Професійна реставраційна справа, оперта на наукові дослідження, має в Україні глибоку традицію. У Галичині її корені сягають ще 1924 року, коли за сприяння митрополита Андрея Шептицького до Національного музею у Львові приїхав перший професійний реставратор та відомий український архітектор Володимир Пещанський. У Києві початок наукової реставрації пов'язують зі створенням Української філії Всесоюзного науково-дослідного реставраційного центру на початку 1930-х. Нині реставраційні майстерні Національного музею у Львові та розвинута інфраструктура Національного науково-дослідного центру України становлять поважну громаду висококваліфікованих спеціалістів. За їхнього сприяння у 1999 р. в Івано-Франківську з'явився перший атестований реставратор темперного малярства та поліхромної скульптури Валерій Твердохліб, а сучасні івано-франківські реставратори використовують у реставраційних процесах нові методи та досягнення наукових досліджень у галузі хімії, фізики та біології.
Валерій Твердохліб — завідувач відділу реставрації Івано-Франківського Краєзнавчого музею, реставратор вищої категорії, автор реставраційного проекту «Врятуймо скарби разом». Головна царина роботи — реставрація колекції творів сакрального мистецтва. Оскільки держава належно не фінансує роботи реставраційного характеру, Валерій Твердохліб на власній ініціативі 2009 року започаткував проект «Врятуймо скарби разом». Це довготривалий фандрейзинговий проект івано-франківських художників-реставраторів, що ставить собі за мету рятувати сакральні мистецькі цінності, що потребують реставрації — не лише музейні пам'ятки, а й з приватних колекцій. Поштовхом до створення проекту стала виставка «Галицька ікона», презентована у Софії Київській в 2008 р.
Завідувач відділу реставрації Івано-Франківського Краєзнавчого музею Валерій Твердохліб.
«Спільно з Уляною Головчанською ми показали галицьку ікону, невідому доти в цілій Україні, за межами Івано-Франківська. На виставці експонувалися близько 30 відреставрованих чи фрагментарно консервованих ікон, характерних для Галичини. У 2009 р. за підтримки Марії Гелитович, завідувачки відділу давнього українського мистецтва Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові, поняття «Галицька ікона» було вперше введено в науковий обіг. А вже 2010 р. з допомогою місцевої адміністрації у Краєзнавчому музеї було відкрито реставраційний відділ — першу такого роду інституцію в регіоні, мабуть, за останні сто років», — згадує Валерій Твердохліб.
Основна ідея проекту «Врятуймо скарби разом» – це збереження пам'яток та їх популяризація, через просвітництво та діалог з глядачем. Раніше франківцям Краєзнавчий музей здавався «цвинтарем мистецьких творів», а для самих музейників фондові групи сакрального профілю — периферійним матеріалом. Але після низки спільних просвітницьких проектів люди по новому відкрили призабуті музейні реліквії, яким реставратори дають нове публічне життя. Так, в рамках проекту, у 2013 р. відбулась фотовиставка Юрія Бакая «Образи світлих» в Музеї Івана Гончара в Києві. Автор розкрив своє бачення проблематики збереження пам'яток в унікальних фотографіях не реставрованих творів сакрального мистецтва: «Я зумисно не фотографував цільну роботу, бо цілу роботу можна побачити в музеї. Я як художник смакую фактурами, смакую окремими елементами і фрагментами творів, певним ракурсом. В фрагментах — глибина твору”.
Світлини з фотовиставки Юрія Бакая «Образи світлих».
У 2018 р. було видано альбом «Врятуймо скарби разом!», де зібрано інформацію про багаторічну працю над проектом – системний процес рятування більше 100 творів давнього мистецтва силами місцевої громади. У книжці проілюстрований науковий каталог реставрованих творів давнього українського мистецтва, більшість з яких вперше введено в науковий обіг.
«Майже щороку в Краєзнавчому музеї відбувається виставка відреставрованих давніх робіт. Наприклад, у 2019 р. ми відреставрували унікальні ікони Космацької церкви, серед яких була ікона Ісуса Христа 1773 року «Спас на престолі» — її знімали у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Параджанов перевіз їх у кіностудію імені Довженка, де створив свій іконостас для фільму. Після ув’язнення Параджанова ікони вдалося повернути до Івано-Франківська. Це був 1973 рік. З того часу 46 років ці ікони просто лежали в фондах Музею мистецтв Прикарпаття. Реставрувати їх було складно. Забруднення були жахливі.
Загалом, часто відреставровані ікони належать до цілих іконописних ансамблів з церков Галичини, які були за останнє століття втрачені. Завдяки збереженим одній- двом іконам, реставратори можуть судити про рівень художнього виконання майстрів минулого, рівень тодішньої культури загалом. На жаль, за минулі війни та час радянської окупації нещадно знищено та вивезено більшість художніх та сакральних українських творів мистецтва. Тому так важливо під час теперішньої війни якісно зберегти все, що нам залишилось від попередніх поколінь. Інакше ворог казатиме, що у нас нема історії та свого національного культурного розвитку. Росіяни вже нині націлено руйнують наші музеї, палять українські книжки. Це спланований геноцид української нації. Зберегти українську культуру та історію – одна з найважливіших складових теперішньої війни», — вважає п. Валерій.
Копітка робота
Перед кожною реставрацією відбувається наукове дослідження твору мистецтва: обстеження в ультрафіолетових та рентгенівських променях, стратиграфічні дослідження – мікрошліфи усієї структури живопису, визначається хімічний склад ґрунтів, пігментів та покривних плівок, як авторських, так і пізніших. Такі дослідження можна зробити у лабораторіях Львова та Києва.
«Україна суттєво відстає від держав Європи в плані збереження культурної спадщини. У нас дуже мало професійних лабораторій, де можна якісно провести комплексне вивчення давньої роботи. Чимало ікон дослідники знаходять з нашаруваннями — під намальованою іконою ХХ ст., може знаходитись ікона, наприклад, ХVІ ст. Щоб її побачити, власне й потрібне якісне наукове дослідження, після якого Наукова реставраційна рада вирішує, чи знімати нашарування, чи ні. Тому в процесі реставрації нашим основним правилом є – не нашкодити. Бо від професійної роботи реставратора залежить, чи взагалі побачать пам'ятку наступні покоління і у якому вигляді.
Існує поширена проблема, зокрема, серед церковників, котрі «перемивають» сильним розчинником давні ікони без попереднього проведення експертизи, натомість підмальовують їх на свій лад. А потім кличуть реставратора, який під цими шарами знаходить унікальну ікону, скажімо XVII ст., яка після реставрації «починає дихати». Такі ікони, зазвичай, не блистять, тому здаються більшості людям не цікавими та не якісними, хоча саме вони є унікальними, неповторними історичними мистецькими творами.
Та є й добрі приклади шанування давньої спадщини. У селі Козина, що на Івано-Франківщині, у дерев'яній церкві ХІХ ст. реставрували старий іконостас до первісного вигляду, позбувшись всього зайвого оздоблення. Заходиш в церкву, а там все цілісно й неповторно — ніщо не заважає сприймати давню ікону, як повноцінний витвір мистецтва», — каже реставратор Валерій Твердохліб.
У Франківську через брак матеріально-технічного забезпечення реставратори, зазвичай, змушені провадити консервацію пам'яток. Консервація дозволяє захистити об'єкти культурної спадщини від подальших руйнувань і забезпечує збереження їхньої автентичності з мінімальним втручанням у їхній вигляд. Крім того, Краєзнавчий музей орендує у міської ради в Івано-Франківській ратуші декілька поверхів приміщень, а більше ста тисяч експонатів змушені тулитись у невеликих фондових сховищах.
«Держава якісно не забезпечує реставраційні відділи державних пам'яток мистецтва, а отже шкодить собі. Я, фактично, 20 років працюю у маленькому приміщенні у місті, яке називає себе європейським і розвивається. І я не бачу, щоб для влади мого міста культура, а особливо її збереження та популяризація, були пріоритетною галуззю розвитку. Збереження історії нації – безцінних її артефактів, на жаль, в Україні тримається лише на ініціативі окремих небайдужих людей.
У нас надто малі виставкові зали, які не можуть сучасно, інтерактивно представляти величезну кількість давніх мистецьких скарбів. А самі фондові сховища — не є відповідно придатними для якісного зберігання столітніх творів мистецтва. Та влада мовчить: за 30 років незалежності не збудовано жодного сучасного музею, чи галереї. Якщо й будується, то з приватної ініціативи. Сучасні музеї потрібні ж найперше для дітей, які б могли вільно туди заходити, щоб вчитись, щоб малювати чи бігати там. Дитина, яка виростає між власним мистецтвом, ніколи не буде красти пральні машини чи знищувати чуже мистецтво, оскільки знає про своє власне самобутнє.
Крім того, для музею не вділяють коштів для купівлі експонатів — ми не формуємо нових мистецьких колекцій, хоча на ринку є дуже багато цінних автентичних українських речей. Тому вони переходять в приватні руки, де розпорошуються, не обліковуються та науково не описуються – відтак втрачається загальна картина українського мистецтва того, чи іншого періоду. Наприклад, у Львові родина Михайла Фіґоля зберігає його творчий доробок, який є цікавим та цінним в контексті історії міста Івано-Франківська. Влада мала б викупити для наступних поколінь франківчан його творчу спадщину та презентувати її, як вагомий мистецький кавалок в нашій історії. Натомість очільники міста називають в честь Фіґоля вулицю – але хто цей чоловік був і що зробив, мабуть, й не знають», — розповідає Валерій Твердохліб.
Краянин Михайло Фіґоль та його художні твори.
Сьогодні реставратор активно волонтерить на допомогу ЗСУ та переселенцям і далі працює як реставратор:
«Перед початком повномасштабної війни почав працювати разом з реставратором поліхромної скульптури Соломією Сташків-Олійник над відновленням давніх скульптур, але Соломія тимчасово переїхала у Чехію. Тим часом у нас поселилась реставраторка з Національного науково-дослідного реставраційного центру України Олена Приходько, яка мешкає в Ірпені. З нею ми взялись за реставрацію меблевого гарнітуру з палацу Скарбків-Яблоновських ХІХ ст. ”
Палац Скарбків-Яблоновських збудований у класицистичному стилі у м. Бурштині
Олена Приходько (Кіслих) — реставратор творів з тканини та шкіри Національного науково-дослідного реставраційного центру України у м. Києві, майстриня мозаїки та кераміки. Завдяки знайомству та співпраці з франківським мозаїстом Олегом Дунаєвським, переїхала 3 березня з рідного Ірпеня до майстерні Дунаєвського в Івано-Франківську. Відтак долучилась до команди реставраторів Краєзнавчого музею.
Олена Приходько долучилась до команди реставраторів Краєзнавчого музею.
Олена Приходько стала вимушеною переселенкою в Івано-Франківську, після того як 2 березня, до початку активних бойових дій в Ірпені, вийшла пішки з своїм чоловіком та котиком до Києва. Зі столиці потягом доїхала до Франківська.
«Чоловік всі три місяці залишався в Києві, жив в офісі. Вчора подзвонив мені і повідомив, що нарешті у нашій квартирі в Ірпені поставили нові вікна. Значить, я можу повернутись додому! Хоча настрій міста дуже депресивний: навпроти вікон моєї квартири знищена багатоповерхівка, є багато загиблих сусідів… Але є й хороші новини — у місті знову з'явилося світло та вода, працює декілька магазинів», — розповідає п. Олена.
До 23 лютого художниця реставрувала різні музейні експонати з всієї України. Останньою була робота для Музею історії Києва: «Ми готували текстильні експонати для виставки «Червоний шум» про пропаганду в мистецтві в радянську добу. Килими, гобелени та прапори були виткані із зображеннями Леніна, Маркса, Сталіна. Це може звучати смішно, але коли я побачила величезну кількість цих експонатів — стало страшно. Від того, як якісно та масово майстри робили їх по всій Україні, як безглуздо поєднували узори з обличчями вождів чи будівлею Кремля».
Із виставки «Червоний шум».
За час перебування у Франківську мозаїстка взяла участь у всесвітньому проекті: зібрала кілька фрагментів мозаїки для загального панно, яке складають у Німеччині на підтримку жінок-афганок. А також відправила свої керамічні роботи на виставку у Львові «Між стінами», яку організували керамісти-переселенці. Складність виконання роботи для майстрів-переселенців сьогодні полягає в тому, що більшість з них переїхали в інші міста без власних інструментів та матеріалів.
Тепер п. Олена реставрує меблевий гарнітур з експозиції Краєзнавчого музею, матеріали для якого вдалось знайти в Франківську: «Перед початком роботи я зробила огляд гарнітуру( а саме тканин) та відправила його на розгляд Наукової ради для затвердження можливих реставраційних робіт. В даному випадку рада вирішила, що я маю провести не реставрацію, а консервацію, щоб зберегти меблі в такому вигляді, як вони є, запобігши майбутнім руйнуванням», – за допомогою шпильок реставраторка натягує по тканині крісла сітку задля консервації. «Перед цим я ще пластифікую тканину – обробляю спеціальним розчином, оскільки вона була за останні роки надто пересушена. В результаті сітка стягнула всі нитки та «нутрощі» крісла до купи і ми маємо цільний образ крісла».
Після консервації меблевий гарнітур з палацу Скарбків-Яблоновських стане частиною постійної експозиції Краєзнавчого музею. З початку війни працівники музею перевезли більшість експонатів у безпечні місця. Не менш вартісні та всім помітні місцеві пам'ятники Івану Франку та Адаму Міцкевичу обклали мішками з піском, що має захистити їх від пошкодження. Цю ініціативу небайдужих мешканців міста підтримали підприємці, оскільки влада мовчала.
Пам'ятники Адаму Міцкевичу та Івану Франку в час війни.
Українська культурна спадщина як ніколи на часі. На жаль, саме тепер її безжально руйнує ворог. Тому допомагаймо нашим воїнам, але не забуваймо, що вони оберігають!
24.05.2022