Курт Воннеґут випадав з часу не один раз. Вперше з ним, тобто з героєм його роману Біллі Пілігримом, це трапилося не в романі «Бойня №5», опублікованому 1969 року, а набагато раніше – 19 грудня 1944 року, коли він в Арденах потрапив у німецький полон. Відтоді й по травень 1945 року рядовий американської армії Воннеґут уважався зниклим безвісти. Він реально випав з часу.
До армії Воннеґут подався як доброволець. Перед цим навчався на хімічному факультеті Корнельського університету, звідки його відрахували 1943 року. На противагу старшому брату Бернарду – відомому в Америці хіміку, Куртові здобутки в науці були скромними, і, як згодом сказав хтось із його близького оточення, хімія від того не дуже постраждала, зате література безумовно виграла.
Однак до писання розлогих текстів було ще далеко, хоча в університеті Курт дописував у студентську газету. Тепер від нього вимагалось беззастережно виконувати накази командирів. У «Армагеддоні в ретроспективі» він згадує, як першого ж дня базового військового вишколу невисокого зросту худорлявий лейтенант звернувся до рекрутів з такими словами:
с Хлоп’ята! До цієї миті ви були зразковою чистенькою американською пацанвою і, як належить американцям, поважали дух спорту та чесної гри. Так-от, наше завдання – усе це змінити. Ми повинні зробити з вас зграю мерзенних, позбавлених навіть натяку на присутність сумління розбишак, яких світ ще не бачив. Про якісь правила, вигадані маркізом Куінзберрі – маю на увазі правила боксу на рингу, як рівно ж і про будь-які правила взагалі можете забути. Годиться геть усе. Немає жодного сенсу бити чоловіка вище пояса, якщо можна вдарити нижче. Нехай ця сволота заверещить. Її просто слід убити, яким способом – не має значення. Убити, убити, убити – вкурили?
Воннеґут вкурив, але сказати, що напучування лейтенанта йому сподобались – то радше ні. Однак тепер у нього не було вибору: звичне цивільне життя зникло з обрію як берег, від якого з годину тому відчалив корабель з рядовим Куртом Воннеґутом на борту, і коли ця посудина зайде у якийсь порт (і чи зайде взагалі, а не буде потоплена десь в Атлантиці), залишалося невідомим.
У вишкільному центрі Курта вчили на артилериста, зокрема як обслуговувати і стріляти з гаубиці 240-го калібру. Ця потужна гармата складалася з шести вузлів, кожен з яких тягнув до позиції трактор. Далі їх належало зібрати за допомогою пересувних кранів і домкратів. Снаряд до неї важив майже сто сорок кілограмів. Для того, аби доправити його до казенника, треба було прокласти невелику залізницю. Як згадував Воннеґут, сам казенник нагадував броньовані двері сейфа Кредитно-ощадного товариства у Перу, штат Індіана. Снаряд вилазив з жерла повільно, ніби не хотячи, – і за бажання, пише Воннеґут, артилеристи могли встигнути приставити до ствола драбину й написати на боці цього монстра «Гітлеру в задницю».
Зрештою, Воннеґута, який вирізнявся серед інших швидкістю реакції на поставлене завдання, вчили й на батальйонного розвідника. Підрозділ складався з шести бійців і вважався елітним. Їм заздрили. Щоправда, як запевняє Воннеґут у звичному для нього стилі «стьоб», ніхто з групи не знав, як повинен діяти в умовах реальної війни, отож здебільшого вони марнували час у кімнаті відпочинку, де грали у пінґ-понґ і заповнювали документи для вступу до школи офіцерів. На запитання уявного інтерв’юера у книзі «Вербна неділя» «але ж вас напевно навчали якимось спеціальним прийомам ведення розвідки і способам бою з противником в умовах запілля?», він відповідав: «Якщо ви плануєте опанувати гаубицю калібру 240 міліметрів, то на решту часу не стане. Навіть на фільми про венеричні хвороби».
Коли майбутній 34-й президент США, а в грудні 1944 року генерал Двайт Ейзенгавер обійняв посаду головнокомандувача англо-американських експедиційних сил у Європі, рядового Курта Воннеґута приписали до 106-ї піхотної дивізії. Сам новоявлений стрілець називав її дивізією «готових сніданків», бо вранці особовий склад годували канапками з салямі й апельсинами, запакованими в паперові пакети. Так було до відправлення дивізії на старий континент. Опісля меню змінилося – і, що характерно, не на краще.
Аби мати уяву про те, де Воннеґут опинився після завершення операції «Оверлорд», слід бодай стисло розповісти про драматичну, чи радше трагічну історію 106-ї дивізії.
Отже, перед початком Арденської операції, себто у грудні 1944 року, американці вийшли на позиції між містами Сен-Віж і Льєж. На бельгійсько-німецькому кордоні в Арденах розташовувався 8-й американський корпус 3-ї армії. Двайт Ейзенгавер у своїх спогадах пише: «…американське командування заздалегідь готувалося до відсічі наступу противника, зосередивши значні мобільні угруповання на північ від Арден. У самих Арденах ми зумисне послабили оборону, залишивши там 28-ту і 106-ту піхотні дивізії».
Далі події розвивалися згідно з цим задумом: саме на цьому напрямку німецькі війська пішли в наступ. Однак (що не входило в плани Ейзенгавера) їм вдалося прорвати фронт і просунутися майже на 100 кілометрів за захід, узявши у полон приблизно 30 тисяч американських солдатів. Ці фатальні для союзників наслідки виглядали як серйозний зашквар на Арденському напрямку, й у Берліні вже потирали руки. Та несподівано американці заатакували противника силами 1-ї і 3-ї армій з півночі та з півдня. Удари з флангів були дуже потужними. У цій ситуації гітлерівцям загрожувало оточення, і 26 грудня 1944 року вони зупинилися. Ще через кілька днів американці розвинули успіх і пішли в протинаступ у районі міста Бастонь, чим поставили масну крапку в Арденській операції Берліна.
Водночас така сама крапка була поставлена на 106-й дивізії США, яка в Арденах втратила два з трьох своїх полків. Дивізія опинилася на самому вістрі німецького наступу, тобто мусила протистояти кільком танковим дивізіям вермахту, які достатньо швидко відтяли її від решти частин 1-ї армії генерала Годжеса. У «котел» під Бастоні в Бельгії потрапила також 101-ша повітряно-десантна дивізія США, але тій на підмогу встиг прийти командувач 3-ю армією легендарний Джордж Паттон (George S. Patton). Довідавшись про оточення, генерал просто на марші розвернув 37-й танковий полк на 90 градусів й у ході блискавичного маневру розірвав кільце блокади десантників. Це був той самий Паттон, який говорив: «Не мудро і не правильно оплакувати людей, які загинули. Скоріш ми повинні дякувати Богу, що такі люди жили».
106-й на допомогу прийти не встигли, і ті, що якимось дивом вціліли у цій м’ясорубці, 19 грудня були змушені здатися у полон. Серед них опинився і рядовий Курт Воннеґут. Таким чином, його участь у бойових діях в Європі тривала приблизно 2–3 тижні.
Згадуючи ті події в інтерв’ю, яке Воннеґут узяв у самого себе і 1977 року надрукував у часописі «Періс рев’ю», він не вдавав героя, натомість з притаманною йому самоіронією зауважував, що письменникам здебільшого не щастить з вербальним викладом своїх думок. Письменники призвичаєні роками схилятися над аркушем паперу і розмірковувати, що власне слід сказати (себто написати) і як собі з цим краще порадити. Натомість інтерв’юери пропонують прискорити цей процес шляхом трепанації черепа письменника у пошуках не використаних ним ідей, які, можливо, ніколи й не побачать світ, якщо їх тепер звідтіля не видобути. Даний метод, зауважує Воннеґут, не збагатив людство жодною справді вартісною ідеєю, однак голови авторів продовжують трепанувати. І ось приклад, як це робиться.
Питання: Ви вбивали на війні?
Відповідь: Я думав про це. Навіть якось примкнув до гвинтівки багнет, готуючись до атаки.
Питання: І пішли в атаку?
Відповідь: Ні. Якби усі пішли, то і я не залишався б у шанцях. Але ми вирішили не атакувати. Просто не бачили ворога.
Питання: Це було під час Арденнської операції? Чи не найбільша американська поразка за всю історію.
Відповідь: Напевно. Моїм останнім завданням як розвідника був пошук власної артилерії. Здебільшого розвідники намагаються виявити ворожі позиції, а в нас усе складалося так погано, що ми у підсумку намагалися знайти свої. Якби я знайшов командира свого батальйону, всі страшенно зраділи б.
Питання: Можете розповісти, як ви потрапили у полон?
Відповідь: Із задоволенням. Ми залягли у вибоїні часів, напевно, Першої світової. Навколо лежав сніг. Хтось сказав, що ми, вочевидь, у Люксембурзі. Ми не мали що їсти.
Питання: Ми – це хто?
Відповідь: Розвідка нашого батальйону, всі шестеро. І ще чоловіків із п’ятдесят, яких я ніколи раніше не зустрічав. Німці нас бачили, за допомогою гучномовця намовляли здатися. Казали, що ми потрапили в пастку і таке інше. Тоді ми й примкнули багнети. На кілька хвилин ми почули себе сильнішими.
Питання: Чому?
Відповідь: Бо утворився такий собі дикобраз, який наїжачився сталевим пір’ям. Мені було шкода тих, хто наважився б нас атакувати.
Питання: Однак вас усе ж атакували?
Відповідь: Ні. Замість себе німці надіслали 88-міліметрові снаряди. Вони розривались у кронах дерев над нами. Дуже гучні розриви просто над головою. Нам насипали шрапнель. Багатьох поранило. Потім німаки знову запропонували здатися. Ми не кричали «нізащо», нічого такого. Ми казали «гаразд, гаразд» і «не стріляйте», щось на кшталт цього. Коли німці врешті з’явились, на них був білий камуфляж. Нічого подібного у нас не було. Лише однострої брудно-зеленого кольору на будь-яку пору року і погоду.
Питання: Що казали німці?
Відповідь: Казали, що для нас війна закінчена, що нам пощастило, бо залишимося живими, а от стосовно себе вони не впевнені. Так воно і сталося, бо впродовж наступних тижнів усі вони справді або загинули, або потрапили в полон.
Питання: Ви знаєте німецьку?
Відповідь: Мої батьки знали німецьку досконало. Мене вони мові не вчили, тому що в роки Першої світової війни в Америці на все німецьке дивилися з підозрою. Я міг зв’язати кілька слів німецькою і звернувся до конвоїрів. Вони запитали у мене, чи маю німецьке коріння, я відповів ствердно. Тоді вони запитали, чому я воював проти своїх співвітчизників.
Питання: А ви?
Відповідь: Мені це запитання видалося дурним і навіть комічним. Батьки настільки рішуче відірвали мене від німецького коріння, що мені було абсолютно байдуже, з ким я воюю. Ну, так – з німцями, але на їхньому місці могли опинитись болівійці чи тибетці – жодної різниці».
Іншими словами, беручи участь у Другій світовій війні, рядовий Воннеґут жодного разу не вистрілив. Не встиг. Як любив просторікувати наратор «Бойні номер 5» – і таке бува.
Війна Воннеґута – це німецький полон з 19 грудня 1944 року по травень 1945-го. З цих причин в усіх його творах, через які так чи інакше проходить тема Другої світової, йдеться про перебування головного героя (чи наратора) в полоні. Opus magnum у переліку цих текстів є, звісно, «Бойня номер 5, або Хрестовий похід дітей».
Роман, який приніс славу Воннеґуту і в Новому, й у Старому світах, вийшов друком 1969 року. Друга світова закінчилася двадцять чотири роки тому. До цього Воннеґут написав не одну книгу, де згадував про війну, зокрема в дебютному оповіданні «Звіт про ефект Барнгауза», надрукованому в часописі «Collier's Weekly» 11 лютого 1950 року. Вже на початках своєї літературної кар’єри він надав перевагу жанру фентезі, аби розповісти історію наукового відкриття професора Барнгауза – так званого «динамопсихізму», коли сила думки здатна впливати на матерію на відстані – наприклад, збивати літаки, перехоплювати ракети. Для генералів винахід професора означав появу суперзброї, але Бернгауз відмовляє їм, щезає і починає руйнувати військові об’єкти, аби запобігти новим війнам.
В антиутопії «Механічне піаніно» – першому з численних романів Воннеґута, виданому 1952 року – йдеться про світ, у якому автоматизовані системи витіснили людей на марґінес у прямому і переносному значенні цього слова. У сучасному дискурсі стосовно сенсу технічного прогресу ми вели б мову про етичну складову відносин між людиною та штучним інтелектом і мусили б погодитись, що гострі соціальні суперечності, які бозна-коли передбачив цей американський візіонер, справді постали перед людством, як і нові війни, що їх намагалися зупинити професор Бернгауз і головний герой «Механічного піаніно» доктор Пол Протеус.
Розпочинаючи свій шлях у літературі, Воннеґут пише про війну опосередковано, як про абстрактне зло, майже не впроваджуючи у тло своїх творів описи боїв на полях Другої світової війни. Війна у них присутня, але на рівні віддалених рефлексій, як щось на кшталт духу короля – батька Гамлета. Це можна пояснити відсутністю бойового досвіду, але Ремарк теж перебував на фронті недовго, однак написав сильний антивоєнний роман. У випадку Воннеґута так сталося напевно тому, що в пам’яті письменника міцно закарбувалися не стільки бої в Арденнах, скільки полон і бомбардування Дрездена, під яке потрапили, в тому числі, американські військовополонені.
До Німеччини їх везли у товарняках, де вони спали на голій підлозі по черзі, бо решта мусила стояти. Дорогою потрапляли під нальоти авіації союзників. Одна з бомб влучила в сусідній вагон з офіцерами його батальйону, майже всі з них – людей до 150 – загинули.
Застосовуючи дескрипцію, тобто не вказуючи виразно на об’єкт опису, Воннеґут у багатьох своїх творах пише про війну таким чином, аби вона, серед іншого, асоціювалася в читача і з образом такого собі «землячка», з яким нараторові довелося перебувати в Арденнах, а потім у полоні. У «Бойні номер 5» він називається Роланд Вірі. Цей самозакоханий тип знущається над Біллі Пілігримом через те, що той своєю присутністю зіпсував вигадану ним гарну історію про «трьох мушкетерів» – самого Вірі і ще двох розвідників, з якими виходили з оточення.
В оповіданні «Більше життя!» це Луїс Джиліано – спритний крутій, майстер ґешефтів з німецькими охоронцями табору. Їм він перепродував видурені у полонених за кілька цигарок і скибку хліба годинники, обручки чи що там ще вдалося зберегти при собі його співвітчизникам.
«Ти – колабораціоніст!» – кидав йому у вічі наратор.
«А то залежить, як глянути на справу, – зауважував у відповідь Джиліано. – Ти, між іншим, допомагаєш німчурі розчищати вулиці, аби вони могли знову гасати по них у вантажівках чи на танках. Чи це не колабораціонізм? То це я співпрацюю з німцями? Ти усе поставив догори дриґом. Я палю їхні цигарки, об’їдаю їх – то це погано? То цим я допомагаю німчурі виграти війну?»
В іншому оповіданні «Лише ти і я, Семмі», Воннеґут розвиває тему Луїса Джиліано, але тепер антигерой називається Джордж Фішер і в кінці новели виявляється німецьким шпигуном.
У міжчассі Воннеґута доправили до табору в Мюльберзі неподалік Берліна, потім – до Дрездена, де розмістили у бетонному свинарнику номер 5. Згідно з Женевською конвенцією, полонених офіцерів не можна було використовувати на примусових роботах, натомість рядові мусили відпрацьовувати гроші на своє утримання за кільчастим дротом. Позаяк Воннеґут був рядовим, його разом з іншими під конвоєм щодня возили на фабрику, де виробляли мальтозну патоку, яка використовувалася у раціоні харчування для вагітних жінок. 13 лютого 1945 року, повернувшись з робіт, полонені почули виття повітряної тривоги, і конвоїри – капрал, сержант і четверо рядових – наказали всім сходити до підвалів, де зберігалося м’ясо забитих свиней. Це врятувало їм життя, бо коли сирени замовкли і вони дісталися з тих підземних холодильних камер на поверхню, міста Дрезден вже не існувало: його дощенту розбомбила авіація союзників. У наступні тижні Воннеґут витягав з розвалин трупи загиблих, а коли через загрозу епідемії від цього вирішили відмовитись і тіла почали спалювати вогнеметами, розбирав руїни.
Пережите було важливим, однак цих спогадів, хоч як болісних, зафіксованих у пам’яті брутальними кадрами смерті і людських страждань, бракувало для написання серйозного роману, про який увесь час думав Воннеґут. Він не знав, як підступитися до теми. В інтерв’ю «самому собі» у «Вербній неділі» автор та інтерв’юер в одній особі пише, що в той час страшенно заздрив Енді Руні. Цей журналіст був однією з найпомітніших фігур у тодішньому медіапросторі Америки. Під час Другої світової він опинився в нечисленному пулі журналістів, які літали з американськими пілотами на бомбардування Німеччини, потім йому дали змогу потрапити на територію нацистських концтаборів одразу після їх звільнення. Усе це Енді Руні описав у своїх репортажах, якими зачитувалися мільйони американців.
Воннеґут таким ексклюзивним документальним матеріалом не володів, хоча розумів, що письменник – не журналіст, і сила його текстів не в документальній докладності описуваного, а в художньому переосмисленні. До того ж, він не знав масштабів Дрезденської трагедії, наслідки якої якщо не замовчували у післявоєнний період, то принаймні не популяризували. Щойно 1963 року, прочитавши книгу британського історика Девіда Ірвінга «Знищення Дрездена», Воннеґут зрозумів, в епіцентрі якої жахливої бійні йому довелося побувати і вижити. Прочитане шокувало: виявляється, то було найбільше кровопролиття в Європі протягом Другої світової війни, в якому упродовж лічених годин загинуло не менше 130 тисяч осіб, переважно цивільних – жінок, дітей, старих.
Стосовно лічби. Воннеґут у «Бойні номер 5» теж мовить про понад сотню тисяч. Одразу після бомбардування нацистська пропаганда розповсюдила інформацію про те, що кількість загиблих становить до 250 тисяч. Упродовж 60-х років минулого століття після того, як історики отримали доступ до архівів, були оприлюднені дані про 30–40 тисяч. Після об’єднання Німеччини і вивчення архівів НДР фахівці зійшлися на думці, що коректно говорити про 22–25 тисяч.
Девід Ірвінг, який, умовно кажучи, спонукав Воннеґута до написання «Бойні…», був британським воєнним істориком, відомим, серед іншого, тим, що заперечував Голокост. З його іменем пов’язані десятки скандалів, які подекуди закінчувалися арештом Ірвінга – як це трапилося в Австрії 2005 року, коли його затримали і судили за свідоме «заперечення, применшення масштабів, підтримку чи виправдання націонал-соціалістичного геноциду чи інших злочинів нацистів проти людяності». Тоді суд відмовився звільнити Ірвінга під заставу й ухвалив вирок: три роки ув’язнення. У ході слухання справи підсудний визнав провину, однак коли за 13 місяців був достроково звільнений і опинився на свободі, в інтерв’ю газеті «Ґардіан» заявив, що його ставлення до Голокосту не змінилося, ба більше – утвердилося: нічого такого в природі не існувало, інакше Гітлер про це знав би, а він не знав.
І таке бува.
Хоча насправді написати про Другу світову війну і трагедію Дрездена Воннеґута підштовхнула гостра внутрішня потреба розповісти про ті події, і виношував він її у собі двадцять три роки. Зрештою, існував ще один важливий мотив. Вже маючи 82 роки, у книзі «Людина без країни» Воннеґут зізнався, що тоді, під кінець 1960-х, переживав фінансову скруту. Праця літератора приносила гонорари, які дозволяли виживати, але для того, аби почувати себе вільним художником і писати те, що хочеться, цих грошей не вистачало.
«Отже, я збирався написати книгу про Дрезден на замовлення. Таку, знаєте, книгу, яка могла б лягти в основу сценарію кінофільму з Діном Мартіном, Френком Сінатрою в головних ролях та іншими, які відтворили б на екрані нас. Я намагався писати, але виходила повна дурня. Я не вловлював чогось найголовнішого», – звірявся він у «Людині без країни».
Якогось дня Воннеґут вирішив відвідати Берні О’Гару – свого товариша з часів перебування в німецькому полоні, сподіваючись, що, можливо, ця зустріч допоможе в роботі над кіноповістю. Спілкування з О’Гарою було цікавим, але не настільки, аби націлити Воннеґута на вибір єдино правильного літературного ходу. У якусь мить до розмови приєдналася Мері – дружина Берні, яка, слухаючи розважання Воннеґута, несподівано висловила таку думку: «Чому б вам для різноманіття не розповісти правду? Адже ви тоді були, по суті, дітьми».
Цією однією фразою вона діагностувала причини невдачі Курта з темою полону і драмою Дрездена 13 лютого 1945 року. Мері інстинктивно відчула, що Воннеґут намагається підлаштуватися під стандарти продюсерів Голлівуду, тоді коли потрібно просто розповісти правду про ті трагічні події. Саму лише правду без наїздів камери на лиця зіркових акторів, вправно зрежисованих сцен у таборі для полонених – власне бомбардування і його наслідки, не мовлячи вже про любовну лінію, без якої, згідно з законами жанру, про комерційний успіх стрічки можна було забути.
Вертаючись від О’Гари додому, Воннеґут вже знав, що писатиме про історію такого собі тюхтія Біллі, який і буде уособленням дітей на тій війні – не у віковому вимірі, а у своїй цілковитій неготовності брати участь у бійні, на яку їх послали. Єдине, що Біллі міг вчинити на ній – то це героїчно загинути, бо воювати він не вмів.
Воннеґут згадував, як в «учебці» його мали вивчити на артилериста, хоча був приписаний до батальйонної розвідки; а коли опинився в розвідниках, то не дуже розумів, що, власне, має робити. У свої 22 роки він почувався дитиною, яку 1212 року посадили на корабель у Марселі чи в Генуї з тисячами йому подібних і повезли морем звільняти Гріб Господній у Єрусалимі. Зробити це не судилося з тієї простої причини, що в Алжирі дітей, які вижили, просто продали в рабство.
У грудні 1944 року Воннеґутові також не вдалося взяти участь у звільненні Європи від нацистів, бо він так само опинився в рабстві. Запитання, як могло так статися, що його 106-та дивізія практично одразу після прибуття на фронт опинилася в «котлі» і була змушена здатися, і чому союзники дощенту розбомбили Дрезден, який у воєнному плані ніякої реальної загрози не становив, позаяк у місті не було ані воєнних заводів, ані скупчення військ, переслідувало Воннеґута до кінця життя. Єдине, на що він спромігся, – то це без упину повторювати «і таке бува».
Думається, успіх «Бойні…» був несподіваним і для самого автора. Багато в чому це пояснюється тим, що роман мав виразно антивоєнне спрямування, а тлом для цього слугувала війна у В’єтнамі, яка тривала в Індокитаї з 1954 року і від якої американське суспільство достоту втомилося. Штурпак Біллі виявився привабливішим за, умовно кажучи, супермена Рембо.
Воннеґут ніколи не був кон'юнктурним, навіть коли збирався писати про Дрезден на замовлення. Він мусив заробляти на хліб літературною працею, але напевно не всупереч своїм переконанням. Після виходу у світ «Бойні…» Воннеґут нажив собі багато ворогів. Щирі американські патріоти вважали роман капітулянтським, якого не можна тримати у шкільних бібліотеках, – а якщо він туди усе ж потрапив, то вилучити і спалити. І палили. 451 градус по Фаренґейту робив свою справу на шкільних аутодафе цілком справно.
Тим часом Воннеґут не був ані капітулянтом, ані, поготів, боягузом. Коли надійшла команда «Багнети до бою!», він виконав наказ і був готовий зустріти ворога так, як належить воїнові…
Інша річ, що він ненавидів війну – годівницю мілітаристів. У цьому сенсі прикладом для наслідування для нього був Авраам Лінкольн. У «Людині без країни» Воннеґут пише, що 1848 року Лінкольн (на той час ще конгресмен) був пригнічений і зневажений війною з Мексикою, яка й гадки не мала нападати на Сполучені Штати. Ось слова Лінкольна, адресовані тодішньому президентові США Джеймсу Полку: «Пам'ятаючи, що один зі способів уникнути випробувального погляду народу – це перевести його на перебільшене значення військових перемог, цю веселку, що так тішить погляд, і яка виграє на небі після кривавих злив; це око змії, яке зачаровує, аби принести згубу, – він з головою занурився у воєнні дії».
І, в продовження теми, розмірковування Воннеґута в «Людині без країни»: «Ні почуття, ні здоровий глузд, ні загально визнана мораль не можуть до нього догриматись. Він – і ніхто інший – як божевільна маріонетка веде нас до безодні. Чому люди не бачать, що король, тобто воєнний диктатор з Білого дому, голий?»
Для тих, хто перейшов через війну і має намір писати, Воннеґут, його книги можуть слугувати своєрідним GPS на шляху до пункту призначення – серйозної літератури; до розуміння того, як думки, зафіксовані у пам’яті, щоденниках, можна трансформувати в повноцінний текст. Той, хто воював, як і той, хто перейшов через полон, не збреше про пережите. Максимум – промовчить.
Якби Біллі Пілігрим у черговий раз випав з часу й опинився в Америці зразка 2026 року, він, либонь, згадав би слова Авраама Лінкольна на адресу президента Джеймса Полка, як свого часу згадав їх Курт Воннеґут. Біллі лишень і чув скрізь про Гренландію, Канаду, Мексику, Європу, Україну. Це були слова, з’єднані у речення якомсь дивацьким штибом, через що зрозуміти їхній сенс було доволі складно. Ніби йшлося про готовність зупинити всі війни, про повернення величі Америки, про християнську мораль і все таке інше – надзвичайно правильне і гідне того, аби негайно вирушити на прю з ворогами вказаних цінностей.
Але чомусь Біллі не хотілося йти воювати за них. Не тому, що він зневажав правду, справедливість, свободу і демократію. Зовсім ні, можна навіть сказати – з мотивів цілком протилежних. Просто Біллі згадав про веселку на небі після кривавих злив, і йому захотілося телепортуватись на планету Тральфамадор. Там він чувся затишніше.
So it goes – І таке бува.
P.S.
Піхотинець Курт Воннеґут воював з гвинтівкою M1 Garand, калібр 30-06 (7,62×63), ємність магазину – 8 набоїв. Вважалась найскорострільнішою у Другій світовій.
13.02.2026