Записуючи підкаст про секс в українському кіно і готуючись писати сценарій з елементами еротики, я наштовхнувся на проблему ословлення і візуалізації сексу та його видів, бо розкуто писати про секс для екрану і відверто показувати його на екрані досі в Україні є табу. Як показати пристрасть і жагу героя, якщо показувати і навіть говорити про це можна лише з великими купюрами, з цензом на слово і конкретний кадр?
Кадр із фільму«Оранжлав» (оператор Ярослав Пілунський).
ХХІ століття, з поміж усього, буде вкарбоване в історію беззастережною сміливістю нівеляції людством ледь не всіх кордонів, до цього існуючих непорушними твердинями певності в чіткому і правильному розподілу і розвиткові світу. І не тільки всенародна мудрість була мірилом цих кордонів, а й законодавство, в якості невсипущого назирача і ката правопорушників. Сьогодні все навпаки, і, до слова, гомосексуалізм та лезбійство захищені, як право людини на сексуальну орієнтацію, тим самим законом, що вчора за це ж міг засудити до в’язниці чи примусового лікування в психіатричній лікарні. Та зараз маємо чорне дзеркало – тих, хто сумнівається в правильності нових «законів», якщо й не засуджує держава, то критично знищують інтернет-хейтери, компанії можуть звільнити з роботи, а «високе» товариство піддає остракізму.
Ледь не в кожному телесеріалі світу, чи це американський виріб, чи австралійський, британський чи малайзійський, є герої-геї («3 шляхи», «Сором. Франція»), трансвестити («Тригонометрія») чи небінарні люди («Сторожа»), і це проповідується за нормальність. Расове поєднання, так само цілковито табуйоване ще 40-50 років тому, із захопленням сприймається масовим глядачем, виводячи серіали на цю тему на рівень найпопулярніших («Бріджертони», «Таємниці сирних джерел», «В її очах»). БДСМ – не є проблемою, а тільки формою для сюжету («Зближення»). І якщо зовсім учора голлівудську зірку публічно засудили за бажання випити трохи людської крові і з’їсти шматочок людської плоті (Армі Хаммера), невдовзі справедливо уявити можливість толерування канібалізму-за-згодою... Все так, як і стверджує технологія «вікна Овертона», і за тим принципом, як в ХХ сторіччі був проведений за ручку гомосексуалізм від «неприйнятного» до «нової норми».
Кадр із фільму «Сквот 32» Саші Лідаговського.
Мова про те, що політичні і суспільні моделі людства помінялися, часто-густо перевернуті з ніг на голову в порівнянні з тим, що було і як є тепер. Секс у світі тепер офіційно став різностатевим, різноманітним і законодавчо дозволеним, як би абсурдно і кумедно це не звучало. Але досі залишилися заборони для показу цього сексу, він досі є розділений на те, як його можна демонструвати (широкому загалу), а як не можна, що прийнятним є на екрані, яким має бути план, крупним чи середнім, і в якій тривалості.
В українському законодавстві показ кіно обмежується віковими рейтингами, зумовленими впливом зображеного на психіку людини (як стверджують психологи). Еротичний контекст характеризується рейтингом «16» або «18» (раніше було Х21). Те, що може не потрапити на екран взагалі, називається порнографією, і теж має свої визначення, наприклад, в такий спосіб: «ереговані статеві органи крупним планом». Втім, виходить, ледь не гендерна дискримінація, бо визначення має конкретику, обмежену однією чоловічою статтю, адже, згідно з фізіологією, статеві органи жінки розміщуються в середині тіла, а назовні виходять великі статеві губи, які не є статевими органами. Відтак це не потрапляє під заборону? Потрапляє. Тільки ословлення не правильне.
В японському кіно все навпаки, в тому сенсі, що піхва – єдине, що забороно показувати на екрані. В українському кіно показувати не можна майже нічого, хоча секс був завжди – натуралізму не було ніколи. Навіть в культурі, репрезентованій фольклором, еротичний контекст ховався за евфемізмами – гумористичними і образними назвами статевого акту чи статевих органів. Тобто у нас можна щось назвати, але показати – зась.
Кадр із фільму «Секс і нічого особистого» Ольги Ряшиної.
Є фільм «Секс і нічого особистого» Ольги Ряшиної, але секс там – не секс, а лише назва (хоч і дуже еротичний був стриптиз-танець біля пілону). У «Племені» Мирослава Слабошпицького секс був вже більше чітким і показовим, попри те, що фільм взагалі не про секс, а еротики не мав і поготів. Як і в «Щасті моєму» Сергія Лозниці сцена злягання виглядала як мінімум огидно, власне, що й було наміром режисера. У фільмах Валентина Васяновича так само: чи це в «Рівні чорного», де швидкий і грубо-холодний трах є не для збудження глядача, а для показу емоційної фрустрації героя; чи в «Атлантиді» з шоковою сценою сексу в машині-перевозці 200-х.
Кадр із фільму «Атлантида» Валентина Васяновича.
Не огидно, і ледь не вперше еротично, збудливо, і переконливо, сцена любощів була показана у фільмі «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк. Сама сексапільна і відкрита у своїх проявах, режисерка досягла максимальної (для нашого кіно) взаємодії показаного з уявою, еротичного епізоду з еротичним сприйняттям і ототожненням глядача з героями. Марися не вперше досягає такої проникливості, заглиблення, поєднання, неодноразово показуючи секс у своїх короткометражках. Вона і зі словом таке може робити, не тільки із зображенням. В її книжці «Можливо, завтра» є опис еротичної сцени настільки буквальний, що максимально стосується небезпечно приємного словосполучення «порнографічна краса». Ба більше: вона торкається – в усіх розуміннях – одного з глибоких і всеохопних табу, анального сексу. «Коли я вже майже кінчав, – оповідає герой-чоловік, – вона зупинилася, розвернулася до мене задом, підняла спідницю й, судячи з тугості проникнення, направила мій член до свого анального отвору». Тут присутня прямолінійність і відсутня ліричність, поетичність чи якісь інші пом’якшувальні та змащувальні засоби, бо на меті проста і зрозуміла фантазія, як каталізатор вибухової реакції. І це було адекватно ситуації. Натомість виникає питання: як це показати в кіно? Як показати, щоб це було настільки ж вибухово для уяви, але не вибухнуло забороною фільму через законодавчі обмеження? Запросити варяга?
Кадр із фільму «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк.
Щось таке дозволили зробити за українські гроші британському режисерові Роберту Кромбі, який 2007-2008-го років в Криму відзняв фільм «Сафо. Кохання без меж». Там героїня переймається всебічним і не обмеженим дозволами пізнанням своєї сексуальності та її виявами, і одного дня, сидячи на своєму чоловікові, каже: «Я твоя дівчина і хлопець одночасно. Так робили давні люди», швидко набирає рідкого парафіну від свічки, змащуючи ним дупцю, і... Нам залишається лише поєднати в уяві сказане зі зробленим, але тим самим цілковито позбавляючи себе споглядання за візуалізацією цієї уяви, для чого, власне, і створене кіно, принаймні, в одному зі своїх аспектів. І тут йдеться не про порнографію, яка, скажуть розумахи, покаже все буквально, а наразі ти прийшов не на те кіно!
«Ми зробили це...», – продовжує героїня «Сафо», питаючи у свого коханця: «Тобі сподобалося?». На що він несміливо і очевидячки з соромом відповідає: «Так, дуже». Можливо, саме в цій короткій і точній у своїй беземоційності відповіді більше значення, аніж в попередній еротичній сцені, – герой виявляє насолоду навпіл з притлумленим почуттям вини, вини, яка породжена всім довгим і понурим бекграундом пуританської історії з її однозначним декларуванням «не правильного», «не природнього», «забороненого», і відповідно «ганебного» анального сексу. І ганебність ця прослідковується через кіно, в якому дупа, дупця, зад, паня – щось брудне за визначенням, а секс через «задній вхід» не просто брудний, а принизливий, як правило поєднаний з агресією, насильством і болем. Ніколи і ніхто не виявляє ніжності, згадуючи про дупу (дупцю!), завжди присутній грубий сміх, виявляється дещо тваринницьке, цілковито не людське, ніби дупа відокремлена від людини. Віктор Єрофєєв писав: «Ані в російських заповітних казках, що були мірилом і скарбницею народної еротики, ані в класичній літературі — ніде ми не знайдемо (крім хіба що в юного Пушкіна в жартівливих посланнях до гомосексуаліста Вігеля) добрих чи бодай іронічних почуттів до анального сексу. Навпаки, срака була (й досі залишається) смітником російської еротики, її воістину нужником, «тухлим оком» блатної естетики». Але яким же дивом, ледь не парадоксом було для того ж таки Єрофєєва знайти в «країні анального небуття» «двох прекрасних темноволосих дів, сором’язливих, блискуче ерудованих, у яких вчені мужі вбачали надію нашої гуманітарної науки, а вони виявляються шаленими шанувальницями анального сексу. Ну, прямо таємними маніячками жіночої содомії!». «У струнких, довгоногих тихонях, що вільно читали латиною й любили французьку поезію від Ронсара до Малларме, вирувала така анальна пристрасть, яка розривала їхні сідниці й незмінно закінчувалася багаторазовими, ніби розкотисте гвардійське «ура!», оргазмами. Все це було надзвичайно незаконно, жваво, непристойно й незабутньо».
Кадр із фільму «Плем'я» Мирослава Слабошпицького.
У літературі таке виявилося можливим (і в житті?). І в українській літературі також, згадуючи про Нікітюк. Але кіно, зокрема українське, цього позбавлене... Як пройти ці забобони, це нашарування скалічених уявлень, болісних страхів та сліпого протесту, і при цьому оминути пастки pornhub.com, який відзначив Україну на початку минулорічного карантину як одну з п’яти країн світу з найбільшою «увагою» до пропонованого сайтом контенту? Як показати заборонене незабороненим, позбутися агресії задля наповнення кадру насолодою, більше – як зрозуміло і бажано передати візуально те, що легко передавати словами? Не вистачає сміливості у артистів? Вправності у режисерів?
Сміливість у відображенні сексу на екрані, ймовірно, розпочалася з радянської «Маленької Віри», що була знята в Маріуполі – тоді шок і екстаз породила вперше використана в кіно поза «жінка зверху», а не стандартизована асексуальна місіонерська поза. І тут характерна зроблена після цього пауза – на 30 років, коли в українському, вже незалежному кіно показали таку ж сексуальну сцену і з такою ж позою, прикметно, що знову у фільмі зі Сходу – в «Дикому полі» Ярослава Лодигіна. Але як показали: жіноче тіло у розфокусі і на середньому плані, трохи ближче – жіночі груди, 25 секунд підйомів-здригань і ... все. В «Сквоті 32» Саші Лідаговського хронометраж рівно такий самий. Як і хореографія. Так, це більше і відвертіше, ніж у Павла Чухрая в його «Водії для Віри» 2004-го року. Але цього мало. Мало для відкритості, прагнень, потреб нашого часу, мало для створення атмосфери п’янкого чуття збудження, бажання опинитися в місці розкоші і лягти на місце героя, бажання вжитися в ці секунди і розтягти їх бодай у хвилини. Так, це не еротичне кіно. Але й «Фатальна жінка» Брайана Де Пальми не еротичне кіно, але вже сцена стриптизу з Ребеккою Ромейн-Стамос давала фори будь-якому виробу із цього жанру, і все через нюанси кадрування і візуалізації мови тіла, через танок очей, обличчя і ніг, через вир емоцій, в правильних пропорціях показаних і змонтованих.
Кадр із фільму «Свінгери» Андрейса Екіса.
В українських «Свінгерах» Андрейса Екіса відкритого для очей розкішного тіла Даши Астаф’євої більше, ніж Ребекки у «Фатальній жінці», але очевидно – якби фізіологія естетично, еротично Екісом множилася би кадрами, ракурсами, нюансами, «Свінгерів» згадували б не тільки за рахунок присутності Даши. Бо режисер має відчувати, мусить бажати, тримати руку на пульсі фільму і конкретно еротичної сцени, самому бути її галопуючим серцем і наповнюватися кров’ю в судинах, стінках, печеристому тілі. Інакше виходить так, як у Олеся Янчука в «Таємному щоденнику Симона Петлюри», за сцену в якому Ірма Вітовська, в нічній сорочці на ліжку середнім планом, буде червоніти і прикритися все наступне життя, а глядач – намагатися забути цей сором, цю режисерську і чоловічу імпотенцію, цю сцену і цей фільм, і загалом приналежність режисера до українського кіно.
Кадр із фільму «Свінгери» Андрейса Екіса.
Лексикон інтимних епізодів в нашому кіно настільки ж бідний, як і є недолугим його використання. Певно, через брак практики, обмеженої багаторічними заборонами. Як студент, природно позбавлений вміння в любощах, наші кінематографісти роблять прикрі, але зрозумілі помилки в еротичних виявах. Через що їм не треба зупинятися, як і студентові, а продовжувати з урахуванням тяжких, принизливих, але власних, вистражданих здобутків. Як можливо – дає добре відчути режисерка Марися Нікітюк («Коли падають дерева»), оператори Ярослав Пілунський («Оранжлав») і Дмитро Недря («Секс і нічого особистого», «Селфі-паті»), актриси Даша Астаф’єва («Свінгери», «Свінгери - 2») і Анна Адамович («Купи мене», «Сквот 32»). Цілком реально очікувати полуничок з тортиками в найближчому майбутньому, згідно з маніпуляціями руками, здійснюваними прямо зараз, і бажаннями глядача. Адже глядач цього хоче, може не завжди в цьому зізнається, але людське не сховати, і краще його оприлюднювати, аніж в темних алеях реалізовувати у спосіб гидкий і болючий. Бо секс – це не про біль, це про радість.
Кадр із фільму «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк.
23.02.2021