Наталка Федоришин

 

На лекції польської літератури польський викладач заговорив про відповідальність нації перед іншою нацією. Йшлося про відповідальність європейських країн перед єврейським народом. Кожного німця, австрійця, італійця, а знедавна і поляка, що були катами, сторожами, юдами перед замордованими євреями. Вимушений колабораціонізм чи свідоме бажання винищувати — відповідальність, яка лежить, зрештою, на всьому народі, а не окремо взятих особах. В кінці викладач сказав: «Сподіваюсь, в Україні теж заговорять про цю вину перед євреями. Ваш народ гляне на участь у Другій світовій війні з іншого боку».

 

І я подумала: чи несемо ми відповідальність за наші злочини в історії? Не суть важливо, перед якою нацією — поляками, євреями, татарами, росіянами, яких тим чи іншим способом ми вбивали чи помагали вбивати. Чи, зважаючи на циклічні потерпання від тих ж таки народів, маємо вікову амністію? Маємо право вимагати репарацій від Німеччини за Другу світову війну, від Росії — за теперішню війну і за життя в Радянському Союзі, хоч не всім пекельним було? Бо ж ми — нація стражденна, та, що тільки захищається. Історія України — це боротьба за її незалежність. Постійне відстоювання своєї території, віри, мови, можливості бути вільними від такого чужого і насадженого.

 

Але де гріх, там і покута. Чи відповідальні ми перед своєю нацією, за свої злочини перед нею? За готовність поступатись, давати слабину, будувати державу під чужим керівництвом. Жертвувати її елементами — мовою, вірою, традицією, історичною пам’яттю — задля території і мирного співіснування. Території, пронизаної набутими компонентами іншої країни. Де українськість, виявляється, інтимна справа, яку можна зневажити перед лицем державності й історії. Такий собі прихований колабораціонізм перед своєю нацією.

 

Бо прекрасна мета не виправдовує злих методів. Здобули Незалежність — але не можемо скористатися з неї. Бо з її наповнення, суті лишилось мало. Церква асимілювалась до Москви. Культура не певна: чи користуватися з давніх традицій, чи глобалізуватись під Термінатора і Мадонну. Мова втратила свій маркер приналежності до нації. Вміння говорити і писати українською, прагнення цього вже не є складовою України незалежної, а швидше окремих територій. Суть Української держави стає порожньою. Як пересохла криниця, в якій нема води. Нема чого черпнути з тої виборюваної незалежності.

 

Щоб бути відкритим і толерантним до чужого, треба міцно стояти на своєму. Брати відповідальність за пересохлу криницю і копати вглиб, шукати джерела. А потім доповнювати дощами — з хмар східних чи західних.

 

Бо коли криниця висохне, то її як могилу засипають землею і копають свіжу — хто схоче напитися.

 

11.10.2017