Сторіччя визначають епохи. Вони позначають їх за часовою системою координат. Це вони, ці круглі числа з нуликами наприкінці, часом дражнять нас і малюють ідеальну картину людського віку, до якого неодмінно потрібно дожити. Кожного дня є сторіччя когось – бо народжуються люди щодня, щохвилини і щосекунди. І так вже буде завжди, аж до закінчення Світу або до Судного дня, коли Сонце врешті зістариться і спече все живе на цій планеті. Поки ж воно десь у середині свого, вирахуваного фізиками, віку. Між іншим, в суспільстві все відображає і повторює будову Всесвіту: є Зірки, є Планети і є їхні супутники.
Так-от, кожного дня хтось святкував би чи святкує свої уродини. Умовний спосіб, оце би, трапляється найчастіше. Буття тіла і душі: від колиски до домовини, від плачу і до сміху.
Сторіччя зазвичай святкують і відзначають. Як? По-різному. Про відомих чи менш відомих пишуть у ґазетах, вшановують відзнаками, називають їхніми іменами премії, фонди і школи. Про них знімають кіно, присвячують їм ефірний час, друкують на футболках їхні цитати і просто згадують. Влада використовує ці імена і круглі дати у своїх цілях, як кожна влада. Родичі – реагують по-різному, як і кожні родичі: хтось пишається, а декого ті згадки дуже дратують, так як і колишнє життя з ювіляром. Ми ж часто вперше довідуємся про них саме з цих святкувань і відзначень, бо для більшості з нас сторічні – постаті з абсолютно іншої епохи, два покоління назад, дуже давно.
Однак сьогодні мова не про тих, чиїми іменами називають вулиці. Сьогодні розповідь про непомітних героїв. Про тих, котрі би святкували своє сторіччя теж. Про тих, хто за життя читав ті незліченні статті й фейлетони про відомих і менш відомих. Сьогодні мова про тих, котрі не досягли визнання. І котрі, можливо, ніколи і не «досягали» його, а йшли своїм шляхом і служили своєму покликанню чи призначенню так, як могли, вірили та вміли.
Візьмемо до прикладу одного з них. Нехай це буде чоловік. У чомусь вигаданий, у чомусь цілком реальний, бо саме з таких людей напевне складається весь Світ. Уявімо собі цього чоловіка, народженого рівно сто років тому, у 1926 році. Звичайно, таких як він було багато. Але щоби краще розгледіти щось, зосередьмо уяву на чомусь одному. Для кращого розуміння контексту – походив він, скажімо, десь з Франківщини або краще з Тернопільщини. Народжений в одному з невеличких містечок, наприклад у Гусятині чи у Збаражі. Збараж навіть краще, бо була битва під ним і Мороз Морозенко та козаки. Або навіть не з самого Збаража, а з сільця, що під містом.
Він народився другою дитиною в сім’ї сільського вчителя і його молодшої дружини.
Назвемо його Дмитро. Або краще Михайло. В той рік народилися Мерлін Монро і майбутня королева Англії, Майлс Дейвіс і Тоні Куртіс, Драч і Павличко. Ще Енді Воргол. Але ні. Той з 1928-го – пацан, так би мовити.
Михайло (його кликали вдома Місько) народився в повоєння, що згодом перетворилося на міжвоєння. У сільській школі він отримав першу освіту і прочитав перші книжки. Поляк Маліновський, що жив по сусідству, познайомив його зі скрипкою, з її звуком і запахом каніфолю. Вдома Місько доглядав худобу, підкидав бараболю і змореним падав увечері на бамбетель, встелений соломою і цупким полотняним простирадлом.
Потім прийшла війна. Його старший брат пішов з однолітками в УПА. А його не взяли. Сказали – малий ще. Пацан, так би мовити. Але коли війна пройшла «екватор» і нацистів треба було дотискати аж до Берліну, його «призвали», але вже в радянську армію. Тоді йому було 17. До Берліну Михайло не дійшов, до Кьонінґзберґу – так. Про Канта він тоді ще не знав. Та і не до того було. Бо саме там він отримав важке поранення в ліве стегно і коліно. І якби то він потрапив тоді в якусь серйозну лікарню, то би ще нічого. Але війна, поспіх, бойові дії і задачі. І на такі дрібниці, як поранення рядового, ніхто не звертав уваги, тому йому ампутували всю ліву ногу аж по сідницю й евакуювали у Чечню – на доліковування. В той рік, в 1944-му, десь там народився Джохар Дудаєв.
Але одного дня врешті війна закінчилася, і Михайло повернувся з Чечні додому, в рідне село, обмотаний подарованими чеченцями сувоями тканини і без ноги. Йому пощастило пережити ту війну. Інакше на цьому би наша розповідь закінчувалася. І саме на цьому місці ми мусимо згадати тих усіх невідомих і непомітних героїв, чиї історії закінчились теж непомітно, котрі загинули, зникли безвісти, пропали – і про це повинна бути окрема оповідь. А наш герой, повернувшись, причепив собі протеза, зверху вдягнув штани і продовжив перерване навчання у гімназії. Кульгав на ліву сторону, мусив ходити з паличкою, але завжди вдавав, що все у нього слава Богу. Всі навколо завжди були впевнені, що він має просто проблеми з суглобом.
Після гімназії, невідомо яким чудом, наш Місько зміг вступити до медичного інституту у Львові і закінчив його в 1953-му році. У цьому ж році коронують Єлизавету ІІ, виходить перший журнал Playboy з Мерлін Монро на обкладинці і знаходять ДНК. А роком раніше Алан Бомбард, французький лікар, перепливає на надувному ґумовому човні Атлантику і доводить, що морську воду можна пити в умовах океану, і винаходить пристрій для видушування соку з риб. Але головне, що він довів, – міцна духом людина може врятуватися після кораблетрощі, а не померти в морі від самотності, спраги і безнадії. Книжку про цю подорож Михайло купить на десять років пізніше. А зараз в його окупованій країні мовчать про смерть Сталіна, бо про це говорити небезпечно. До того ж старший брат Міська, упівець, в Америці. Тому партійний квиток і інвалідність, отримана у війні за СССР, стають захисним щитом від репресій, що завжди чатували на кожного, хто розмовляв рідною мовою, співав нею пісні, писав вірші і думав.
Щоб відчути дух того часу, одного разу на занятті з психіатрії, десь наприкінці 53-го року, він з однокашниками спостерігав, як лікарі спілкуються з пацієнтом, що торочив щось там про створення Всесвіту. Буцімто всьому передував якийсь космічний Великий Вибух і що з цього почав рости, поширюватися і множитися Всесвіт. Йому, звісно ж, ніхто не вірив. Теорія Великого вибуху і початку Всесвіту в часі суперечила марксистсько-ленінській ідеї вічності матерії. Це навіть більше, ніж бажання дожити до ста років. І вже тому пацієнта цього закрили і лікували психотропами. А теорію Великого Вибуху ігнорували аж до 1960-х років, коли Місько працював уже терапевтом. До його лексикону ввійшли такі вислови, як «овва», «псякрев» і «курдебеля».
На початку 1960-х Михайло розуміє, що робота терапевта для його єдиної ноги заскладна – потрібно дуже багато ходити поміж кабінетами, до хворих додому і назад. Він вирішує перейти на дослідницьку і викладацьку роботу в аlma mater, Медінститут. Вдома – дружина і малий син. Знову ж таки чудом вдається отримати невелику квартиру, авто з ручним управлінням і новітні протези, в розробці яких він бере активну участь. Мерлін Монро гине за невідомих обставин у 1962-му, і на цьому їхні життєві паралелі завершуються. Енді Ворхол малює на її честь диптих і сам ледь не гине після скоєного на нього замаху. Королева Єлизавета ІІ модернізує монархію, переводячи її у вимір телевізора, а Україну починають піднімати з колін шістдесятники.
З 70-х Михайло починає наукову і дослідницьку кар’єру, і його винаходи одразу ж зацікавлюють відомі лабораторії Європи, Америки і Японії. Але переписка з ними перехоплена КДБ і співпраця заблокована. Він стає кандидатом наук, багато подорожує в наукових справах – їздить до Києва, Харкова, Москви і Ленінграду. Пише докторську і, приїхавши до Москви у вищу атестаційну комісію, раптом розуміє, що для успішного захисту докторської дисертації потрібно дати гроші, а грошей у нього немає... Так і поїде додому, розчарований і знічений.
А одного разу в Києві він потрапляє до дому Івана Гончара і його світу. Тоді ж відвідує засідання Спілки письменників України і спілкується з Драчем, Павличком та багатьма іншими. Багато говорить про Україну, роздумує, малює, пише. Трохи потайливий, часом замкнутий і завжди обережний. Його дуже цікавлять історія України, Світу і Всесвіту. Це простежується по тому, як складається його бібліотека. Його друзі – працівники музеїв, патріоти, науковці, лікарі. Такі самі як він – непомітні, і все ж герої. Його єдині скарби – бесіди, козацькі шаблі та люльки, заборонені книжки.
В тому ж десятилітті розпадається Beatles, хлопці з «Apollo13» заледве вертаються додому на Землю, починається «застій» і, як і Всесвіт, далі продовжує розширюватися українське культурно-політичне підпілля. Ага, ще Роберт Смітсон створює свою Spiral Jetty на березі Salt Lake – це такий синтез ентропії, природи і мистецтва. Спроба інтелектуального й естетичного світу людини знову повернутися до джерел Природи. Важко сказати, що з того всього, що тоді відбувалося в світі, засвідчував наш непомітний герой, однак світ його бібліотеки був не менш цікавий.
У вісімдесятих стається найбільша драма в житті Михайла... Він активно працює над темою, яка несподівано стане дуже актуальною всього за кілька років. Його винаходи можуть ефективно захищати організм людини від радіації. Стається Чорнобильська катастрофа – і, звичайно, про ці роботи терміново згадують. У червні 1986 року його терміново викликають в Київ. Це було дивне відрядження – спочатку якісь розмови, питання, партійні чиновники і військові, незрозуміла поїздка до Славутича (майже без захисту!) до КПП перед станцією. Там, у Славутичі біля самої станції, він рятується тим, що сам постійно вживає свої ліки, ковтаючи їх без води, потайки від всіх. Потім повертається до Києва й усвідомлює, що сам факт існування височезного радіаційного фону влада просто не хоче визнавати, його просто офіційно не існує. Тому і ліки, покликані захищати від нього, стають непотрібними. Там, у Славутичі, йому пощастило знову, він знову лишився живим і повернувся до Львова – з відчуттям, що побачив на власні очі щось, чого не існує. Вдома ж на нього чекає двійко малят і друга молода дружина. Врешті у 87-му непомітно для України вмирає Енді Воргол. Про це говорить весь культурний світ. На відміну від цього про смерть Стуса говорять мало. Замало. Занадто мало.
На початку 90-х, після падіння найважніших для режиму несучих стін, Місько вперше від початку війни зустрічається зі своїм братом, що врешті приїздить до України з далекої Америки. Вони разом їдуть у своє село до сестри, ночують в хаті, в якій виросли, і про щось розмовляють. Про що? Цих пів століття розділило, змінило і зістаріло їх обох. Чи він дорікнув братові про те, що той не взяв його в УПА? Чи мали вони взагалі про що розмовляти, окрім спогадів? Чи спогади – це вже багато? Не знати. Вони ходили по родині. Американець роздавав доляри.
У 1997-му хтось розклеїв по Львові чорно-білі відксерені листівки А4 з текстом «10 років без Енді!» і якимось малюнком, відзначаючи таким чином сумну звістку, отриману з Америки у 1987-му. Місько не помітив їх, бо мав дуже чітко визначені маршрути в місті на авто з ручним керуванням. Та він, зрештою, і не знав, хто той Енді Воргол – пацан якийсь. У тому році він з сумом готувався до пенсії, до того етапу життя, коли в нашій пострадянській постколонії на літніх перестають звертати увагу. Люди забувалися, списувалися і зупиняли своє існування задовго до своєї біологічної смерті. Проте і на пенсії Михась продовжує писати в «За вільну Україну», друкуватися, підтримувати дітей і співкерувати спілкою ветеранів України, намагаючись об’єднати ветеранів ОУН-УПА – таких як його рідний брат, з ветеранами радянської армії – такими як він.
У 2000-х Україна переходить з кризи кінця в кризу початку тисячоліття. У 2002 році королева Англії Єлизавета ІІ втрачає свою матір – королеву-матір Єлизавету Боуз-Лайон, вона померла у віці 101 року. Місько втратив свою ще в 60-х минулого століття. Діти його роз’їзджаються, дорослішають. Товариші старіють, стає все важче виходити з хати, а тим паче подорожувати. Його кнопковий мобільний телефон лежить біля нього на столі і дзвонить дуже рідко. Люди його віку не здатні до того. Новітні фейсбуки також для нього чужі. Йому цікавіше читати новини про запуск Великого адронного колайдера, хоча що воно означає, як його можна буде використати в щоденному житті і для України, Місько поки не уявляє. Ще кілька останніх років він майже не виходить зі своєї квартири на 3-му поверсі. Крутиться голова і часто тікає земля з-під ніг. Але він залишається вірним собі так, як він це розуміє, – українцем з тривогою за не здійсненими справами.
Цього року сьогодні є день, коли він віддав Богові душу. Це однак міг би бути будь-який інший день, бо ж кожного дня хтось вмирає, відходить, віддає останнє, душу. Саме так, Місько віддав свою душу. Мусив віддати. Бог його забрав до себе, не запитавшись, хоче він цього чи ні. Він ж бо хотів ще жити. Я впевнений, що ще хотів. Як він пішов, до початку наступної війни залишалося ще добрих три роки. Другої війни він би вже не витримав ні тілом, ні духом. Та й навіщо? Однієї війни цілком достатньо. Йому було 85. Для наших широт досить пристойний вік.
Востаннє я тримав його за холодну, але міцну руку в каплиці на Пекарській. Потім були подорож до його дому через засніжений Львів, Золочів і Тернопіль – під Збараж. Далі – холодна зимова земля, Вічність і Всесвіт, який собі і далі помаленьку розширювався.
А цього року йому могло би виповнитися сто років. Дуже мало лишається тих, хто його пам’ятає. Він не був одним з тих відомих чи менш відомих. Він був непомітним героєм, як сотні тисяч і мільйони інших ювілярів, що могли би, але не дожили.
Я би хотів, щоби кожного з них хоч раз таки згадали. При оказії чи без, на сторіччя чи просто хоч якось, хоч на хвильку. При сучасних технологіях – вони могли би мати, наприклад, свої памְ’ятні сторінки в соціальних мережах з генерованою ШІ свідомістю, голосом і фото. Хоч якось, але про них потрібно пам’ятати. Про тих, хто сторіччями продовжує пам’ять нашої землі, нації, країни і свого маленького міста чи села – нашого генетичного коду.
Вони, ті непомітні герої, є часто важливішими за всіх решту. Це вони пишуть і це вони потім читають про тих відомих чи менш відомих, вони сповідують їхні цінності, творять і виховують їх. Ці невідомі герої і є творцями тих епосів й історій про відомих. Вони – частина нашої історії, навіть більша її частина.
Скільки охочих прочитають цю статтю? Десять? Може трохи більше? На наступний день шпальти заповняться іншими дописами, і ці роздуми поступово відсуватимуться в глибокі нетрі інтернету. Це взагалі щастя, що такі роздуми час від часу друкуються.
Напевне, увага до непомітних речей і людей – одна з найбільших непомітних чеснот.
автор вдячний Михайлові Якобчуку за редагування
12.02.2026