Готель «Дискордія»

Українець О. Дискордія: роман. – Харків: Фабула, 2021.

Герман С. Готель «Цитадель»: роман. – Харків: Дім реклами, 2021.

Геополітична напруга нашого часу, боротьба за державний кордон відображаються в сучасній українській літературі головним чином численними спробами осмислення ситуації на східних кордонах нашої держави, але ті суспільно-політичні проблеми спонукають і до ширшого кола художньої рефлексії щодо розвитку національної ідентичности, міжнаціональних відносин, зміни державних кордонів і т.п.

У полі мого зору в цій статті опинилися два видані на Слобожанщині галицькі романи: «Дискордія» Остапа Українця та «Готель “Цитадель”» Сергія Германа. Обоє авторів походять з Галичини, вагомість національного питання закладено вже в самих їхніх прізвищах))), а періоди, які вони белетризують, – надзвичайно важливі, ключові в плані формування й утвердження ідеї про національну державу та боротьби за неї: «Весна народів», революція 1848 року у Відні (роман Українця), Листопадовий зрив, українсько-польська війна 1918–1919 років (роман Германа).

Українська історіографія налічує тисячі джерел, котрі висвітлюють період визвольних змагань 1918–1919 років. Чимала кількість публікацій присвячена тогочасним подіям у Галичині, зокрема Західноукраїнській Народній Республіці. Із цим масивом матеріалу, проте, ніяк не корелює бібліографія присвяченої темі ЗУНР української історичної романістики. Порахувати її можна на пальцях. «Дужим помахом крил» Антіна Крушельницького, недавно виданий в упорядкуванні Юрія Винничука, «Бо війна – війною» Романа Іваничука, «Велика війна» Петра Лущика, опубліковані в УРСР у шістдесятих роках ХХ століття романи Володимира Ґжицького «У світ широкий» та «Великі надії». Літературознавиця Катажина Котинська у своїй недавно виданій книжці про образи Львова у літературі узагальнює: «Українська белетристика не створила яскравого образу тих днів» [5, с. 57] .

І ось – нова спроба представити цей яскравий період галицької історії ХХ століття в романній формі: «Готель “Цитадель”» Сергія Германа, автора, який не вперше береться за історичні теми (позаду – несумісні постаті Б. Сташинського та А. Шептицького з його попередніх романів).

До речі, тема Першої світової війни на теренах Галичини відрефлексована в українській великій прозі ще слабше. Оповідання – є, кілька повістей – є, а з романістикою зовсім туго. Одне з недавніх видань із цієї ніші – перша частина дилогії «Таємниця Святоюрської гори» Олександра Богдановича. «Поза межами болю» Осипа Турянського, навіть якщо вважати цей твір романом, залишається осторонь через неукраїнський хронотоп.

А от що стосується української романістики про період «Весни народів», то тут взагалі цілина неорана. Літераторів з-за Збруча ця тема не сильно зачіпала, бо й самого явища «Весни народів» на схід від Збруча не було. З того, що постало з-під пера галицьких письменників на цю тему, – Франкові оповідання «Гриць і панич» та «Герой поневолі». Остап Українець вирішив, що епоха революції 1848 року заслуговує нової белетризації і то великоформатної. Від нього й зачнемо. З тих часів, коли мов в Австро-Угорській імперії було доволі, діалектів – предосталь, а держава – одна.

По дорозі з Кракова до Львова двоє друзів, один з яких поляк із домішкою русинської крови, а інший – русин, опиняються в одній корчмі з компанією, яка шварґоче якоюсь не зовсім зрозумілою мовою. Обидві компанії розуміють, що зіштовхнулися з іншою ідентичністю. При цьому як ті, так ті думають про інших як про поляків. Спалахує побутовий конфлікт, в підтексті якого ворожість до іншого. Та насправді ці люди представляють різні терени і різні соціальні стани українства. Русинства, якщо триматися етнонімів того часу.

Дуже промовиста картина, що показує, наскільки розмитою була у ті часи оптика ідентичности, наскільки розшарованим було суспільство, яке нині називаємо українським. Але навіть у цій «Дискордії» (від лат. discordia – розбрат, незгода), події якої завершуються початком листопада 1848 року, видно певне зрушення у напрямку консолідації. Збирачі фольклору і контрабандисти, як показано у романі, можуть зустрітися не лише в корчмі як антагоністи, а й у точці спільних інтересів, де перші вже не просто збирачі фольклору, а другі – не лише контрабандисти.

Збирання фольклору, якому у «Дискордії» присвячено загалом небагато уваги, оповите іронічним ореолом і відійде у минуле невдовзі після кількох максим Володимира Дідушицького (того самого, котрий у построманну епоху стане видатним меценатом, колекціонером, природознавцем). «Пісні з казками за тебе до сейму не підуть. Хочеш розірвати зачароване коло – на, маєш шанс. Народу потрібна освіта. Щоб народ мав освіту – народ мусить мати владу, котра захоче йому освіту дати. Аби була така влада, потрібно, щоби люди свідомі та вже освічені ту владу здобули. Ти не можеш кинути народу демократію і чекати, аж він зметикує, що має з нею робити. Це така тупорила романтика, що її з голови тільки прикладами карабінів і вибивати. <…> Демократія – інструмент у руках просвітництва, а не кістка, яку уряд має кинути народу, аби народ на ній почав гризтися» [9, с.154–155].

Головний герой роману – молодий Іґнацій Камінський (той самий, що у построманну епоху стане бургомістром Станиславова) – мав шанс зачепитися за пропозицію такого ж молодого Дідушицького поринути в активну політичну боротьбу, але тієї хвилини ще не був готовий до такого рішення, хоча бракувало зовсім небагато, бо дуже скоро після розмови з Дідушицьким Камінський і його друг Кобилянський підуть на поклін до контрабандиста – просити допомоги на підготовку повстання.

Та не все у цьому романі вдається з першого разу, ситуації мають властивість повторюватися, не повторюючи при цьому свого попереднього ефекту. Подорожі з Відня, подорожі до Відня (кіньми! згодом, у построманну епоху, коли Камінський правитиме у Станиславові, то подбає, аби до столиці можна було їздити залізницею), небезпеки на дорозі, розмови з Мамалиґою (вибачте, своїх не здаємо, цього персонажа представляти не будемо), сповідь Шлімана як відображення діяльности Мамалиґи, вибух в готелі і вибух у будинку поруч з парламентом і т.д. Історична документальність роману охоплює домішки авантюрництва й химерности, що додає книжці (зокрема її першій частині, де такі елементи найбільш помітні) естетичної привабливости. Згадаймо готель, в якому з появою кожного нового клієнта усі інші змушені переселятися в сусідній номер. Чи те, що особи, які перебувають під слідством, харчуються за власний рахунок, про що між ними й адміністрацією пенітенціарного закладу укладається угода. А якою вишуканою логікою пре від запитання старости, чи правда, що «пан <…> загубив якомусь чоловікові файку і бивсі з ним, намагаючись віддати за ту файку пенінзи» [9, с.27]. Та й узагалі перипетії першого романного повернення Камінського до Відня (вимушеного, треба сказати) – то сама химера. Логіка світу кульгає, йому потрібне перезавантаження. Воно настане у форматі революції. Про це – третя частина роману, остання. Ефективність перезавантаження невисока, але воно мусило відбутися.

З першої спроби не вдається навіть до в’язниці запроторити. А коли йдеться про глобальніші процеси – як-от визрівання національної свідомости, що можна вважати основною темою «Дискордії», – то для такого потрібний тривалий час, впертість і жертовна праця кількох поколінь, долання багатьох протиріч і т.д. У 1848 році герої роману ведуть дискусії про те, чи треба русинам створювати власні політичні сили, якщо це роблять за них інші. Та й що значить «власні» – на це в часи «русинів польської крови» не було однозначної відповіди.

Навіть ті ідеалісти, русини вони чи поляки, що легкі на підйом і здатні поворушити сраками (цитую Мамалиґу), з погляду сьогодення не є ідеальними. Хоч би й той Іґнацій Камінський – ніби й адекватний, як і належить адвокатові (адвокатура – одна з його мрій), а водночас – незґрабний кавалер, легковажний у шлюбі. Чи Францішек Смолька (ще одна видатна історична фігура) – зразковий дипломат у кризових умовах, чільний врегулювальник революційного протистояння між вулицею і владою, а попри те – розпалювач міжнаціональної ворожнечі, про що читачеві роману повідомляється заднім числом. То про нього у построманному 1913 році (тоді у Львові встановили пам’ятник Смольці) газета «Діло» писатиме як про «одного з найспритнїйших ворогів національно полїтичного усамостійненя нашого народу» [2]. Або ж юний революціонер гімназист Стефко Гошовський, який так увійшов у роль борця, що заплатив життям при першій нагоді на мирній демонстрації. Втім, може, так і треба було? Може, то була ідеальна модель поведінки у тій ситуації – принести себе в жертву, щоб спалахнув революційний запал? Коментарем до цього жертвопринесення можуть бути слова безіменного польського соціал-демократа з роману Сергія Германа, висловлені щодо польських жертв 1918 року: «Ми кров’ю наших орлят окропили наші домагання визнати Львів польським. Ці жертви можна буде використати у подальшій дипломатичній боротьбі за Львів» [3, c. 129].

Остап Українець, автор роману «Дискордія».

Для нас, українців, однозначну симпатію може викликати Іван Капущак – дяк, чиї виступи в австрійському парламенті викликали овації і публікувалися у віденській пресі. А для поляків? Остап Українець так оцінює значення виступів Капущака: «То був тріумф для галицьких парламентарів і остаточний хрест на польсько-русинських голосуваннях – поляки простих русинів відверто зненавиділи, а ті відповіли навзаєм» [9, с.304]. З історичних джерел відомо, що в залі парламенту відбувалися полеміки стосовно гноблення українських селян з боку польської шляхти. Зокрема, така полеміка відбулася між Капущаком і Смолькою [5], проте вона чомусь залишилася поза увагою письменника, хоча мені здається, що такі суперечки мали би потрапити на сторінки «Дискордії», бо роман власне про це: про розбрат у польсько-українських політичних колах. Без такого розбрату український державотворчий процес у новітній період був би неможливий.

Та у розв’язці роману Остап Українець компенсує цю прогалину і ще й як ефектно, зіштовхуючи лобами тодішніх соратників Камінського, його парламентських колег – поляків і українців. По один бік – Францішек Смолька і Марцелій Сераковський, по інший – Лук’ян Кобилиця. Конфлікт, щоправда, датовано минулим, але радикалізм методів боротьби вражає. Приголомшений такою інформацією Камінський усвідомлює, що він перебував у полоні ілюзій щодо стосунків своїх партнерів і політичних розкладів загалом.

На початку листопада 1848 року члени української парламентської делегації Камінський, Капущак, Кобилиця і Прокопчиць повертаються з Відня, у якому революційні сили зазнали поразки, до Львова, де якраз розгорілися бої між повстанцями (головним чином поляками) й урядовими військами. Але перебіг подій у Львові залишається поза межами роману.

Історики неодноразово звертали увагу на зв’язок між подіями 1848 і 1918 років [4; 8]. Період «Весни народів» показав, чого саме українцям не вистачає передовсім, аби претендувати на статус політичної нації. Через сімдесят років влада у Львові стала належати українцям (хоча ненадовго). Зв’язок між революційними подіями середини ХІХ і початку ХХ століття Ігор Набитович передає за допомогою такої метафоричної формули: «Після революції 1848 року заквас національного тіста, який замісила національна інтеліґенція й залишки української аристократії, почав достигати у великій діжці Габсбурзької монархії, щоб поступово випирати з неї федералізацією провінцій і остаточно спектися у вогні розпаду імперій після Першої світової війни у незалежні держави» [7, с.151].

Про завершення Першої світової і перебіг українсько-польської війни 1818–1819 років читаємо у романі Сергія Германа «Готель “Цитадель”». Головний герой твору Леонтій Корсаковський, документальних свідчень про існування якого немає, – офіцер австрійської армії, що після повторного поранення на італійському фронті повертається до рідного Відня, а невдовзі по тому з легкої руки Йозефа Рота стає кореспондентом віденської німецькомовної газети й у цій ролі одразу ж відбуває у відрядження до Львова – міста, в якому виростав його батько і де саме назрівають події, що увійдуть в історію під назвою Листопадовий зрив. Завдяки журналістській праці Корсаковського автор буквально по днях висвітлює революційні події листопада 1918 року і наводить коментарі, що їх журналістові давали учасники бойових дій та впливові громадські діячі як з одного табору, так і з другого.

Невдовзі Леонтій відійде від журналістської праці, перехворіє на «іспанку», а тоді метлятиме між пошуком кількох знайомих, пошуком могили брата, пошуком натхнення, биттям байдиків і поверненням до польки, з якою вони у довоєнний час крутили шури-мури. Здається, не найбільш продуктивні види діяльности, коли контекстом є визвольні змагання нації, з якою персонаж себе ідентифікує (по батьковій лінії; до речі, так і має бути, згідно з міжконфесійною угодою, званою конкордією). Але що візьмеш від пораненого біля ріки Ізонцо молодого літератора, який втратив зв’язок зі своїм часописом ))). (Між іншим, алюзія до «Прощавай, зброє!»: головного героя Гемінґвеєвого роману поранено теж у тих краях.) Пропозиції співпрацювати з прес-службою Західноукраїнської Народної Республіки він відкидає, пояснюючи, що співробітництво з політичними силами суперечить принципу неупереджености, перейнятого від самого Йозефа Рота. Довший час Корсаковському вдається триматися свого нейтралітету. Жити в готелях, як той-таки Рот, їздити по галицьких містах і містечках, зустрічати там знайомих і знаходити нових співрозмовників. Зрештою, це так природно для типажу Рота і втраченого покоління.

Природно також, що Леонтієві мандри відстороненого виводять його на маргінес історії. Інакше кажучи, в кількох розділах посередині роману (п’ятий – сьомий) читачеві доводиться стежити головним чином за подіями на фронті, доля ж письменника-початківця Леонтія Корсаковського протікає у цей час занадто спокійно, аби ним перейматися. Тоді місцями складається враження, що романний замисел вивітрився, сюжетні лінії художнього твору губляться в масиві історичного матеріалу. Але, на щастя, то тимчасове затишшя, ретардація, саспенс.

Відстороненість не може тривати вічно, бо «якщо ви пишете справді добре, герої вийдуть з-під цієї вашої опіки і заживуть власним життям. Вони обов’язково опиняться по один або по інший бік барикад» [3, с. 282]. Так каже до Леонтія Корсаковського його друг і антипод Макс фон Айхінґер. Ще один ветеран Першої світової, австрійський літун, який під впливом українського друга опинився в Українській галицькій армії. Його чин увиразнює характер Корсаковського. Австрієць буквально сканує Леонтієву натуру, він знає більше, ніж висловлює, здатен, так би мовити, читати Леонтієву поведінку між рядків.

Як відомо, у збройних формуваннях Західноукраїнської Народної Республіки було чимало іноземців (згадаймо хоча б такі відомі імена з командного складу, як Вільгельм Габсбурґ, Альфред Бізанц, Соломон Ляймберґ, Антін Виметаль). Не менше було людей мішаної крови. Саме до таких належить головний герой роману Леонтій Корсаковський, патріотизм якого помірний, почуття – суперечливі (що цілком зрозуміло з огляду на його воєнний досвід на італійському фронті, віденську прописку, дружбу з полькою і братову загибель на Східному фронті). Парадоксальною волею обставин навесні 1919 року він таки опиняється по український бік барикад, хоча рухався в іншому напрямку. Для того, щоб стати чотарем Української галицької армії, йому потрібен був роман з полькою і саме у час польсько-української війни. Йдеться не про помсту, деталей не переказуватиму. Зазначу, що авторові роману вдалося уникнути однобокого представлення головного героя. Ситуації, в які потрапляє Леонтій Корсаковський, розкривають живу його натуру з сильними і слабкими сторонами.

Корсаковський і Айхінґер – антиподи, але кожного з них можна асоціювати з типажами втраченого покоління. Австрійця – бо воює за Україну не з переконань, а тому, що восени 1918 року йому «знудилося без війни» [3, с. 60]. На війні, каже, чується «краще, ніж у віденському болоті» [3, с. 60–61]. Корсаковського – бо такі характеристики, як прокрастинація, непослідовність і мандри, – це про нього.

Крім подібного хронотопу, в епіцентрі якого Відень і Галичина у революційні часи, у романах «Дискордія» та «Готель “Цитадель”» є певна спільність у типажі головного героя та в низці ситуацій. І Камінський, і Корсаковський навчалися на юриспруденції, до певного часу вбачають своє покликання у слові (фольклористика, журналістика, література), але життя вносить корективи і їх затягує у вир революційних подій. Жоден з них не задоволений результатами боротьби, кожен стикається з українсько-польською конфронтацією чи то пак дискордією, та в першому романі вона полягає радше у площині соціальної нерівности, ніж національних ідентичностей. І Корсаковський, і Камінський завдяки своїм дипломатичним здібностям звільняють полонених або мобілізованих. Корсаковський – брата своєї дівчини, Камінський – передчасно мобілізованих станиславівців. Брак військових навиків, зброї та набоїв – спільні проблеми як віденських повстанців 1848 року, так і українського війська 1918–1919 років. В обох романах на задньому плані проходить тінь Йозефа Рота, попри те, що самого Рота у час «Весни народів» ще й на світі не було. Згадана у «Дискордії» перемога австрійських військ над повстанцями в Північній Італії у липні 1844 року асоціюється з фельдмаршалом Радецьким, а відтак і з романом Йозефа Рота «Марш Радецького». У романі ж «Готель “Цитадель”» Йозеф Рот, як уже згадувалося, присутній як один із героїв. То з ним п’є на брудершафт Корсаковський, а Камінський, в той самий спосіб, – зі Шліманом, торговцем шовку і не тільки, в минулому держслужбовцем у Греції. В романі Германа без згадки про торговця шовком теж не обійшлося. І тут, і там є стан облоги (в одному – облога Відня, в іншому – облога Львова). Важливим топосом в обох романах виступає готель. Заголовок роману Сергія Германа говорить сам за себе, заголовок роману Остапа Українця відсилає серед іншого і до небуденної події в готелі, що трапилася на початку роману, а зміст її розкрито аж наприкінці книжки. Запропонована Українцем модель готелю як структури, в якій поява кожного нового клієнта порушує спокій у всіх номерах, може бути метафоричним образом охопленого революційними процесами політичного світу. Розмірковуючи про зміни, які охопили Європу у час «Весни народів», історик Кирило Галушко говорить про «ефект доміно»: «Коли один успіх опозиції проти влади надихає протести в сусідніх країнах, які культурно близькі та ідеологічно розуміють, чого це сталося там і бачать, що у них дуже схоже» [1]. Революційна хвиля, що здійнялася у Франції, поширилася на Німеччину, Італію, Австро-Угорщину з її численними націями і докотилася аж до Латинської Америки. «Ефект доміно» спрацював і в час Першої світової війни. Хоча заголовок роману «Готель “Цитадель”» із цим не пов’язаний.

Сергій Герман, автор роману «Готель “Цитадель”».

Обидва романи написано у тісному зв’язку з історичним фактажем, події розгортаються на тлі геополітичних домовленостей і конфліктів (революція в Угорщині у «Дискордії», переговори з польським урядом і Петлюрою, участь делегацій країн Антанти та Сполучених штатів Америки в переговорному процесі у «Готелі “Цитадель”»). На сторінках творів зустрічаємо багато визначних історичних постатей, скажімо, в романі Германа це Михайло Омелянович-Павленко, Віктор Курманович, Юзеф Пілсудський, Симон Петлюра, Вільгельм Габсбурґ, Остап Луцький, Петро Франко, Андрей Шептицький, Василь Ґалан, Осип Букшований, Жозеф Бартелемі, Василь Панейко, Ярослав і Теофіл Окуневські, Йозеф Рот, Александер Ґранах.

В обох романах фокус зображення зосереджено майже повністю на чоловічих персонажах. Бо ж вони творять історію, пересувають державні кордони, тим часом як жінки порають хатні справи, якими чоловіки не цікавляться (або не хочуть показувати, що цікавляться). Кілька жіночих образів, що з’являються у книжці, начебто не відіграють помітної ролі. Ну, пожив Леонтій тиждень у польки, ну, переспав у хаті незнайомих, поки не дізнався, що мешканка дому хотіла б мати з ним стосунки (між іншим, ще одна гемінґвеївська алюзія: ситуація нагадує трикутник у «Фієсті», з тією різницею, що молодий письменник із роману «Готель “Цитадель”», на відміну від гемінґвеєвого Роберта Кона, не має почуттів до дружини пораненого на фронті чоловіка, який втратив здатність виконувати чоловічу функцію). Але фінал роману Германа обіцяє перезавантаження гендерних стосунків і пов’язані з цим нові невідкладні виклики перед головним героєм. Перезавантаження гендерних стосунків очікує і протагоніста роману Українця, який під час романних подій встиг одружитися, але не встиг набутися зі своєю дружиною. У фіналах творів наші герої отримують можливість пожити сімейним життям.

Жанрово романи трохи відрізняються: «Дискордія» має риси пригодницько-історичного роману з домінантою історичного зображення, а «Готель “Цитадель”» написано в суто реалістичній манері і він вписується у нішу історичної романістики. Лексика романів багата, включає архаїзми, діалектизми, іншомовні репліки. На діалектизми особливо щедра мова «Дискордії», тут мовна компетенція Остапа Українця доповнена працею групи особистих регіональних редакторів письменника; наприкінці книжки є невеликий словничок. Іншомовної лексики в «Дискордії» теж багато, але з цим сегментом мови не вдалося дотримати принципу послідовности: до реплік німецькою автор то подає український переклад, то не подає, то одразу пише українською. Сергій Герман підійшов до мовного питання простіше і подав посторінкові примітки, щоб читач, не обізнаний з галицькими мовними особливостями, не відчував складнощів сприйняття твору.

Обмірковуючи ці два романи вкупі, відчувається тяглість ідеї національної державности від польських конспіраторів ХІХ століття до українського війська ХХ століття. Перші, зображені у «Дискордії», поширювали цю ідею і на Східній (українській) Галичині з метою відновлення польської державности в кордонах Речі Посполитої, а обернулося це для поляків пробудженням національної свідомости українців і згодом, через сімдесят років, призвело до польсько-української війни, описаної у романі «Готель “Цитадель”». Сюжетні колізії романів Остапа Українця та Сергія Германа спонукають до роздумів над тим, як в гарячі періоди історії ходять поруч ворожнеча, дружба і любов. Роман Українця може бути стимулом до дискусії про продуктивність розбрату у державотворчому процесі, а роман Германа – стимулом до дискусії про значення милосердя й неупереджености у час, коли правлять суд «залізо і кров».