Гайнути в Карпати на йога-тур у Різдвяно-новорічні свята, за межі традиційних цілоденних застольних посиденьок-співанок-колядування, змусив нестримний і терміновий душевний потяг здихатися нав’язливого депресивного стану 2020 року, а разом з тим в оригінальний спосіб отримати відповіді на тупикові питання, зцілити себе старого, віднайти нового і настановити на майбутнє. Віпассана, ретріт, хатха-йога, пранаяма, медитація на образ, мантра ОМ – ці загадкові для багатьох поняття та слова на санскриті з тілесних та дихальних практик відкрили двері в дивовижний світ – у середину себе.
На 4-й день мовчання, будучи в оточенні 14 хлопців та дівчат, годину на щодень медитуючи на образ, я отримав неоднозначний, але фантастичний досвід доторку до неосяжного (за ці дні вже вчергове!). Завдання від викладача Ярослава – задати образові питання і, якщо не почути, то спробувати «зрозуміти» відповідь – вирішено! І це при тому, що образом я обрав картину Івана Крамського «Христос у пустелі», яку ще на початку занять було піддано сумніву як невдалий образ для медитацій – мовляв, не варто обирати таку депресивну роботу. Але вже на першій годині зазирання в обличчя Спасителя, розглядання обмеженої кількості деталей і проведення інтелектуальних монологів самого себе з собою, виявилося таке багатство художніх пластів та різнокаліберних сенсів, що не дивним видався результат 4-го дня, себто четвертої години «бесіди». Спершу була тиша (очікувана), і це не викликало здивування з мого боку – мені йшлося про важливе для мене питання, але воно було убоге у своїй практичності. Проте на 15 хвилині до мене «в голову» прийшов образ нашого вчителя, Ярослава, і прямо сказав: «Ответ на твой вопрос – да!»...
Тут справа в тому, що я не говорю російською, і на загал не сказав би такої фрази, хіба що це була б цитата. Та цитатою це не було. Було більше: викладача звали так само, як і мене, відтак його візуалізація в моїй голові цілком могла означати не витівку гри розуму, а тонким голосом підсвідомості. А саме до подібного контакту – зі своєю підсвідомістю – закликає практика медитації на образ, заразом отримати відповіді, які ми вже маємо, просто не можемо їх отримати, ймовірно, через неправильно поставлене питання... Чи міг я до такого додуматися на першому дні практики, коли ми приїхали до неочікувано сірого, зашмарованого й майже безлюдного села Ізки за 50 км від Воловця?
Несподівано для себе, кінокритика і бігуна, погоджуючись на тур, позбавлений слів за формою, насичений концепціями йоги і нехристиянський за суттю, – а все це є цілком нехарактерно для мене, – та й ще з назвою «Віпассана, медитація – ретріт “Різдвяне мовчання”», – я йшов за максимально нестандартним і навіть провокативним, що могло б кинуло виклик мені, а я – йому. Тільки так, виходячи із зони комфорту, реально бодай щось змінити.
Санскритське слово «віпассана» не даремно має співзвуччя з українським словом «випасати», власне, це воно і означає – «пасти» (тут я б ішов далі, і додав сенсовно краще слово «спасти»). Стародавня методика базується на практиці мовчання (ретріт), самоспоглядання і самозаглиблення, концентрації на визначених відбитках божественного, де чіткість і утримання уваги – пріоритет.
Маючи досвід протягом тривалого часу прокидатися о 5:30 годині ранку, цілком фізично підготовлений до всіляких (як я гадав) навантажень, тим паче якоїсь там гімнастики (?!) і вже віддавна харчуючись без м’яса і двічі на день, зазначені в оголошенні складності з ранковим вставанням, вегетаріанським харчуванням та «фізкультурою» мене аж ніяк не жахали. Але, як це часто буває, забагато пихи, необґрунтоване очікування і переоцінка власних сил дають шоковий, втім, новий і важливий досвід.
Почалося все достеменно з нульового дня, коли в момент приїзду 4 січня, завжди благословенні Карпати, зустріли несподівано сумовитою погодою, де сірість неба ідеально доповнювалася багном доріг, аби з додатком безсніжності викликати не подив, а просто таки продовження депресії. Про що я думав, зважуючись на цю авантюру – було моїм першим питанням. У цій порі село Ізки цілком відповідало контексту: практично безлюдне. Мешканцям трьох баз, певне, судилося безпросвітно пиячити у своїх номерах та поодиноких шинках, не маючи жодної нагоди на бажане дозвілля лижних та бордівських спусків, – гори стояли зухвало байдужі до волань лещатарів.
«Тепла» зустріч продовжилася «добровільною» здачею смартфонів – аааааааа! – безпрецедентною подією з асоціаціями про в’язницю і втратою контролю. А перенесення пробудження на півгодини раніше скрутило брови ще до початку йоги у вельми закручений питальний символ – WTF?
Не зазначені в розкладі «тібетські простягання» після 30 хвилин (як в армії) з моменту розплющених очей породили когнітивний дисонанс. Мій (християнський) «устав» не збігався із їхнім (буддистським) монастирем. Довелося пригадати один з епізодів мексиканського фільму «Битва на небесах» Карлоса Рейгадеса з «поклонами» паломників перед храмом (а вже в Києві прочитати про схожий ритуал і в католицизмі, і в православ’ї, хоч і частково схожий). Зі скрипом (прихованим), я погодився виконувати запропоновану практику, налаштовуючи себе врешті на дві важливі речі – ця практика, як, власне, і всі решта, не давалася з-під палки, давалася без примушень, а крім того, той намір, який практикант формує перед початком простягання, може йти до будь-кого бога, вчителя чи Бога.
Вирішуючи для себе один полемічний момент, я, звісно, наштовхнувся на другий – для швидкості творення простягань потрібно мати специфічні м’язи на грудях та пресі, які має постійний практикант. Крім того, ритуал проходить протягом 30 хвилин, тобто це 100-150 повторів. Але мене невблаганно чекала складніша, третя спірна для м’язів річ – головна, сама її величність хатха-йога. А вона вже тривала 2 години – з пропрацьовуванням всього тіла, від вух до п’ят, і з нахилами навпіл уперед і назад! Кинувшись як на амбразуру, вважаючи здатним взяти штурмом будь-які млини, я «лупав сю скалу» так, що викладач, наприкінці туру, розповів про свої початкові побоювання за мене, і значно більші, ніж за дівчат. І він мав рацію. Наступного дня і ще через день я мав крепатуру нестерпну, і тільки «диклофенак» з «кетановом» дозволили заглушити ґвалт моїх ображених задніх стегнових м’язів, і заснути…., утім, аби пережити кошмарний сон, коли Берлін був як Москва, а ми з другом, теж кінокритиком, влипли в розбірки місцевих братків, і мені довелось загинути смертю хоробрих...
Якщо сказати, що решта практик були менш складні і значущі – то ні. Навпаки? Можливо. Медитації, добре розраховані у (відносній) тиші власної квартири, серед групи людей давалися до меж протилежного значення – не вдавалися: концентрація суттєво порушується за наявності справа, злів і ззаду шарудіння, плямкання, ковтання, зітхання, пчихів, кашлів, позіхання і буркотливих шлунків, у більшості присутніх незвиклих до жорстокості встановленого людожерського режиму (медитації починались о 6:00, а сніданок був о 10:00, вечеря – о 17:00). Плюс сидіти дві години, замість притаманних тобі 40 хв – наступна незручність. А ще – не такий килимок, мала подушка, скрипуча підлога і, як на зло, ніяк не можливо було уявити велике і красиве дерево з монахом у помаранчевому одязі під ним. Чому? Мало бачив дерев за життя? Справді? Ніколи не бачив монаха? Чи не знаю, що таке помаранч?.. Не зрозуміло.
Якісні зміни почали відбуватися лише після першої половини першого дня, доволі швидко, між іншім. Під час медитації на образ. Коли проста, на перший погляд, картина Крамського стала концептом, дивовижної глибини і вартою порівняння за складності зі, скажімо, «Тайною вечерею» Да Вінчі, давно і неодноразово розкладеною на дрібниці у чисельних книжках і навіть наукових роботах та фільмах. Але за 5 днів і 5 годин споглядання «Христа у пустелі» – і дискутування з нею – з Ним! – дає можливість тепер написати якщо не книгу, то принаймні прочитати лекцію, а поки зазначити правильний ракурс підходу до аналізу – через медитацію.
Так, як направляли Ярослав і Антон, думаю, не направляв, на жаль, ніхто або майже ніхто в моєму навчанні за все життя. І йдеться про досягнення результату і розуміння суті предмету. Про «розуміння» нам сказали ще під час проходження практик, як про одне з того, що за нас не зробить ніхто. Друге річ – це смерть.
До речі, смерть є головною дилемою буддизму, точніше навспак – головною НЕпроблемою, оскільки смерті не існує. Себто вона є як двері, відкриваючись з одного життя – через неї проходиш до життя наступного (якщо не припиниш коло реінкарнацій). Звісно, за буддійськими віруваннями. Це відчувалося всі 7 днів, коли тонка межа між світами весь час давалася взнаки, чи під час медитування, чи сну, чи мантри ОМ.
Вечірній всезагальний спів мантри – це ледь не обряд інціації неофіта, і точно – обряд поєднання всіх неофітів разом з адептами. Вважається, що чотири звуки мантри – А, О, У, М – чи краще сказати чотири вібрації – створили Всесвіт. Як це не дивно, але їх промовити можна різними способами, з різним звучанням, і коли 15 людей, утворюючи коло, при свічці і зі статуеткою Будди, співають кожний, як може, попри намагання потрапити в унісон, в терцію чи просто бути відвертим і чистим (а деколи трохи драматичним, бо ж кожний є індивідом), відбувається хор не голосів, а душ, і це – справжня містика.
Здавалося – лише чотири звуки, але згадується знаменитий «Покаянний канон» Арво Пярта, і хоч створений православним композитором, на чіткий текст молитов і проспіваний професійним (в різний час і різними) чоловічим і жіночім хором, він мав подібну основу з мантрою ОМ. Можливо, й тому, що в звуках, які створили світ, є щось від католицького «амен» і православного «амінь».
Завдання мовчати і навіть не зустрічатися один з одним поглядом, тим паче не «перемовлятися» за допомогою мигів чи жестів, зрештою, увійшла у звичку. Часом трохи порушувану чи бажанням сказати прекрасній Олі-кухарці «дякую», чи словами уві сні однієї з нас, чи вигуком обурення, що зранку проспав і не почув ґонґу, або коли коліно скрутило за наступної вправи з хатха-йоги чи під час медитації. Дивне, якщо дивитися з боку, пересування групи людей у триповерховій хаті, втім, мало цілком узгоджений, зовсім не броунівський рух. Ще більш дивним здавалося наше існування в цій туристичній локації, вже 6 січня, як на замовлення, вкриту снігом, а відтак – 7 числа, вкриту лещатарями і сноубордистами. І активізацією сумнозвісної української любові до російської попси та Олега Винника.
У цьому сенсі вибір помешкання став ідеальним порятунком: перебуваючи з протилежного боку від баз, через потічок, такого собі каналу-водорозділу Ізків, наша хата мала вихід, мов в «Алісі в Країні Чудес», у потойбіччя, геть від галасливої цивілізації – просто таки на гору, в чистоту повітря, без деструктивних звуків, і вище, за слідами вовчика і лисички.
Піднімаючись на помірну висоту у 680 метрів за альтиметром, ти потрапляв на роздоріжжя із своєрідним знаком початку у вигляді чотирьох зламаних дерев. Далі починався ліс пірамідальних ялинок, овальна форма розташування якого на горі мала ледь не чітко окреслене дорогами жіноче лоно. Завершувався ліс двійкою дерев і їх трагічною сценою – одне величезне, розлоге і пухнасте, тріснуте понад коренем, лежало долілиць, а поруч з ним стояло друге, повністю висохле. Хто з них загинув першим – чи друге висохло, бо перше впало, чи перше впало через засохлу смерть другого?
Повертаючись до хати після вдумливого і мовчазного споглядання природи, ти відчував, що ретріт ставав зрозумілішим, бо отримуючи недосяжну в місті можливість самозаглиблення, неначе наповнювався, напувався, набирався по вінця енергією одночасно від природи і від практик, і мов чашу, міг донести себе назад у світ, і, за нагоди, не розплескати, а перелити в рідних людей, в друзів в роботу – на благо.
7 днів минули саме тоді, коли м’язи вже набули стійкості, мовчання перестало бути проблемою, про телефон і не згадувалося, а монах попід деревом нарешті відтворився фантазією, хоч і у вогненному вигляді...
Сказати перше слово після тижневої відсутності практики говорити виявилося не так просто. Але все одно цим словом було «дякую».
