Джон Кей

 

Том Палмер, американський лібертаріанець, приїхав до Лондона, щоб засудити "транскордонну рушійну силу крадіжок, деградації, маніпулювання і соціального контролю, яку ми називаємо соціальною державою [welfare state]".

 

Зміст цієї проповіді звучить знайомо. Рівень соціального захисту є неприйнятно високим; стан урядових фінансів нагадує величезну схему Понці – фінансову піраміду. Поширений висновок спонукає до створення оцінки дисконтованої вартості витрат на одну з ненависних статей видатків, якщо її зберегти на невизначений час. Палмер заявив, що поточна вартість незабезпечених зобов’язань урядової програми соціального захисту та програми надання медичної допомоги у США становить $ 137 трлн.

 

Соціальний захист є засобом забезпечення тяглості поколінь. Єдиним хлібом, який можна їсти, є хліб, випечений нині: але для чого нинішнім пекарям годувати пекарів-пенсіонерів з минулого? Чому ми повинні дбати про старих людей, які не можуть більше нічого зробити для нас?

 

Очевидна відповідь посилається на категоричний імператив Канта: було б добре для всіх (зокрема й для нас самих, коли ми станемо старими), якби всі поводилися у такий спосіб.

 

Ми годуємо покоління наших батьків та їхніх батьків, очікуючи, що майбутні покоління прийдуть та робитимуть те саме для нас. Але наслідки цієї угоди мають характер фінансової піраміди. Одного дня цей світ завалиться, а останнє покоління працівників зрозуміє, що його дурили, обіцяючи спокійне життя на пенсії. Тим часом можна обчислювати незабезпечені зобов’язання у майбутньому, але це не має ніякої цінності. Вартість цих зобов’язань буде компенсована очікуваними гарантіями з боку майбутніх поколінь.

 

Блискучий аналіз цих проблем здійснив півстоліття тому Пол Семюелсон, великий економіст, і цей аналіз, можливо, привернув би більше уваги, якби він не був написаний сухою математичною мовою та опублікований під назвою "Точна модель споживчого кредиту з використанням або без використання соціального застосування грошей".

 

Єдиними індивідуалістичними рішеннями проблеми старіння є зберігання хліба – щоб його їсти або продавати, коли він зачерствіє, а ви будете старими, або скористатися можливістю – коли ви ще молоді – та підкупити ще молодших людей, щоб вони дбали про вас у старості. Семюелсон довів, що ці рішення є гіршими у порівнянні з тим, що випливає з суспільного договору щодо соціального захисту для кожного покоління, окрім того, що житиме останнім.

 

Цей суспільний договір може бути дотриманий, якщо майбутні покоління погодяться визнати фінансові претензії, створені їхніми попередниками з очікуванням, що їхні наступники робитимуть те саме. Це те, що Семюелсон мав на увазі під "соціальним застосуванням грошей". Гроші функціонують не лише як засіб обміну, а й як засіб заощадження. Іншим засобом реалізації цього золотого правила є система соціального захисту, за допомогою якої чергові покоління платників податків погоджуються підтримувати своїх батьків та дідів.

 

Обидва типи суспільного договору можуть відмовити, що й часто траплялося в історії. Інфляція може перешкодити функціонувати грошам як засобу заощадження. Суспільний договір можуть розірвати, оголошуючи, що раніше узгоджені зобов’язання є зараз неприйнятними. Як інфляція, так і дефолт створюють переваги для нинішнього покоління за рахунок його попередників та наступників.

 

Якщо одне покоління встановлює для себе відносно вищий рівень життя, ніж той, який воно пропонує своїм попередникам та наступникам, суспільний договір між поколіннями перебуває під загрозою. Якщо зростає тривалість життя, то суспільний договір може бути збережено, лише якщо одночасно з нею зростає пенсійний вік. Зростання вартості медичної допомоги, яка переважно потрібна старшим людям, є серйозною проблемою в усьому світі.

 

Але ці проблеми – похідні економічної основи, а не конкретних соціальних та інституційних механізмів, які використовують для їх подолання. Вони залишаться проблемами, навіть якби ті неймовірні лиходії Отто фон Бісмарк і Вільям Беверідж ніколи не винайшли держави загального добробуту (соціальні держави).

 

Іноді можна вибачити перебільшення, коли до нього вдаються, привертаючи увагу до проблеми, якій її бракує. Набагато важче його пробачити, коли воно загрожує крихкому суспільному договору, на якому ґрунтується економічна безпека.

 


John Kay
The welfare state’s a worthy Ponzi scheme
The Financial Times, 26.09.2012
Зреферував Омелян Радимський

 

10.11.2017