Досвід перечитування удосвіта

Ільницький М. Читаючи, перечитуючи…: Літературознавчі статті, портрети, роздуми. Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2019.

Читаючи, перечитуючи… Назва, яку з комерційного погляду привабливою аж ніяк не назвеш. Це майже як Бойченкова «Аби книжка», з тою різницею, що у випадку з Ільницьким навіть необізнаному з персоною автора читачеві має бути ясно, що мова у тій книжці йде про тексти. Уважний читач, ймовірно, зверне увагу і на префікс пере-, що не лише вказує на процес повторюваної дії, а й може означати наявність нової інформації про вже знайомі явища.

Більшість зібраних у цій книжці літературознавчих статей професор Микола Ільницький написав упродовж останнього десятиліття. Матеріал студій для автора переважно не новий, раніше вже опрацьований, хоча різною мірою. Стаття про Богдана Ігоря Антонича – резюме попередніх ґрунтовних праць М. Ільницького про цього поета (нагадаю, що раніше вийшло дві книжки професора про Антонича). Неодноразово Микола Ільницький писав і про Івана Франка, але нові публікації (їх аж чотири) висвітлюють ті аспекти творчости і біографії класика, які раніше перебували поза увагою дослідника. Книжка містить низку студій, присвячених постатям не таким відомим, як Франко, Шевченко (про нього теж є) чи Антонич, а проте по-своєму важливим і з цікавими життєвими колізіями. Що ж, Ільницький давно засвідчив, що сфера його літературних інтересів надзвичайно широка, вона не обмежена ні стилями, ні жанрами, ні хронологічними рамками, ні просторовим ареалом, ні гучністю літературних імен. На межі вісімдесятих-дев’яностих років XX століття, у час звільнення від цензури, він був одним із найактивніших літературознавців, хто повертав заборонені імена у літературний дискурс, зокрема письменників Західної України та діаспори: молодомузівців, «Празьку школу», Нью-Йоркську групу. А першу (не тільки першу зі своїх двох, а першу взагалі) монографію про Антонича писав ще тоді, коли Богдан Ігор перебував поза літературним каноном, та завдяки успішній культурно-просвітницькій роботі сьогодні ім’я цього поета відоме усім, хто цікавиться українською поезією. Ровесник Антонича львівський футурист Ярослав Цурковський, можливо, і не стане таким відомим, як Богдан Ігор, але публікація про нього, безумовно, сприятиме підвищенню інтересу до його літературного і винахідницького таланту. Ще менше відоме ім’я Михайла Мухина – публіциста і літературознавця міжвоєнного періоду, чиї публікації головним чином були спрямовані на розвінчання культу Михайла Драгоманова та вивчення образу України в літературах інших народів. Підбір літературних імен у книжці «Читаючи, перечитуючи…» цілком довільний, проте у структурі видання простежується певна логіка, відчутно деякі смислові домінанти.

Літературознавець проф. Микола Ільницький.

Розпочинають книжку роздуми про Шевченкове віршування – не зовсім типовий для «Читаючи, перечитуючи…» матеріал. Адже питання зовнішньої форми вірша не посідають у літературознавчих студіях Миколи Ільницького першорядної ролі. Значно більше дослідника цікавлять питання змісту, і то в традиціях культурно-історичної школи: у зв’язках з суспільно-політичними обставинами, духом епохи. Кульмінація статті – запитання, в якому злютовано зміст і форму. Перебираючи різні дослідницькі підходи, в яких літературознавці намагалися з’ясувати джерела «розкріпачення» Шевченкового віршування, М. Ільницький під впливом вірша «Якось-то йдучи уночі…» задумується, чи не викликане те «розкріпачення» характером «нічного, візіонерського переживання». Однозначної відповіди на це запитання нема, та все ж воно має сенс. Не лише саме по собі, а й як елемент інтелектуального пошуку в рамках цієї книжки.

Творчість Шевченка дала імпульс і наступній опублікованій у цій книжці студії, в якій відрефлексовано один із мотивів іншого Шевченкового поетичного твору. Так на сторінках видання з’являються мотиви метаморфоз і контрастів, які неодноразово виринатимуть у подальших статтях про різних авторів.

Пейзажна лірика, що задає тон у другій студії, у третій трансформується у тему компаративістичного зіставлення образу природи у творчості І. Франка та Й. В. Ґете. Приводом до такої постановки проблеми стало одне речення з перекладу Максима Рильського Ґетевого вірша «Вечірня пісня художника». Рильський вдається до відомого Франкового образу «всеплодющої матері», що є помітним відхиленням від оригіналу. Цього досить, аби спонукати пильного дослідника рушити на пошуки мотивації такого перекладацького рішення. Маршрут пошуків включає аналіз Ґетевого розуміння природи та аналіз Ґетевого тексту у Франковій поезії.

Наступні дві студії об’єднані мотивом суду: одна з них присвячена Франковому оповіданню «Як Юра Шикманюк брів Черемош», друга – Франковій поемі «Лис Микита» й українському перекладові поеми Ґете «Райнеке-Лис», виданому за редакцією Максима Рильського, але без зазначення імени перекладача. Останній факт зумовлений політичними обставинами. Вони ж домінують у ще одній франкознавчій студії – «Історії однієї фальсифікації». Вагому і, на жаль, негативну роль політичних обставин показано й у ще кількох розвідках, не-франкознавчих. 

Ось, до прикладу, кілька політично умотивованих фактів з біографії Дмитра Загула. Письменник позбавляє себе авторства однієї з перших своїх збірок «Пам’ятка кривавого року», виданої під псевдонімом. Влада позбавляє письменника авторства перекладу поеми Ґете. Письменник створює замовні публікації з критикою колег по перу і запускає дезінформацію у ЗМІ, що він позбавив себе життя. Влада позбавляє життя його опонента, а тоді і його самого.

Текстуальний аналіз у книжці Миколи Ільницького зазвичай поєднується з добрим знанням контексту, доречною апеляцією до численних культурологічних джерел та історичних фактів, іноді – з приватними спогадами. Солідна літературна компетенція автора, одначе, не переобтяжує виклад, якому притаманні легкість письма, виразність мислення, уміння вибудувати літературознавчий сюжет. І – а це первинне – поставити проблему, так щоб очі сяяли від неї.

Пригадую, одного разу Микола Миколайович зізнався нам, тоді ще студентам (давно було): буває, каже, серед ночі виринає зі сну якась думка чи рядок, то мушу встати і занотувати. Як на мене, це дуже промовиста деталь творчої кухні: вона свідчить на користь того, що людина справді живе у світі літератури, мислить про неї навіть тоді, коли, здається, ні про що не мислить.

Микола Ільницький на Форумі видавців у Львові.

Саме час згадати про статтю, яка називається «Досвіток із півнями і тривогою, або Міжчасся як прогалина у тексті буття». Виявляється, той часовий проміжок, який більшість із нас зазвичай зустрічає уві сні, – перехід ночі у день – активно експлуатується у поезії. І, ясна річ, образ досвітку може мати розмаїті смислові навантаження, звучати в історіософському чи метафізичному ключі, викликати різні (а то й полярні) емоції та оцінки. «Досвіток із півнями і тривогою…» – невеликий за обсягом (бо скільки-там того досвітку, правда ж?), але доволі розмашистий за змістом шкіц, етюд чи проспект для подальших досліджень. (Досвітнє літературознавство має свої жанрові особливості).

Та цей етюд (нехай вже буде так) – не лише про досвіток, він – про перехід загалом, про перетворення, про метаморфозу. Варіації цього мотиву можна впізнати у багатьох текстах книжки. Кілька ілюстрацій. Антоничева творчість, за словами Миколи Ільницького, окреслює цикл світобудови від первісного мороку до «сурм останнього дня». Овідієві «Метаморфози», а також відсилання до них у романі Крістофера Рансмайра «Останній світ», фігурують у статті про вірш Миколи Зерова «Овідій» (1922 р.), в котрому український неокласик передбачив трагічний поворот у власній долі в середині тридцятих. Метаморфози – це і містерійність переходів у поетичних творах Василя Герасим’юка, символічність винесеного у назву першої його збірки образу смереки, який поєднує у собі весь життєвий цикл із переходом у вічність. Це також поетика Віктора Неборака з її неймовірними, «карколомними перевтіленнями». Це зміна типу зображення у прозі Михайла Грушевського. Це перетворення у природі, про які мовиться у згадуваних другій і третій статтях книжки. Це також Юнґівська концепція множинности особистостей, згадувана у статті про психолога Степана Балея. А перетворення у біографіях Ярослава Цурковського, Йосипа Позичанюка, Павла Богацького? Кореспондент газети «Комсомолець України» перероджується у члена Проводу ОУН, полковника УПА. Директор Інституту психотехнічних досліджень у Польщі стає секретарем оргкомітету зі створення Спілки радянських письменників. Та й, зрештою, різножанровість текстів книжки Миколи Ільницького має якийсь стосунок до метаморфоз: проблемні статті, компаративістика, портрети, рецензії.

А от хто абсолютно монументальний, незворушний перед усіма вітрами – це Михайло Мухин. Та чи є в такій твердій позиції сенс? Принаймні для перечитування я б волів інтелектуальну біографію якогось іншого персонажа – динамічного, з сум’яттям у душі і можливістю нових інтерпретацій. У книжці Миколи Ільницького таких більшість. Тож її можна не лише читати, а й перечитувати.