Кожен фільм, як і людина, складається з багатьох пластів, а разом з тим несе в собі різні послання. Яке саме послання заклав у фільм режисер часто не зможе відповісти і він сам. Можливо взагалі ніякого. Або просто ним не усвідомлене. Чи приховане. Але, так чи інак, послання є, силою обставин довколишнього світу і його об’єктивного розвитку. Новий фільм Гая Річі «Гнів людський» може бути жорстким узагальненням епохи, ледь не прикінцевою крапкою, фіналом нашого розвитку, коли розвитку вже нема, бо нема куди розвиватися. Або новим початком.
(Увага! У тексті чимало спойлерів)
Мова не про смерть у фіналі – фільм Гая Річі відрізняється від взятого ним за основу одного з кращих трилерів французького кіно, Ніколя Букрієфа «Інкасатор» 2004 року. Мова про відсутність моралі у фіналі, про відсутність залишків після закінчення – ні сторінок для нотаток, ні можливого продовження.
Річі видалив особистісну напругу головного героя – психологічну і духовну, – зробив його майже незнищеним, але при божевіллі такої ідеї у наш час, він вклав у героя зло, що уможливлює трансцендентну довготривалість. Цим він порвав зв'язок з інкасатором, який був звичайною людиною і хотів помститися, ніби закінчити життя, бо більше нічого не мав, окрім рідних, випадково вбитих як «супутні жертви» пограбування.
Така позиція зрозуміла для Річі: противника робити просто. Ідею Букрієфа – чоловік влаштовується до інкасаторської фірми заради помсти – він відразу масштабував, причому всебічно, немов з тенісного м’яча зробим футбольний, причому для американського футболу, важким для утримання в руках через фігуру еліпсоїду. Місце дії перенесено до Сполучених Штатів (ок, це було з меркантильних міркувань), з однієї лінійної історії зробив три (стандартна практика для Річі) і перетасував часи, мов карти (а карти Річі любить). Але найважливішою, все ж, була видозміна головного героя. І це рішення – світоглядне. І виконавець головної ролі, друзяка Річі Джейсон Стетем, виконує подвійну функцію, знову, вкотре вже, втілюючи сучасний символ незламності й кулестійкості, помножений на мачизм, але вперше він втілює диявольську сутність не так аморальності, як БЕЗморальності.
Це складна конструкція і вимагає пояснення, бо, певно, не відразу читається, будучи прихованою, щоб не збити з пантелику пряму цільову аудиторію фільмів Річі, не простого режисера, але точно далекого від глибоких сенсів.
«Гнів людський» починається так само, як «Інкасатор»: чоловік наймається до приватної фірми перевезення грошей, відповідає на питання адміністратора, проходить курси зі стрільби, знайомиться з напарниками, – і Річі повторює практично всі деталі, навіть фото у шафку героя вставляє, хіба що трохи іншого ґатунку. Але відразу зрозуміла межова відмінність героя, у французькому варіанті зіграного Альбером Дюпонтелем, людиною звичайної статури і з кумедним обличчям, а в американо-британському – Стетемом, зовнішність, дух й еманація якого за кілометр світять дальнім світлом смерті. Річі навіть окремою сценою, оригінально ним придуманою, дає зрозуміти характер героя Стетема: коли нападають на інкасаторську машину, і герой, спочатку затуляючись від газової гранати, кинутої злодіями, врешті відкриває обличчя перед ними, і вони, ніби побачивши Сатану, починають втікати.
Те, що на роботу прийшов чоловік незвичний, зрозуміло всім – і напарниками героя, і глядачеві «Гніву...». Спочатку це ріже око, бо настільки явні носії смерті є буквалізмом, майже фарсом в такій ситуації, доречною деталлю у 80-90-х роках ХХ сторіччя зі Шварценеггером чи Сталлоне в головних ролях, але не зараз. Тому Річі «пояснює» своє рішення, роблячи флешбек, перекидаючи глядача й історію за 5 місяців до початку, розповідаючи, що ж трапилося з героєм – як він з сином вирішив прогулятися, але доля у вигляді товариша на телефоні направила його «у справах», підгледіти в який бік повертає інкасаторська машина. Всього навсього. Та поки він це робив, його син залишався у припаркованій машині, і випадково став свідком просто перед ними вчиненого пограбування, а свідків чогось компрометуючого, як ми знаємо, воліють не залишати живими.
Річі йде далі за своєю фантазію, і перероблюючи ідею француза, розповідає вже про самого героя, втім, не проговорює все і не називає його статус – ясно, що він працює на мафію, ясно, що він бос, але він ходить під більшим босом, виконуючи якусь надзвичайну роботу. Ймовірно, будучи буквально руками смерті – вбивцею мафії. (Але не факт).
Вже посеред фільму глядач розуміє усю феноменальність ситуації, коли «наїхали» на зло в людській шкірі. Несподіваний ракурс, кваліфікований гучним вигуком «Овва!», округленими очима і несвідомим рухом щелепи до підлоги, примушує згадати яскраве і непересічне втілення такого ракурсу в японській манга «Шлях домогосподаря», екранізованій в ігровому й аніма-серіалах. Проте там найкращий якудза мафії відходить від справ, і тільки потім зазнає нападу. Тому краще згадати більш вражаючий і поширений у світі приклад – корейську стрічку «Гангстер, поліцейський, диявол» Лі Вон Тхе, де серійний вбивця, поночі, намагається вбити випадкового водія, яким виявляється бос мафії. З великою часткою вірогідності можна припустити, що Річі знав про японський приклад, але точно він не міг не знати про корейський, хоча б тому, що розвиток подій «Гангстера...» вписується в логіку «Гніву...». З двома відмінностями. Хто ж вбив сина героя Стетема і яка мораль помсти – це у Річі своє.
Обидва ці моменти, разом з характером головного героя формують значимість «Гніву людського» в сучасному кінематографі.
Після флешбеку в минуле з розповіддю «що сталося» і поясненням характеру героя, Річі утретє свавільно пускається берега від «Інкасатора», придумуючи злодіїв, якими робить групу військових, ветеранів війни в Афганістані. Вважаючи себе обділеними у фінансовому плані, вони вирішують взяти «належне» шляхом пограбувань. І вони легко це можуть зробити, зважаючи на їх навички. Цим Річі заходить на територію реальності, втілюючи можливість вчинків значної кількості військовиків, цинічно залишених воюючими державами напризволяще за бортом нормальності. Так, досить зухвало, але все ж точно, Річі показує, на що здатний збитий військовими діями підрозділ, наразі хірургічний скальпель будь-якого збройного конфлікту: відділення у складі 5, 6, 7 чи 12 бійців – як в якій армії заведено – за наявності досвіду злагодження, плану і доброго боєкомплекту, може взяти штурмом будь-яку установу світу, охороняється вона чи ні. Те, що такого не стається в масовим чином, пояснюється наявністю совісті у військовиків і кодексом честі, кодексом воїна на генетичному рівні. Та факт можливості втрати совісті, або елементарного затьмарення свідомості, викликаного посттравматичним стресовим розладом – ніхто не може відмінити. І Річі цим скористався.
Тож одна людина під дією прагнення помсти від втрати сина і з практикою вбивств і катування будь-кого, що звично для мафії, стикається з групою холоднокровних і вже безсовісних людей, здатних вбити кого-завгодно задля добрих намірів пристойного існування їх сімей. Шлях до пекла тут очевидний. В обох випадках. Ось тільки в кожному окремому літературному чи кінематографічному – мистецькому – творі, помста є не сама по собі, як факт роботи Дамоклового меча. Мораль в японському «... домогосподарі» чітка: герой тому зазнає нападів, бо все його попереднє життя призвело до цього, і причини та наслідки зрозумілі, ба більше – це може закінчитися з наполегливою роботою героя над собою. У корейському «Гангстері...» мораль приблизно схожа, коли герой наступає на горло своїй пісні, щоб дійти до своєї цілі, і шляхом обмеження свободи, отримує те, що хоче. Щоправда це «що хоче» – смерть. Як і в «Гніві...» Річі. І смерть не головного героя, а всіх решта. Всіх. «Після мене хоч потоп». «Ти нам щось залишив? – Тільки трупи».
Ми звикли диференціювати зло, прирікаючи на умисну смертну кару винних у смерті безневинних. Починаємо війни. Відповідаємо на війну війною. Беремо зуб за зуб, не уявляючи, як це – і звісно, не практикуючи - підставити іншу щоку. Але, принаймні, на папері, екрані, сцені ми намагаємося виправдати свої межові вчинки, пояснити передумови і вивести предмет обговорення на високий рівень узагальнення. Щоб була всім зрозуміла хибність і біль поганого вчинку, щоб увібрати сенс аналізу, зрозуміти суть настанови, і більше так не чинити. Тобто можлива дихотомія вчинку. А яка дихотомія можлива у зла? Зло в «Гніві...» помщається злу злом, і тут нема розбіжностей, і дихотомія зла є нонсенсом, бо у зла нема дихотомії, якщо це зло.
Річі – свідомо чи ні, не відомо – показує картину рівного і безкінечного поля, позначеного лише одним кольором в діаграмі дао, лише одним вектором, що веде з нізвідки в нікуди, цілковито безсенсовно. Помста героя «Гніву...» є тільки помстою, гнів заради гніву, і в фіналі залишається сама пустка... Спочатку це непокоїть, і закінчення здається зіжмаканим, без епілогу, без пояснення. А потім розумієш – так і треба, бо інакше не можливо за таких обставин. Так, людська історія показує постійність і безперервність помсти, яка за зуб часом бере всі зуби, як сини Лота повбивали всіх, хто мав чи не мав стосунок до безчестя їх сестри. Але цивілізація ніби змінилася, стала «цивілізованішою» – Цивілізацією, де і за вбивство судять, і вже, здебільшого, не вбивають, а садять до в’язниці, нарешті будуючи систему від іудео-християнської традиції сприйняття людини як носія унікальної, Божої, самоцінної структури, іскри, істоти. Річі показує, що відбувається, якщо відкидати цивілізацію та її надбання. І, як це не дивно, допомогою для такого сприйняття є парадоксальна відмова Річі від звичного і улюбленого всіма трохи гумористичного підходу. Він залишає рівно крихту себе – все ж від себе далеко і надовго не втечеш, – і його мафіозі в кількох кадрах демонструють шикарний одяг, кумедний бандитський (британський?) «базар» про честь і ось цю гомеричну сцену з втечею озброєних грабіжників від одного голомозого інкасатора. А більше – анічичирк. Річі навіть відмовився від свого знаменитого саундтреку, грайливого, веселого і розгалуженого. Натомість у фільмі, за кількома винятками, йде залізне, жорстке звукове тло композитора Крістофера Бенстеда, який так добре увірвався в кіно Річі з «Джентльменами». Зубовний скрегіт замість звуків, клацаючі звуки замість мелодійної музики, похмура музика – і ніяких танцювальних вибриків. Це інакший Річі, нестандартний гнів людський і навіть Стетем тут не добро з кулаками. Це зло, моторошне і безпросвітне, і цим важливе на екрані, де хочуть вбачити зло розвагами. «Ні, - каже Гай Річі. – Зло – це не розваги», пускаючи кулю в голову свого глядача.
Довідка:
«Гнів людський» (WRATH OF MAN), США, Великобританія, 2021 рік. Жанр: екшн, трилер. Хронометраж: 119 хвилин.
У прокаті з 13 травня. Тільки у кінотеатрах та у форматі IMAX. Вікове обмеження: 16+
Режисер: Гай Річі. У ролях: Джейсон Стейтем, Голт МакКеллені, Скотт Іствуд, Джош Гартнетт, Лаз Алонсо та інші
Трейлер: https://youtu.be/WVeXi1jIk7M
14.05.2021