Минулого тижня в український прокат вийшло одночасно 4 (!) українські фільми. Це рекорд за всю історію незалежної України. Втім, хотілося б звернути увагу на два з них, бо вони є дуже показово проявляють контраст між бажаннями і дійсністю, уявленнями про масове кіно і кіно для обраних, художнім кіно і документальним.
Один фільм називається «Школа №3», і це документальне кіно про дітей Донбасу, зняте за мізер у грошовому еквіваленті. Другий – «Мир вашому дому», художня екранізація творів Шолом-Алейхема, а точніше – постановка п’єси драматурга Григорія Горіна, заснована на творах письменника. Його бюджет – 2,5 мільйони доларів, і це вкотре доводить, що гроші не все вирішують. І що великий бюджет не обов’язково забезпечує фільму талановитості, а талановитий фільм, навпаки, можна створити за невеликі гроші.
В розмові про «Школу №3», зняту театральним режисерами з Німеччини Георгом Жено на основі сценарію українки Наталі Ворожбит, ми автоматично зачіпаємо тему російсько-української війни, і таким чином заходимо на небезпечну територію, де в сперечанні ненависть може спалити на ніц, де легко загубити здоровий глузд, де друг може стати ворогом… Бо розмови про причини війни так чи так зайдуть в хащі мовного, національного, історичного питань, і натраплять на незазначені на карті міни, рикошети та «дружній вогонь». Потрібність таких розмов підтвердив відбір «Школу…» в конкурс другого за значенням кінофестивалю світу, Берлінського. І вона отримала гран-прі у своїй секції. Чому? Бо, будучи документальним, тобто, фільмом про реальність, він показує реальність з іншого, нам невідомого боку, але разом з цим він перекидає нам місток, пов’язуючи дві сторони однієї медалі, дві реальності, розділені війною…
Кадр з фільму «Школа №3»
На початку війни невеличке містечко, Миколаївка під Слов’янськом, потрапило під обстріл. І зараз для мешканців там життя ніби має різні половинки – до того і після. Все змінилося і всі змінилися, а 13 хлопців і дівчат місцевої школи розказують у фільмі – що саме і як. Один хлопець почав боятися звуку літака, грому і грози. Інший не може і подумати, як реально когось вбити, бо він не здатний розчавити навіть жука. Натомість дівчина журиться за проросійськи налаштованим коханим, який кинув її через те, що вона спілкувалась з українськими волонтерами. А ще одна дівчина розказує, як в її будинок втрапив снаряд, і її мама вперше, зі страху, назвала її «доня», а до того зверталась завжди лише на ім’я, тож тепер назва «доня» для дівчини гірше за все на світі…
Кадр з фільму «Школа №3»
Це все свідчення живих людей, наших сучасників і наших співгромадян. Вони живуть в зоні війни, про яку більшість з нас чують лише з екранів телевізорів та читають на сторінках інтернету. Цей фільм дає можливість почути не викривлену телевізійними сентиментами і пафосом інформацію, а пряму до незручності, щиру до болі відповідь-сповідь, de profundis душі. Статична камера незворушно дивиться в обличчя підлітків, і вони говорять те, що їм болить, і говорять так, що це болить й глядачу. Бо акторства немає, немає театралізованої легкості, мова йде про справжній страх і розпач. У всіх героїв фільму є надії і бажання, захоплення і плани, але немає певності. А вони ж ще діти! Зі звичними для їх пубертатного віку тарганами в голові, лайкою і… прихованим прагненням кохання, яке вони не здатні висловити.
Кадр з фільму «Школа №3»
Кожний фрагмент фільму є однією історією, історією великою і складною, розказаною доволі зграбно, напевне, завдяки тому, що режисер Георг Жено робив фільм не з чистого листа і не сам. Крім драматурга Наталі Ворожбит, з якою він працює вже кілька років, Георг мав неабияку допомогу від волонтерки Єлизавети Сміт. Він познайомився з нею три роки тому саме в Миколаївці, і саме через неї вийшов на дітей, залучених до фільму. Спочатку всі троє вирішили зробити спектакль, і він врешті й був поставлений в «Театрі переселенця», про що два роки тому писали досить активно. А потім, на тому ж матеріалі, щоби розширити глядацьку аудиторію, було вирішено зробити й фільм. Тож авторська група знову поїхала на Донбас, і говорила з тими ж підлітками, що вже стали дещо старшими і сприймали Георга, Єлизавету та Наталю, як друзів. Очевидно, це полегшило процес творення фільму, і суттєво позначилось на результаті – більш підготовленому, більш потужному вислові на тему «людина в епіцентрі тотальних змін». Зроблений як погляд з там-тої сторони, як свідчення очевидців, «Школа №3» дуже потрібна, аби зрозуміти тих, хто живе «там» досі, і тих, хто змушений був кинути свої домівки напризволяще і поїхати-невідомо-куди-і-невідомо-для-чого. Цілком можливо, цей фільм використають і як документ для суду в Гаазі, де Росію будуть судити як країну-агресора, що призвела до гуманітарної катастрофи на Донбасі, до тисяч трагедій та драм, подібних до трагедій і драм дітей у фільмі Георга Жено.
Кадр з фільму «Школа №3»
В цьому сенсі дуже важливим є справжність фільму, його підґрунтя – неефектне, осінньо-сіре і холодне, пронизливе і очікувано страшне. Тут нема декорацій, тут не вкладалися гроші в розбудову локацій, створення костюмів і в гонорари акторам. Тільки на проживання поруч із героями фільму, щоб вони звикли, щоб почали довіряти, не боятися і посміхатися у відповідь. «Звісно, це ж документальне кіно, і воно не потребує великих бюджетів, бо й не буде збирати великі зали», – скажуть читачі. Але на одних фастфудфільмах для масового вжитку відповідальних громадян з критичним мисленням і розумінням, як будувати життя – своє і країни – не виховаєш.
Кадр з фільму «Школа №3»
На жаль, порівняння малобюджетної «Школи…» із постановочним великобюджетним «Миром вашому дому» Володимира Лерта не на користь останнього. Чи взагалі правильно їх порівнювати? На мою думку, потрібно, коли мова йде про чесність, щирість, якість і результат. Але спочатку – передісторія «Миру…», наразі найскандальнішого українського фільму. Скандальним він був уже на початку проекту, коли ще називався «Поминальна молитва» і тільки подавався на конкурс Держкіно 2012 року, адже режисером значився Володимир Лерт, автор великої бульки під назвою «Відторгнення». Перед прем’єрою «Відторгнення» на кінофестивалі «Молодість» в столичному кінотеатрі «Київ» через роздуту інтригу та відкриті лише одні двері сталася справжня тиснява, як за ковбасою в часи «совка». Та в підсумку, пропорційно своїй назві, фільм викликав справжнє фізіологічне і духовне відторгнення, і зайняв чільне місце в печальному списку найгірших вітчизняних кінотворів.
Далі. Під час голосування на конкурсі Держкіно відбулася маніпуляція, і картка з негативним рішенням одного з членів Експертної комісії таємничим – читай злочинним – чином була виключена з голосування, тож фільм пройшов у наступний тур конкурсу, після якого, незважаючи на розпочатий скандал в пресі, таки отримав державне фінансування. Потому пішла чутка, що творці хочуть чим швидше розпочати зйомки, аби встигнути задіяти тоді вже дуже хворого Богдана Ступку. «Остання роль великого актора» в якості «родзинки» до фільму не відбулась, бо Ступка грати вже не міг. Натомість вже під час зйомок (після анексії Криму і початку російської агресії на Сході України) розпочався скандал із виконавцем головної ролі, російським актором Євгеном Князевим, який підписав заяву діячів культури РФ на підтримку загарбницької політики свого президента. Творці фільму це знали, але спокійно продовжили зйомки, а після завершення, коли їх таки приперли до стінки питаннями «як так?», відбріхувалися, мовляв, «ми його питали, і він казав, що нічого не підписував», «ми шукали в інтернеті підписаний ним документ, і не знайшли»... Втім, аби фільм потрапив в прокат, потрібно пройти Державне агентство України з питань кіно. За законами України подібна річ, як підписання означеного вище листа, призводить до унеможливлення видачі прокатного посвідчення на даній території, втім Держкіно і цього разу проігнорувало очевидний факт.
Кадр з фільму «Мир вашому дому»
…Не минуло і п’яти років, як проект таки став фільмом, тільки вже з іншою назвою – «Мир вашому дому». Але фільму то аж ніяк не допомогло: він зроблений в «кращих» традиціях телевізійного кіно, з одноманітно знятими діалогами, пересуваннями акторів та кульмінацією. Фільм знімали в Національному музеї народної архітектури та побуту під Києвом, в Пирогово, тому доточили «комп’ютерний» задній план, із занадто яскравим і тому абсолютно неорганічним заходом сонця та нічним небом. Так само дико, як і задній план, виглядали і перуки героїв – ніби на голову їм надягли копиці сіна. Костюми здаються взятими з театру, та й все у фільмі виглядає театрально в гіршому розумінні слова, і аж ніяк не кінематографічно. Але для чого тоді йти в кінотеатр, якщо можна піти до театру, і побачити там спектакль? Дякувати Богу, першоджерело цього фільму – геніальна п’єса вправного драматурга-сатирика Григорія Горіна, яка у свій час була поставлена режисером Марком Захаровим в театрі «Ленком». Та якщо все ж глядач прагне залишитися в кінозалі, він завжди може закрити очі, і не бачити того, що відбувається на екрані, отримуючи інтелектуальну насолоду від тексту. Бо, на щастя, текст Володимир Лерт не міняв, хоч і був сценаристом.
Кадр з фільму «Мир вашому дому»
Чи не найбільший плюс фільму – те, що текст на переклад віддали Олексі Негребецькому, одному з кращих українських перекладачів. Він перекладав легендарний серіал «Альф», мультфільм «Тачки» та такі франшизи як «Пірати Карибського моря» і «Панда кунг-фу». Тож і у випадку «Миру вашому дому» несамовито образні і влучно-сатиричні думки Горіна в українському варіанті теж звучать фантастично «смачними». Гумор іскристий, образно багатий, здатний потішити будь-кого, бо не сміятися (крізь сльози) тут просто неможливо, ну хоча б посміхатися, але тоді весь фільм. Точніше – всю «радіопостановку».
Та добрий закадровий текст (фільм знімався російською і переозвучувався українською в студії) не міняє суті справи. І у підсумку можна однозначно резюмувати «Мир…» як авторський провал. А випуск його в прокат найбільшим дистриб’ютором України, до того ж в сотнях копіях, виглядає, м’яко кажучи, непереконливим. Натомість «Школа №3» задовольняється одинадцятьма копіями, артхаузним статусом і глядацькою аудиторією шанувальників документального кіно і тих, кому болять реалії України.