Лютий 2021 року... Проходячи у масці повз кінотеатри, можна побачити на афішах фільми 2020 року і навіть 2019-го. Останнім часом траплялися й фільми 2018-го. І 2016-го. А невдовзі вийдуть фільми 2003-го, 2002-го і 2001-го. Ми рухаємося назад у часі? Що змінилося? Коли відбувся злам? І що там попереду?
Щоб там не казали конспірологи й прибічники медично-політично-економічної теорії змов про виникнення коронавірусу, – це справді містика, себто втілення якогось таємничого плану, тільки не окультного, теософського чи там тамплієрського, а божественного, де є Правиця Господня, Божественне провидіння, диво... хоч часом було і дуже негативне диво, себто його протилежність – кара, кара небесна чи Єгипетська кара – майже 2,5 мільйони померлих, сотні тисяч зруйнованих бізнесів, розвалені сім’ї, життя, плани і надії. Але однозначно – усе було не просто так. Тож – геть всіляких атеїстів, егоїстів, нігілістів, божевільних, енвероменталістів та їм подібних прихильників судного дня, віруючих в очищення планети від її хвороби у вигляді людей! Коронавірус з’явився, аби змінити правила гри, ткнути багатьох з нас в те лайно, яке ми тихенько прикопували на задвірках, вважаючи його вже забутим, непомітним і несмердючим. Для когось виявилося забагато дітей на одну одиницю часу, забагато часу дивитися на пику партнера і – о жах! – бути з ним (з ними) 24 години на добу!.. Проте разом з лайном, разом з карами, прийшли й дива. Інакше як назвати можливість побачити на великому екрані – знову! – епохальні екранізації Толкіна, і до того ж усі шість фільмів двох трилогій разом, без річного очікування виходу кожної наступної частини? А всі повнометражні мультики Міядзакі? А всі фільми B-movies, які все життя були замкнуті у в’язниці відео-носіїв та інтернету? А документальні стрічки, недосяжна розкіш фестивального ґатунку?
Зовнішній фактор стимулював внутрішню систему людини, відповідальну за розваги та інформацію, шукати більше, наповнювати активніше, і рухатися при цьому не тільки поруч з собою, намацуючи простір навколо, а й далі, глибше, у минуле. Всі відео-сервіси і VOD-платформи наповнилися давно забутими і нікому раніше не потрібними фільмами й серіалами, тепер несподівано наділених новим значенням, не меншим, ніж з означенням «рятівники життя». У Франції виклали в мережу всі стрічки, створені за останні 20 років. Стрімінг Netflix почав скуповувати фільми всіх жанрів і різних років, і для цього, а також для власного виробництва, збільшив бюджет на 2 мільярди доларів! (Карл, на 2 млрд! Це борг України перед МВФ!). Перетрусили всі шафи і шухляди студій та відеовипозичалень, витягаючи на світ старі індійські фільми і фільми про Джейсона Борна, всю призову і просто скандальну документалістику, мелодраматичне дрантя і весь спектр корейських дорам, повернули Едді Мерфі з могили забуття, закрили очі на судимість Веслі Снайпса, відтерли Жан Клода Ван Дамма і знову наповнили себе «Розвіяними вітром».
На сцену перед вдячні очі сонму глядачів жбурнули кіно за його 120 років існування, чого ще вчора було не мислимо уявити в такий спосіб, в такі короткі терміни і з такими можливостями відтворення, відновлення – видимого варіння відео. Кіно, натхненне мільярдними зборами, «алібаби» сучасності пхали вперед, паралельно тавруючи минуле дисклеймерами «застарілі культурні образи» і «хибні стереотипи» – як це зробила студія Walt Disney у своїх мультфільмах «Пітер Пен», «Дамбо», «Коти-аристократи» тощо. Кіно змінило не тільки темп, а й вектор руху. Принаймні, на короткий час, принаймні, у стосунку до «нехибного». Сталася зміна часової парадигми.
І річ насправді не тільки у фільмах. Тобто фільми – лише об’єкти на неозорій площині (кулі) часу, вкарбовані на ній, мов шпичка на мапі. Справа у розумінні руху шпичок і осягнення всієї мапи. Шалена голлівудська машина виробництва кіно, створена за принципом «перпетуум мобіле» – якщо зупиниться, то ніби вже й не відновиш, – без упину ввімкнена на творення нового, виявилася лише машиною, і її зупинка робить гірше, здебільшого, тільки інвесторам, фінансистам та працівникам обслуговуючого апарату. Бо комори заповнені продукцією, і тої продукції – не передивитися. А передивлятися вже переглянуте – окрема історія, що дає розуму і душі часом більше пізнання нового, особливо, якщо фільми були переглянуті по діагоналі, для галочки, як тло, без належної уваги, вдумливого перетравлення сірою речовиною і подальшої абсорбції. Натомість нас окликнули – мовляв, овва, виявляється є багато чого, про що ми забули, не знали, проґавили. Як з моїм приятелем, у якого два терабайтні диски до байта заповнені фільмами «якось на потім» і «принагідно треба буде». І «потім» стало «тепер», а «принагідно» – «вже». Змістився часовий момент, тепер блукаючи між «сталося» і «стається». Бодай це може наштовхнути на роздуми Глядача, зовнішнього Спостерігача, яким може бути будь-хто, здатний зупинитися, згадати про себе, як про «я» тут і зараз, і роззирнутися навсібіч.
Час – не йде лінійно вперед. Але й так само вектор в минуле не рухається назад. Ймовірно, він відчувається, а не бачиться, як написав японський фантаст Тед Чан у своєму оповіданні «Історія твого життя», чуйно і лагідно, хоч і не до кінця адекватно екранізованого чудовим Дені Вільньовим. Час – химера нашого сприйняття, компендіум зовнішнього і внутрішнього, інтелектуальна вигадка навпіл з константою буття, і лише доторк до нього тілом творення, пальцями твору – мистецького поріддя – може відлунюватися в нас, і бачитися нами – в ньому.
Саме кіно, як симбіоз образу-руху і образу-часу, як позашлюбна дитина в родині муз, як дитина-індиго – над-дитина, – здатна комунікувати з плинністю. І тільки тепер, здається, кіно набуває свого статусу, а люди його сприймають (в масі своїй, звісно, сприймають помилково, але це поки не суттєво). Випадкова (?), побічна (?!) дія коронавірусу – поєднання часових ліній з їх реальними предметами – поки існує без повного розуміння часу, з маленькими кроками до початкового розуміння всього простору. Чи не характерно те, що саме 2020 року створили математичну абстракцію про можливість подорожі в часі з елегантно виключеним парадоксом «вбитого дідуся»?
Як все зміниться? Чи цей сплеск глобальної взаємодії теперішнього з минулим зійде нанівець із завершенням пандемії? І «перпетуум мобіле» знову ввімкнеться задля штампування нового тла з блиманням біжучих картинок з кольоровими і звуковими ефектами? Продовжиться експлуатація полів кукурудзи і заводів з виробництва коричнюватої вибілювальної рідини? Цілком ймовірно, що цей момент в історії не матиме прив’язки до пізнання, віднайдення втраченого часу, і сприйматиметься не інакше, як страхітливий сон, у якості компенсації (від Бога?) просякнутий кінематографічною вакханалією. І перший ліпший читач, побіжно проглядаючи підручник з датою 2020-2021, комплексно назве її «часом дежавю»-– це вже було, нашвидкуруч повернулося, знічев’я проіснувало, і загуло. Цілком ймовірно. Але, принаймні, я подивлюся разом на великому екрані «Гобіта» і «Володаря перснів», подивлюся в правильному порядку і кайфону від цієї неймовірної аномалії, цього північного сяйва не на півночі, потішуся дежавю, бо я люблю переглядати те, що вже раніше бачив.
Фото: компанія "Кіноманія"
04.02.2021