НЕПЕРЕКЛАДНІСТЬ ЯК РЕАЛІЗАЦІЯ БУТТЯ МОВИ
Мова, завдяки її майстрам, постійно розкриває свій потенціал, не перестаючи нас дивувати.
Мислення іпостасується у мовне та домовне. Так домініканець Майстер Екгарт в XIV столітті сповнював і мислення-з-мови, і мислення-з-мовного-розриву, розгортаючи кожну з іпостасей до Абсолюту. У франкомовній філософській традиції рецепіюється друга з них, у німецькомовній ж – обидві, хоч переважає власне перша.
Істинна взаємодія з мовою є з-бування мови, з-бування слова та його представлення Мові мовцем, вироблення неперекладності, що мислима тільки у рідній мові і тому не перекладається, або якщо переклад все-таки уможливлюється, то завдяки такому мисленнєвому акту перекладача, що є співмірний з актом мовця – творця неперекладності.
Домініканець, пес Господній, Майстер Екгарт, середньовічний німецький мислитель, богослов-містик пише про не-обхідність і не-минучість вічного народжування (рождання як процес, а не результат) Бога в душі (die Gottesgeburt in der Seele), вічного народжування дитини матір’ю і батьком – і саме так можна мовити про вічне народжування мови. Мова і навіть потенційна неперекладність в ній є завжди, але її буття, щоб збутися, має постійно знову і знову збуватися.
Ікона «Ангел Великої Ради», церква Успіння Богородиці, Vasilopoulo Xiromero
Один із можливих методів збування – творення неперекладності методом субстантивації, і саме він актуалізується у німецькомовній філософії двадцятого століття, зокрема в екзистенціалізмі – завдяки, не в останню чергу, згаданому Екгарту, що заклав його фундамент шість століть тому. Плодами субстантивації Майстра є, наприклад, його Gelassenheit* (відпуще-ність), Isticheit (є-ність), Bildlosigkeit (безóбраз-ність), Abgeschiedenheit (відокреміш-ність) та ін., утверджені Екгартом яко Іменники (автор пише «Проповіді» не латинською, а саме (середньо-верхньо-)німецькою мовою з властивою повагою до Іменника через написання з великої літери).
Завдяки неологізмам Екгарт реалізовує слова концепти, причому цей концептуальний лексикон потім актуалізовуватиметься від рейнського містицизму, Реформації, перед-екзистенціалізму та екзистенціалізму – до Кіотської школи і постструктуралізму. Коли містик Анґелус Сілєзіус писатиме «Die Rose ist ohne Warum. Sie blühet, weil sie blühet» («Роза є без навіщо. Вона цвіте, бо цвіте»), він посилатиметься саме на акаузальний аспект містичного проєкту Екгарта та лоно засадничого апофатичного богослов’я – богослов'я, в якому скасована можливість ствердного теологічного висловлювання, з Бога «знято» усе, передусім спроби означень.
* * *
Фундаментальним плодом збування мови через збуття слова-неперекладності в Екгарта є Gottheit («Бог-ність»; надалі по тексту німецькою мовою): завдяки доданому суфіксу «heit» богослов здійснює розрізнення між Gott та Gottheit (Hypertheos Псевдо-Діонісія: якщо Ансельм Кентерберійський у своєму онтологічному доводі існування Бога пише «Бог є те, вище чого не можна помислити», то Псевдо-Діонісій апелює до Над-Бога, який по той бік імені Бога та мови, передує їй у мовчанні та Божественній темряві; якщо апофатичне богослов’я класично пояснюють як неґативне богослов’я, то у містичному єднанні немає ані «ні», ані «так», жодних заперечень і стверджень, Над-Бог вислизає з мови як такої), аби здійснити прорив від маніфестованого Бога до неманіфестованої Gottheit, цим закладаючи ґрунт для призупинення домодерних і модерних центризмів (лого-, фоно-, лінгво-, тощо) з їхньою стратегією маніфестації, що значуще для рецепції Екгартівського містицизму у постструктуралізмі.
І саме Бог освятить прорив від Нього до Gottheit, «Амінь» – просить домініканець та вимагає:
«Sinke mein ganzes Etwas in Gottes Nichts, sinke in die grundlose Flut!»
(«Усе моє щось, занурся у Боже Ніщо, впади в потік безоснóвності!»)
У своїй проповіді богослов пише: жодні створіння не мовлять про Gottheit, а тільки про Бога, про Gottheit ж нема що сказати, бо мова тримається на відмінностях, а Gottheit це понад-іменна основа Бога: абсолютна єдність без відмінностей. Якщо Бог – дія (Бог сказав/зробив/дав), то Gottheit – не дія, а Durchbruch: пролом крізь поняття Бога до основи, до Gottheit, що воістину шляхетніше за витікання. В Gottheit припиняються координати часу й біографії, бо вони можливі лише там, де є відмінність і зміна. «Коли я вступаю на ґрунт, на дно, у ріку Gottheit, ніхто не питає мене звідки/куди/де був». «Got der wirt und entwirt» – Бог стає і роз-стає: роз-стає як об’єкт нашого означення, бо входиш у те, де нема чого означати (все одне, а означати – це ж вказувати на відмінності від іншого).
У богослов’ї Майстра – мерехтіння мовності та до-мовності, вироблення неперекладностей є і абсолютною взаємодією з Мовою, і вказівкою на її трансгресію. Саме другий варіант виявиться плідним для постструктуралізму: апофаза – це, пише Дерріда, лише черговий етап катафази, бо навіть якщо Екгартівські міркування можуть бути витлумачені як передвісник підриву західної метафізики, то Майстер все ж зводить це нанівець, оскільки його апофаза постає «обхідним маневром мови онтотеології».
* * *
Есеїст, перекладач робіт Дерріди Лоран Мілезі концептуалізує пустельний тип письма: у вірші «Гірчичне зерно про найвеличнішу божественність» Екгарт посилається на концепт пустелі, який Кевін Е. Ґордон, автор дисертації «Сліди в пустелі: поетика піску, пилу й попелу в німецькій літературі», співставляє з гетеротопією Фуко.
Фрагмент «Granum sinapis de divinitate pulcherrima in vulgari» нім., СВН та укр. (у перекладі Р. Піча) мовами
Один з розділів роботи «L'ecriture et la difference» Дерріда присвячує «Le Livre des Questions» Жабеса, який вказує на пустоти, сліди, кореляцію слів і поодиноких часток пустельного піску, пористість, зрештою – на опустелювання мови. Одночасся бездоріжжя піщаної пустки і акту вирушання в пустелю уможливлюють деррідівське здійснення співставлення пустеля/апорія. Екгартівське «воно так зроблене, що є ні тим, ні цим» у зацитованому вище фрагменті вірша дещо уподобується Платонівській хорі; і власне хорі Дерріда присвячує частину есе «Про ім’я», відтак Мілезі концептуалізує «пустельне письмо» як «хорографічне».
Першою (рідною) мовою замислюється смисл, збуваються неперекладності, відтак є любов до неї, така мова мовить у мовці, однак у ній завжди присутнє опертя на щось («Я маю лише одну мову; вона не моя»).
Натомість – нульова або перед-перша (avant-première) мова має на увазі опертя на ніщо, це пустельна мова, яку, як і її час (нульовий або перед-перший), необхідно винаходити. Для деконструктивіста «юдео-християно-маґрибського походження, одержимого чистотою (його) французької мови, іноді відхід у "пустелю, яку я часом маю ілюзію культивувати сам, досліджуючи як пустелю"», неминучий, бо «чудо перекладу не стається щодня, іноді є пустеля без перетину пустелі»**...
____________
* Один із найвідоміших запозичених у Екгарта концептів, який був реактивований у пізньомодерному техно-онтологічному дискурсі.
** «For this philosopher of Judeo-Christian-Meghrebin descent obsessed by (the dream of) the purity of the (his) French tongue, sometimes, the withdrawal (retraite) into ‘a desert that I sometimes have the illusion of “cultivating” by myself, of surveying like a desert’, is inevitable, because ‘The miracle of translation does not take place every day; there is, at times, a desert without a desert crossing» [3, с. 184].
Література.
1. Eckhart, Meister. The Complete Mystical Works of Meister Eckhart. Translated and edited by Maurice O'C. Walshe. Revised with a foreword by Bernard McGinn. New York: Crossroad Publishing Company, 2007.
2. Піч, Роланд. "Основні риси містики й метафізики Майстра Екгарта." Sententiae 40, no. 3 (2021): 32–55.
3. Milesi, Laurent. "Thinking (Through) the Desert (la pensée du désert) With(in) Jacques Derrida." In The Politics of Deconstruction: Jacques Derrida and the Other of Philosophy, edited by Martin McQuillan, 173–191. London: Pluto Press, 2007.
4. Gordon, Kevin Andrew. Traces in the Desert: The Poetics of Sand, Dust, and Ash in German Literature. PhD diss., University of California, Berkeley, 2014.
