Джон Кей

 

Чому лідери бізнесу часто зазнають невдачі, застосовуючи свою майстерність у політиці?

 

 

Після провалу народного повстання в Східній Німеччині 1953 року, Бертольд Брехт уїдливо писав:

 

.... нарід

Втратив віру в уряд

І лиш подвоївши зусилля

Можна її вернути. Але чи не простіше

Було б, щоб уряд

розпустив свій нарід

І вибрав інший?

[Bertolt Brecht: Buckower Elegien]

 

Контраст між фантазією Брехта і крилатою фразою з серіалу The Apprentice [Учень] "Ти звільнений" ілюструє, чому майстерність успішного бізнес-лідера відрізняється від майстерності успішного політика. Ділова особа працює з тим, що він чи вона створює; демократичний політик мусить працювати з тим, що йому або їй дане.

 

Найважливішою функцією бізнес-керівника є створити сильну і лояльну управлінську команду. На здатність же політичного лідера зробити таку команду накладено серйозні обмеження, бо багато інших членів команди теж мають демократичну леґітимність. Вони теж обрані й займають посади, надані відповідно до їхньої партійної позиції. Це призводить до дисфункціональності лідерства, а люди, які більш-менш відверто ніколи би не вибирали один одного, мусять працювати разом: ні Дональд Трамп, ні Пол Раян не обрали би один одного для тієї посади, яку інший займає.

 

Можливо, неординарний лідер може завоювати – Доріс Кернс Гудвін стверджує, що Лінкольн завоював – таку повагу, що може вибудувати злютовану команду з такого безперспективного матеріалу; хоча ймовірніше, як із Тоні Блером і Гордоном Брауном, що конкуренти всередині однієї партії доборються взаємно до того, що, як Голмс і Моріарті, обидва впадуть у прірву.

 

У будь-якому разі, політичний лідер стикається з проблемами, що їх би жоден корпоративний керівник не терпів. І так має бути: в уряду є такі повноваження примусу, які не дозволено мати жодній корпорації, а ціною цієї влади є фрустрація, що випливає із необхідності стримувань і противаг. Недоліки демократії занадто очевидні, але двадцяте століття навчило нас, що небезпеки необмеженої політичної влади значно більші.

 

Бізнес теж стикається зі стримуваннями і противагами, але зовсім іншого роду. Вони діють на конкурентних ринках товарів, праці й управлінської майстерності. Компанія займає певний сегмент у певному асортименті. Їй не треба заповнювати весь ринок – зазвичай вона і не намагається цього робити – і на цьому ринку вона стикається з конкуренцією із подібними товарами її суперників. Бізнес процвітає, коли його стратегія і клієнти вибирають один одного у навзаєм продуктивному симбіозі.

 

І навпаки, уряд не вибирає, які ринки обслуговувати, а тримає на них монополію. (Політичні партії діють на конкурентних ринках, але це цілком інакше.) Вибрати Wal-Mart, а не Sears – це повсякденна реальність; вибрати ж мешкати в Канаді, а не в Сполучених Штатах – це фантазія, вимріяна дуже небагатьма.

 

Тому найважливішим вмінням демократичного політика є талант посередництва – здатність знаходити способи узгодження несумісних вимог різних виборців і переконувати голодних суперників у владі разом конструктивно працювати. "My way or the highway" (Буде по-моєму або без тебе) – це резонна, а іноді й необхідна позиція бізнес-лідера – але не політика, який не може, як відзначив Брехт, звільнити свій електорат, натомість може бути звільнений ним. Найбільшими з усіх політичних лідерів є ті, хто свою необхідну для лідерства повагу заробляє, узгоджуючи і об'єднуючи; "до нікого зі злістю, до кожного із милосердям", як висловився Лінкольн – а як не робить Дональд Трамп.

 

В цілому, спроби бізнес-лідерів привнести свої навички в політику успіху не мали. Спектр фіаско великий. На одному краю – Роберт Макнамара, чий геній впровадження контролюючих управління та інформаційних систем виявився абсолютно марним на полях битв у В'єтнамі – країні, про яку, як пізніше він визнав, ні він, ні його колеги не знали і не могли знати майже нічого. Він зазнав невдачі на ринку, на який би ніколи не волів входити і на котрому його організація не мала необхідних для успіху здібностей.

 

На іншому кінці цього спектру фіаско — Сильвіо Берлусконі, чиї здібності в царині міланських комерційних угод, трансльовані на італійську політику, генерували фінансову та моральну корупцію і неефективне управління – в масштабах, які нечасто зустрінеш в західних демократіях.

 

Між цими крайнощами ми бачимо низку призначених на урядові посади топ-менеджерів, котрі всі – чи майже всі – через рік-два повертаються в бізнес або виходять на пенсію, нарікаючи на рестрикційні умови роботи у Вашингтоні або Уайтхоллі [британському уряді]. Гаррі Трумен описав неспроможність найсильнішого в світі виконавчого директора, прогнозуючи практику свого наступника: "Він сяде тут і буде казати: зробіть це! зробіть те!' І нічого не робитиметься. Бідний Айк — це не буде як в армії. Він відкриє для себе, що це дуже фруструє".

 

Сучасний виняток з правила, що успіх у бізнесі не транслюється на політичні успіхи – це Майкл Блумберґ. Можливо, щастя Блумберґа було в тому, що посада мера Нью-Йорка є насамперед виконавчою, а не політичною; про посадові досягненням там судять по чистоті й безпеці вулиць та надійності громадського транспорту. І, мабуть, Блумберґові вистарчило розуму не пропонувати своїх комерційних умінь на ширшій політичній арені.

 


John Kay
Business is not politics,
11.04.2017
Переклад О.Д.

14.11.2017