Я є цілковитим неуком у сфері світового кіна. Дуже мало бачив, бо не маю, на жаль, ні звички, ні потреби – та й особливої можливості, правду кажучи – оглядати і переглядати кіно на щодень. Або хоч би регулярно. Але дещо бачив. Відповідно можу собі уявити безліч тих, яких не бачив. Адже кіна – як і збирання грибів у наших широтах – проявляються тим, що їх є тільки кілька видів, що вони – як гриби грибовість – завжди мусять мати таку ж базову кіновість, що кіно від кіна відрізняється не більше, ніж гриб від гриба, що вони – кожен з них – є неповторними.
Але так само, як пам'ятаю кілька особливих грибів з особливих місць у особливий час, які зустрілися мені впродовж життя, так пам'ятаю кілька незабутніх наразі мотивів з усіляких фільмів. Наприклад, той мотив з «Басейну», де Делон і Шнайдер, і ще який третій, якого втопили. Коли його дивився, то – попри складні психологічні розклади – мені здавалося цілковито зрозумілим оте утоплення. У Делона завжди були свої сигарети. Пачка лежала на – як казали у совєтські часи – на бортику басейну. L@M. Файні сигарети, ароматизовані. А той третій весь час казав: можна цигарку. Але казав уже тоді, коли своїми чистими і мокрими руками виймав чергову сигарету з пачки на бортику. Себто, починав він брати без дозволу. І я так розумів життя тоді, що така поведінка може настільки зденервувати, що вже ніяких більше додаткових причин для убивства не потрібно. Отже, кіношедевр «Басейн» став для мене історією про некоректне стріляння цигарок.
Бачив я і «Скромний чар буржуазії». Гарне, глибоке кіно Бунюеля. Дивився його на Хасанській у Львові. З другом, з яким ходили на всілякі такі фільми саме туди. Потім обговорювали в «Унітазі». Бунюеля на той час я вже знав із його споминів. Бунюель, Лорка, Далі та інші. Знову ж: найбільше, що лишилося з тих мемуарів, то то (тото, то те?), як вони розкошували на різниці вартості реалів і франків. Як можна було перейти через кордон у Піренеях, зайти у якусь траторію чи кнайпу зі своїми кількома піастрами і мати там усі дива світу – море вина, всілякі соси, баґети і шансони. Точно так, як на початку третього тисячоліття ходили з Польщі через довжелезний нагірний кордон до Словаччини.
Але що треба було сказати про цілого того Бунюеля? А то, що там у нього є фраґмент, який вже у мене є сценою сцен світового кіна. Той, де якийсь військовий підрозділ прийшов у чийсь буржуазний дім. Щось там, здається, перекушують, чимось запивають. Щось, звичайно, говорять. Раптом приходить вість чи наказ – алярм, підрозділові треба негайно мчати у вир вагомих подій. Вони встають, збираються. І згадують, що сержант хотів розповісти свій сон. Командир повертає усіх на свої місця при столі. Бо алярм алярмом, а сержант має розповісти свій сон. І це варто, треба, мус послухати і дослухати.
Отакою є справжня природа людини. Має бути харч, має бути вино, має бути герць. І має бути історія. Вигадана, згадана, вимовлена, вислухана… То, що лишається назавжди після щоденного хліба, щоденного вина, щоденного сексу, щоденного поєдинку. То, що є неповторним, то, що стирає межі між буттям земним і вічним.
Я живу, бо бачу щось, що можу розповісти комусь, хто цього не бачив, але хоче послухати. Дивимося кіна власне для цього. По-перше, слухаємо бздурно-необхідні історії. По-друге, вчимося бачити, що і наші несогірші. По-третє, наважуємося їх переповідати, щоби укріпитися у вірі, що не все від нас є марним. Як бинти, компреси, шини, закритий масаж серця, дихання рот у рот…
12.02.2026