Випадковість у переназиванні – це як з помилками на кшталт «життя-виття», або «Мулан-хулан», коли утворюється якісно інша оцінку предмета. Випадковості, як завше, не випадкові. Різниця лише в серйозності помилки. Відкриття пеніциліну та ЛСД були випадковостями епохальними. Але наразі мова не про те, що лікує, а про те, що вказує на хворобу. Або на хворого.
Уважний глядач китайського фільму A Writer’s Odissey, що наразі демонструється в українському прокаті під назвою «Битва світів», зможе побачити трохи більше за грайливий перебіг motion pictures на екрані. І саме назва, як початкова (ненавмисна) підказка, відкриває глядачеві очі, точніше – створює певний кут зору, за допомогою якого можна побачити: король – голий.
«Битва світів» є своєрідним самовикриттям Китаю, його нікчемності, схованої за демонстрацією сили, його зла, прикритого улесливою посмішкою. І це показано з масштабом, гідного Піднебесної, через шалений бюджет, вражаючу комп’ютерну графіку, десятки локацій, тисячні масовки. І через жанрове багатство. Але проблема в тому, що в одному місці одночасно багато жанрів не можуть існувати і працювати відповідно, інакше матимемо людину з розщепленою особистістю (як у фільмі М. Найта Шьямалана «Спліт»), по факту цілковито божевільну.
«Битва... » і є божевільним кіно, не можливим ніде в світі, але ж Китай має свою специфіку, де все стає можливим.
Фільм починається лавиною подій, змітаючи здоровий глузд так само, як і супротив глядача. (Бо це ж лавина.) Ось драма батька, який шукає доньку. Але в драмі вже є ознаки фентезі: ночами він бачить сни з величавим містом на височезній горі, а в просторі перед ним виникають чудернацькі малюнки. За кілька (!) хвилин це все «легко» переходить в кримінал і з’ясовується, що донька стала жертвою кіднеппінгу, пошуки тривають вже 6 років, вони перетворили батька на забрьоханого бомжа і тільки тепер, нарешті, вивели на злочинців. Але виникає нова деталь – чоловік може особливо сильно кидати каміння, зі швидкістю ледь не кулі. Чому? Схоже, і самі сценаристи про це не знають.
Знаходячи інших викрадених дітей (ще за кілька хвилин!) героя арештовує поліція на місці знахідки. Борсаючись і вистрибуючи з машини поліцейських, він звертає увагу на шикарну Audi з іншого боку вулиці і її відкриті двері, які ніби запрошують його. Врятований невідомою власницею машини, батько дізнається, що жінка все знає про нього – і про пошуки доньки, і про його сни, і про безсоння. Звідки взялася поліція? Звідки жінка знає про його сни? Соррі, це теж не пояснюється.
Найбільша інтрига в іншому: для чого йому допомогла жінка? Всього лише посланниця-секретарка-помічниця відомого і владного винахідника, вона ловить батька на гачок його доньки, майже ними віднайденої. Щоб це таки сталося, батькові теж треба декого знайти, одного письменника (чому вони, такі всемогутні, не можуть знайти письменника – наступна таємниця). А письменник, із закритим маскою обличчям, щодня в прямому ефірі читає свій роман, і коли в романі мова заходить про відомого і владного винахідника та його страждання від рани на голові, містичним чином починає страждати і хазяїн помічниці. Містика також і в тому, що письменник читає те, що бачить уві снах батько. Тепер батькові треба знайти письменника і вбити.
... Драма зраджує одночасно жанрам фентезі й екшну. Переплітається з трилером і детективом. Кидається у пригоди. На порожньому місці, зненацька, починає фліртувати з комедією, і доволі успішно. Потім, і без того навіжена, занурюється в обійми сентиментальності й заливається слізьми на грудях у шокованого і наляканого глядача... Що це було? Щось нестерпне.
Самі по собі три сюжетні лінії – батько з його снами, письменник з романом і воїн з дівчинкою у фентезійному світі, баченого-переповіданого батьком і письменником – утворюють дуже цікаву, хоч і шалено складну структуру (це не беручи до уваги винахідника, секретарку, злочинців і головного антагоніста).
Щоб переплести ці лінії режисер Ян Лу пішов шляхом «Індіани Джонс». Добре знаючись на драмі та історичному екшні, що практично довів у своїх фільмах «Мій вражаючий театр» і дилогії «Братерство мечів», він майстерно ставить і тут одне з іншим, навіть якщо вимагається дещо нове, як фентезі. Проблема – конкретно у сплетіння всього в одне ціле, чого зробити не вдалося.
Кожен конкретний жанр, здається, у фільмі зависає в повітрі, настільки він відокремлений від решти – ніби кожен з них знятий окремим шматком-кліпом, окремою короткометражкою і, ймовірно, окремим режисером. Ось ми бачимо чудово розкладену в кадрах і планах драму, гідну гонконгських нуарів, і тут вона зненацька переходить у казку, всуціль створену CGI, як «Книга джунглів» чи «Хроніки Нарнії». Стилістичного зв’язку – жодного, усе тримається на сюжеті, але і сюжет настільки нерівний, що комедійний момент – єдиний у фільмі – немов Пилип з конопель: магічний костюм героя з фентезійного світу відокремлюється від свого хазяїна, і це дуже смішно, причому приємно смішно глядачеві, вже втомленого від безкінечних переходів зі світу в світ.
Фінальні бійки-битви – довго пояснювати кого з ким – і поготів розчавлюють глядача своєю тривалістю, несумісною з логікою оповіді. 18 (!!!) хвилин в паралельному монтажі нам показують дві екшн-«сцени», одна з яких, у фентезійному світі, переповнена динамікою, шаленством ефектів, чий бюджет, гадаю, перевищує бюджети цілих фільмів європейського виробництва.
Врешті герой знаходить доньку і всі – на екрані і в залі – заходяться плачем...
Це дивує, шокує, знову дивує, і ніяк не пояснюється – чому такий вийшов фільм, як можна було напхати в одну купу те, що в купі і є купою, замість органічного плетива епічних пригод, переконливо поставлених Стівеном Спілбергом? Так, не всі «спілберги». Так, тут все епічно. І в сенсі крупнобюджетності, і в сенсі розмаху зйомок. Хочуть охопитинеохопне, і так і виходить – у фільмі є просто все. Ніби для його створення була безапеляційною умовою all inclusive. І враховуючи присутність серед інвесторів кінокомпанії Alibaba Pictures, дочки Alibaba Group, одної з найбільших корпорацій світу, стає зрозумілий підхід до виробництва – плазування перед Хазяїном, а це ж так в традиціях Китаю, де рабовласницький лад (чи як мінімум феодальний) досі не минув, і кланятися в ноги сильному, багатому, відомому, стелитися листом і травою перед ним – це є нормальним (у фільмі винахідник є власником компанії Aladdin Group, майже анаграми Alibaba, він рекламує новий мобільний додаток, за допомогою якого можна робити покупки в інтернеті і оплачувати рахунки, чим, власне, займаються дочірні структури Alibaba Group, AliExpress.com і Alipay).
Вимогу за надані гроші показати можливість зробити будь-що так буквально і виконали. «Битва світів» демонструє силу китайських кінематографістів, здатних працювати в усіх жанрах... навіть поєднати їх в одному монструозному творі без (задньої) думки і зі спокійною совістю. Як в тому нічному горщику – горщик є, ручка теж є, а те, що ручка в середині горщика – «какая зазница?», цитуючи нашого президента.
Жанрова, бюджетна і виробнича «показуха» фільму – саме показуха, тільки на відміну від іншої показухи, «Великої стіни» Чжана Імоу, всуціль позбавлена естетичності, цільності і, врешті, сенсу. Бо якщо «... стіна», так само маючи намір брязкати можливостями перед усім світом, залучила великого режисера, Імоу, голлівудських зірок, Метта Деймона, Вільяма Дефо, Педро Паскаля, прокотилася прокатом 64 країн і змогла заробити 335 мільйонів доларів при бюджеті в 150, то «Битва...» була тільки китайською креатурою, мала астрономічний (прихований) бюджет (точно в 200 і більше мільйонів доларів), а зібрала в самому Китаї 148 мільйонів і поодиноких країнах ще 1 мільйон.
Здатність зімітувати деталь, переконливо демонстрована китайськими умільцями в XXI сторіччі, далася взнаки для новоявленої імперії крадіїв, наразі, за рахунок дешевизни, об’єму ринку і кількості покупців, посталу велетнем, з ядерною зброєю в рукаві, сучасними технологіями і бажанням світової експансії. І велика культура Китаю, з найбільшою історією досі живого носія – країни в 5 тисяч років – використовується «осучасненою» комуністичною ідеологією у своїх глобалістських цілях. «Битва світів» - один з таких виявів. Бо за допомогою кінематографії відбувається боротьба за розум глядача, а масовий глядач вимагає видовища, і не сильно розрізняє добре чи погано вони поєднані в одному концепті, наскільки це розумно і доцільно. «Вау»-ефект діє як удар кувадлом – остаточно. Можливо, не на кожного окремого глядача і не в усьому світі. Але для власного населення, не вимогливого щодо якості і розумності, цього достатньо. Навіть більше, зважаючи на абсолютну надмірність залученого і зробленого, як з тими десятками міст по всьому Китаю, переповнених багатоповерхівками, але безлюдних, збудованими у розрахунку на майбутнє розмноження людської маси.
Парадокс існування «Битви світів», як і парадокс монстра Франкенштейна – не можуть жити складені до купи шматки мертвої плоті. А ні, – можуть, і живуть. Принаймні, в межах твору. У межах уяви. А більше і не треба. Головне, щоб глядач повірив. Нехай, наразі, не надто повірив і власний, китайський глядач, зважаючи на власні, не надто великі грошові збірки монструозної «Битви...».
Нехай цей велетень має глиняні ноги, і це можна просто побачити. Нехай наразі відбулася Піррова перемога. Але битва китайського світу загалом зі світом не закінчена. Вона поки практично і не почата. Як битва. Поки вона «розіграна» на рівні знятих штанів і показаної голої сраки з окопів одних іншим. Може, навіть, з масовим зняттям штанів. З доданою виставою, піро- і світло-ефектами. З улюлюканням і цвіріньканням. Але за всім цим стоїть можливість битви, випадково оприявленої в назві. Битвою тих, хто може керувати масами. А керування твориться лише на підставі досі незнищеної системи безперечного, безвідмовного, бездумного поклоніння і виконання. Системи, де трохи відпущений бізнес все одно тримається на ланцюгу, де можуть дати заробити мільйон-другий, а потім просто розстріляти, де роблять хірургічні операції будь-якої складності, але за рахунок нелюдської системи утримання в’язнів, безправних донорів всіх можливих органів, де можуть знайти викрадених дітей, але тисячі й тисячі так і не будуть повернуті.
Піднебесна тепер настільки ж приземлена, як і її амбіції є широкими і всеохопними. Книжки, написані китайськими фантастами, філософами й істориками, спорадично легітимізуються у світі місцевими науковцями, попри те, що там впроваджується саме майбуття китайців як етносу. Кіно хоч і спрощує спосіб потрапляння ідей до голови, але воно наштовхується на своєрідний гематоенцефалічний бар’єр традицій, відмінності в яких стоять на заваді потрапляння до мозку чужорідних, кимось утворених і тепер нав’язуваних нових норм. Цікаво, що «Битва світів» позбавлена ідеологічного навантаження, і ніби нічого не пропагує, та й не змогла б, бо ледь притомна, щохвилини вимагаючи мозок відповідати свідомості на питання «що відбувається?». Тобто фільм можна було б прийняти, принаймні як зламану іграшку, навіть як пошкоджений автомат, у якого спиляли бойчик – що він може зробити, стати довбнею? І тим не менше, автомат, використаний як іграшка, навіть без можливості когось пристрелити – це вже трохи дивно, погодьтеся? «В пісочниці Толя знайшов кулемет, тепер там відкрито із крові бювет»...
Гіпербола, трагікомічність, фарс... Можна сприймати і так. Але коли назву з «письменником» перетворюють на «битву», і у фільмі насправді відбувається битва, відразу згадується біблійний афоризм, що «нема нічого таємного, що не стало б явним».
22.06.2021