти саме в цій реальності тому, що ти саме такий, а не інший…» (с. 23)). Поспіх, легковажність, азарт, апетит, конкуренція, агресія, амбіція…
Амба.
А може, можна було по-іншому? Щоб і сильні були ситі, і слабкі живі.
Один з класиків ліберальної політичної філософії твердив, що «свобода вовків означає смерть для овець». Українська школа вчить, що для перемоги добра вовка треба годувати. А дехто дивується, що ж ми за народ такий.
