Пандемія коронавірусу практично вивела з обігу на світовому телевиробництві тему апокаліпсису. І зрозуміло, чому: люди не люблять зазирати у вічі можливій правді. Італійсько-французький телесеріал «Анна» повертає тему, тільки в цілковито переосмисленому вигляді – з базою для філософського трактування, де головний нюанс в тому, що йдеться про дітей.
Десь за хмарами і океанами, на островах, відділених від нас безоднею, нездоланною товщею часу, самою вічністю і безкінечністю, саме там роблять такі серіали, як «Анна». Бо уявити навіть тінь думки про створення чогось подібного у нас не можливо.
У головах керівників найбільших гравців на ринку України, таких як медіагрупа StarLightMedia чи продакшн-компанія StarMedia, студія Film.Ua або телеканалів «1+1», «Україна» та «СТБ» не може народитися ідея такого серіалу, як не реальна вода на Місяці.
Італійці, ідейні натхненники і виробники серіалу, певно, мають інший психотип, аніж ми – принаймні, ніж голови вищезгаданим структур, що множать сміття, чомусь назване телесеріалами, потураючи бажанням невизначених мас. Певно, італійці мають іншу матрицю сприйняття світу, якщо їм до снаги придумати таке, ухвалити ідею такого і втілити його з безкомпромісністю владарів свого життя, ґрунтуючись на трьох аспектах, злютованих ув одне ціле – усвідомлення краси світу, розуміння людського болю і вдумливого поєднання того й іншого в художньому творі з бажанням Прометея – дати знання.
Будучи так само безкомпромісним «роуд-муві», як «Дорога» Джона Гіллкоата, «Анна» принципово не-сіра – кольорова і тепла, сповнена природних принад Сицилії. Маючи в сюжеті банди, як в «Божевільному Максі» Джорджа Міллера, «Анна» оригінальна за розвитком подій, і якщо трохи і нагадує нещодавній японський серіал «Аліса в Ігрокраї» Сінсуке Сато все одно виривається вперед за рахунок тої непрогнозованої щирості, яка притаманна малим дітям.
Автором світу «Анни» є Нікколо Амманіті. Навіть більше, ніж автором - Творцем з великої літери. Після експерименту 2018-го року, коли був поставлений попередній роман Амманіті у вигляді екстраординарного серіалу «Диво», керівництво італійського телегіганта Sky вже не експериментуючи, а цілком довіряючи, прагматично і далекосяжно, доручило Амманіті поставити ще один свій роман. І письменник та сценарист знову повторив цей фокус – став режисером і продюсером, повністю контролюючи процес екранізації написаного ним. Це рідкість в сучасному кіно, а тим паче на телебаченні, де продукт є комерційно-орієнтований, і кожна його складова ревно підпорядкована окремій професії, як людині, як гвинтикові в складному механізмі серіалу. В який спосіб Амманіті вдалося уособити не дві – чотири (!) професії водночас, – ймовірно, і є відповіддю на питання, як такий серіал взагалі можливий.
На всіх рівнях сприйняття і аналізу він вибивається з чіткої системи, навіть італійської системи, і це попри те, що її амплітуда дозволяє реалізувати такі протилежні проекти, як «Леонардо» або «ЛОЛ», чи проекти Паоло Соррентіно «Новий Папа» чи те ж «Диво» Амманіті. «Анна» разюче відмінна (і від більшості тематично споріднених сералів) ще й тим, що переходить межу людської усталеності – сказати б, дозволу, – показуючи наше все, квіти нашого життя, наше найкраще і найулюбленіше – дітей – монстрами. І не заради епатажу, жанрової вимоги фільмі-жахів чи на поталу часу і створення певного хайпу, а задля рефлексії, цієї фантастичної і разом реалістичної, лише нам наданої здатності отримати-обдумати-передати.
Аби полегшити глядачеві сприйняття концепції, Амманіті вкладає її в захопливу структуру і знайомі жанри. Він розділяє сюжет на три часові зони: теперішнє – що йде після вимирання людства, віддалене минуле – що передувало апокаліпсису, і близьке минуле, яке апокаліпсис демонструє. Зв’язані ці пласти флешбеками, які курсують між одним й іншим пластом, неначе ліфт між поверхами, тільки ліфт з машиною часу замість просторового механізму. Опертя всього – початкова драма розлучення батьків головної героїні, спочатку 8-річної Анни, драма майже банальна, але від цього оптимізму аніскілечки не додається. Навпаки – в цьому, власне, і полягає початок апокаліпсису, принаймні, для дитини, чий світ таким чином дає чи не найбільшу тріщину, здатну, як Чорна діра, в усіх значеннях, засмоктати психіку, майбутнє, життя.
Драматичність відразу стає тлом серіалу й історії Анни, нещасної мешканки епіцентру сімейного катаклізму, жертви між двох вогнів матері й батька, озлоблених воїнів на згарищі кохання. Зараження матері – наступний крок сюжету й життя Анни, від тепер прикутої материною настановою до зведеного брата, баласту минулого, але надією на майбутнє. Надією хоча б на кілька наступних років до настання статевого дозрівання, – ось цей Дамоклів меч історії, кара людству, вимерлого від вірусу, що вразив усіх, хто здатний розмножуватися.
Цей ракурс раніше був добре розроблений в літературі «Володарем мух». Але тоді, в 50-х роках ХХ сторіччя, англієць Вільям Голдінг обмежив простір здичавілих дітей одним островом. Тепер ідея розрослася до планетарного масштабу, власне цим вписуючись у жанр постапокаліпсису, такого популярного жанру і трохи доречного нашому часові з його коронавірусом. Яким же було здивування – переляк? – всієї знімальної групи серіалу, коли, через півроку від початку запуску виробництва, навесні 2020-го, у світі розпочалася пандемія.
Канони теми про вірус відразу послідовно дотримуються – кашель дорослих, плями на тілі, звуки сирен поліції та швидкої, складені в ряди тіла померлих, повсюдні злочини і розповзання хаосу. Хаосу, коли все перестає бути зрозумілим. Бо це хаос, коли жінці, свідку пограбування аптеки, злодійка із усмішкою встромляю ножа в живіт. Коли на дорозі стоять розбиті машини. Коли дівчинка бере без дозволу річ в аптеці. Коли в кімнаті не прибирають, і бруд зі сміттям накопичується, як непрощенні образи... Це все ознаки хаосу, а він починається з найменшого.
Головний жах Амманіті привносить дозовано – спочатку лише фразою по радіо: «Групи дітей грабують великі торгові центри!». А на 15-й хвилині першої серії шоковою, візуалізованою сценою вторгнення галасливого табуну дітей – на чолі з вершницею на білому коні – у спокійні стіни прихистку знедолених: натовп брудних, обірваних і волохатих, біснуватих малорослих створінь з криками накидаються на собі подібних, і лупцюють їх дрючками. Цей стрімкий і агресивний рух нападників, разом з панічною втечею переслідуваних, нагадує знамениту сцену з «Панцерника Потьомкіна», тільки замість одеських сходів тут використані кімнати, анфілади і сходи Вілли Вальгуарнера в провінції Палермо. В цьому є новий і потужний зміст, коли, повз фігуру Ісуса Христа, мчать десятки тих, хто не бачить і не розуміє, де вони перебувають, що означають екстер’єри і внутрішнє оздоблення «будинку». Підлога і сходи встелені лахами, як пляж піском. Лахи повсюдно, але вони позбавлені сенсу. І всі решта приміщень безсенсовного світу так само переповнені розкиданими речами, розбитими телевізорами і меблями, книжками і сторінками (вже ніколи не поставлених сценаріїв). І все поросле травою.
Художньо створений безлад настільки переконливий, що ознаки художності, штучності, дуже швидко зникають для уваги – все сприймаєш за правду, чим досягається одна з цілей щодо демонстрації можливого хаосу. І от в цій підготовленій формі Амманіті нарешті фокусує погляд на центральній темі – на її носіях – на тих, хто біг крізь храм, хто втікав, на тих, хто залишився в світі. На дітях. Точніше на їхніх реакціях, словах, іграх, на тому, як вони їдять, рухаються і виглядають – на їхньому існуванні.
Драма з трагічним підтекстом тут сповнена так само несумнівної своєрідності, бо раніше ми такого в таких умовах не бучили. Щоденно маючи з дітьми справу, чи зі своїми, чи бодай поглядом з не своїми, ми перебуваємо в положенні завжди актуальної сили. Що станеться, коли вона зникне? В обмеженому просторі і в короткотерміновій перспективі станеться так, як у геніальному фільмі Террі Гілліама «Острів припливів», де донька живе і росте поруч з трупом батька, не розуміючи, що відбувається. Але у героїв «Анни» є часу теоретично до 15 років – якщо уявити дивовижну можливість, що вижило немовля і не одне. Втім питання принципове, без окреслення часу. Що станеться, коли все довкола, з базисом навіть не тисячоліть, а мільйонів років – з нюансуванням не тільки культури, а й психічно-фізіологічного – закреслити?
Амманіті переконливо показує, нехай і в контрольованій, робленій ситуації, за допомогою вправних художників-постановників і, зрозуміло, доброго фінансування. Нехай з дзвіниці своєї фантазії, уявлень, намагань (і ймовірно невдач), маючи в голові, пам’яті, підсвідомості (і свідомості також) спогади, посилання, орієнтацію на вже бачене. Нехай. І все одно картина видається прозорою у своїй спустошеності. Більше нічого не буде. Тобто буде не нове «щось», а буде «нічого». Бо «нічого» настає, коли їдять без думки про завтра, без запасів «на потім», що й зробило людину – людиною. «Нічого» – це коли перестають прибирати вдома і перебираються в наступне місце, коли сміття заповнює попереднє. «Нічого» – коли в єдиному в окрузі продовольчому магазині закриваються двоє близнюків і нікого не впускають, окрім 13-річної Анни, щоб посадити її в собачу будку і за кілька днів довести до стану згодної на все. «Нічого» – коли троє дітей хочуть гратися (бо вони ж діти), зв’язують Анну і не слухають її моління, хоча в неї розпухла рука від укусу змії і почалася гангрена. «Нічого» – бо нема жалю, нема любові, тільки потреба виживання і влади. «Нічого» – бо все довкола, створене людством, вже не має значення, і виживуть лише гермафродити...
Амманіті створює не просто якийсь-світ-після-краху. Це світ-після-культури, стерильний від культури. Світ постав на ієрархії компетенції, на знаннях, переданих з вуст у вуста, на історіях, концентрованих з досвіду минулого. Спопеляючи усе минуле у шалі ненависті до патріархальності культури, теперішнє з його захопленням постмодернізмом, деконструює світ шляхом умисного «забування» попередників. Чи точніше сказати – умисного невігластва? Як Фуко непомітив неокласицизм, придумуючи своє «нео». Як роблять аналіз сучасної західної системи без врахування класичної античності.
Радикальний релятивізм з його «все відносно» ламає усталені правила сприйняття світу, натомість не пропонуючи нічого ліпшого. Так і діти, поки вони не виростуть, не наберуться знань – добре, нехай кожний своїх знань, – вони не зможуть продукувати своє. Бо ж «виробництво» відбувається на основі чогось, і «обробляти» треба щось. Як ділення ДНК відбувається на основі клітини ДНК.
Що саме хотів вкласти в свою «Анну» Амманіті, може відповісти лише він. І ймовірно, скаже, що хотів більше, ніж вийшло, або хотів те, що інші й не помітили. Втім, точно серіал показує картину не тільки смерті дорослого населення планети – це картина смерті знань, і картина промовиста, але мова її – мукання, напівслова, звуки, як ідеально передане саундтреком Rauelsson, не надто відомого композитора, але з надто дотичними сенсу серіалу композиціями. «Поки в них нема розуму, вони ненаситні», – хочеться сказати про героїв «Анни», трохи міняючи цитату з екранізації Кіра Буличова. Вони ненаситні в своїй грі, і хоч гра – це основа зростання, homo ludens, за Гейзингою, це основа безконтрольна, безпідставна і безперспективна... Поки не знайдуться носії знань, здатні контролювати і мати попереду перспективу.
Фото: постери до серіалу Ніколо Амманіті «Анна».
03.05.2021