Війна та тил

«Я запитав Бога, чому ти переводиш мене через бурхливі води? Він відповів: тому що твої вороги не вміють плавати» – одна з метафор, що їх згадав Мирослав Маринович у своїй промові «Сьогодні потрібна інтелектуальна та духовна мобілізація тилу», яка відкрила круглий стіл, організований Інститутом лідерства та управління УКУ в межах проєкту «На хмарі». Тридення дискусія молодих лідерів з усієї країни велася навколо теми «Взаємодія військового і цивільного – нова парадигма українського суспільства». 

Ключовий заклик виступу Мирослава Мариновича - потреба мобілізації саме тилу – мислячого, культурного, ціннісного середовища країни. Повномасштабна війна зруйнувала звичні інтелектуальні, політичні й моральні конструкції світу, і Україна опинилася не лише на фронті війни, а в епіцентрі глобальної цивілізаційної кризи. Недостатньо покладатися виключно на військову силу й очікувати чергового «дива» від Збройних Сил. Слід усвідомити, що війна має ще один фронт – інтелектуальний і духовний.

У своїй промові пан Мирослав згадав слова британського публіциста Пітера Померанцева: «Саме завдяки такій концентрації катаклізмів у місці, де згущується світове зло, Україна народжує свої антидоти… Україна – це місце, де невидиме стає явним».

«Отож завданням українських інтелектуалів, політичних аналітиків і духовних авторитетів є увиразнити це невидиме і зробити його явним. І не чекаймо, коли спасенні розв’язки прийдуть із західних університетів чи з західних духовних центрів. Вони мають народитися з болю і крові української плоті – з болю і стогону української душі», - говорить Мирослав Маринович.

На його думку ми маємо сфокусуватися на цілісній концепції місця України у майбутній світовій безпеці. Для цього необхідні міждисциплінарні, міжпартійні аналітичні групи без електоральних інтересів. Українські еліти мають показати: ми здатні не лише просити, а й пропонувати рішення глобального масштабу.

У фокусі подальшої дискусії опинилися питання свободи та усвідомлення її цінності, феномен авторитетності, що помітно втратила власну силу, питання молоді й культури цінностей, межі між силою і моральною деградацією тощо. 

Мирослав Маринович реагує на зауваження про «неготовність суспільства до свободи» й наголошує: свобода не засвоюється миттєво. Народ, який тривалий час жив у неволі, потребує часу, щоб зробити свободу внутрішньою цінністю. «Раб чи невільна людина не може відразу стати вільною – повною мірою усвідомити призначення свободи і зробити її внутрішньою цінністю. Дайте людям вирости у свободі… Проте українці подолали вже колосальний шлях. Народ, який я пам’ятаю в 70-х роках, і нинішній український народ – це два різні народи», – говорить він. 

Питання мобілізації тилу, але в дещо інакшій інтерпретації, прослідковується і в доповіді журналіста й публіциста, а нині військовослужбовця Павла Казаріна. Він окреслив своє бачення теми «Війна та тил. Як долати стереотипи щодо армії та цивільних», запропонувавши аналіз глибокого психологічного і комунікаційного розриву між військовими та цивільними в наш час.

У своїй промові він наголошує, що українська армія – це не окрема «каста», а зріз усього суспільства, переважно людей без довоєнного військового досвіду, які живуть у стані постійного когнітивного дисонансу.

Парадокс, на думку Казаріна, полягає в тому, що за найвищого рівня суспільної довіри до ЗСУ тил водночас намагається витіснити війну з повсякденного життя. Більшість не бажає порушувати власний комфортний побут згадками про події на фронті. Зокрема, складається враження, що такі ритуали, як от хвилина мовчання о 9-й ранку, викликають у частини цивільних українців емоції роздратування.  Усе це породжує у військових відчуття несправедливості, недовіру й запит на підтвердження найгірших уявлень про тил – запит, який легко підживлюють новини та соцмережі, побудовані на демонстрації не норми, а її порушення.

«Через те, що новини інакше не працюють, у військового просто немає іншого фактажу, щоб почати довіряти суспільству більше, ніж він довіряє зараз», – каже журналіст-військовий. 

Наше ставлення до подій на фронті, як зазначив Казарін, визначає умови, в яких ми будуватимемо комунікацію між цивільними та військовими – або потрапимо в простір взаємного непорозуміння, або зможемо відновити спільний консенсус.

«Я часто думаю про те, що людина по своїй природі – ксенофоб. Ми з недовірою ставимося до усіх тих, хто не схожий на нас. І сьогодні ми бачимо прояви цієї первинної поведінки. Одне з головних завдань для цивільних – приборкати в собі внутрішнього ксенофоба. Усвідомити, що поруч із ними є велика спільнота людей з абсолютно іншим досвідом, рівнем солідарності, минулим. І не дозволити цьому внутрішньому ксенофобу штовхати до знецінення або недовіри. Ставлення до військових і ветеранів могло б стати простором міжпартійного консенсусу», – завершує свою промову Казарін. 

Молоді лідери й лідерки наголошують на потребі подолання стереотипів у суспільстві по відношенню до військових і розмірковують над питанням емпатійного співпереживання. 

Так, одна з учасниць дискусії – директорка з комунікацій та сталого розвитку Starlight Media, ініціаторка "Принципів бізнесу, дружнього до ветеранів та ветеранок" Яна Гончаренко – спробувала поглянути на тему взаємодії військових і цивільних під кількома різними кутами. 

«Мені б хотілося нагадати, що багато цивільних до 2022 року не уявляли себе коханими, батьками, дітьми, друзями воїнів. І це теж певна роль. Нова для більшості із нас. Це одна з платформ для налагодження комунікації – коли ми комунікуємо не як воїни і цивільні, а як воїни та близькі воїнів. Я маю надію на цей пункт як на опорний. У ньому є потенціал до близькості між нами. Друге питання – до теми безпосередньо комунікації. Було багато інформаційних кампаній для цивільних про те, як не можна говорити з ветеранами і воїнами. Кампаній, які б фокусували нас до рольових моделей – а як же нам взаємодіяти – було значно-значно менше. Воїн, коли йде на службу, має складати присягу на вірність перед народом України, але народ України не має сформульованої присяги на вірність перед своїм воїном. Присяги, яка б направляла нас: як саме ми діємо, як ми підтримуємо права наших захисників під час служби і після неї. І мені хотілося б, аби така присяга зʼявилася», – говорить пані Яна. 

Тема військово-цивільної взаємодії отримала продовження в доповіді директора Інституту фронтиру, викладача УКУ, члена наглядової ради Суспільного мовлення Євгена Глібовицького. Свою доповідь він сформулював як роздуми про  «Проблеми мілітаризації українського суспільства: виживання, спільна відповідальність, відносини з державою», включивши до обговорення третю, часто замовчувану сторону, – державу. 

Саме держава, на думку спікера, визначає правила гри: від мобілізації й демобілізації до рівня довіри до інституцій. Висока довіра до ЗСУ та волонтерів і водночас низька до центральної влади – не є випадковістю, а наслідком конкретних політичних рішень і комунікаційних провалів.

«І тут я боюся однієї речі. Мені здається, що ми як держава дуже впевнено стаємо на небезпечні рейки – перетворення політики на політику ресентименту, політику образи, гніву, «нас зрадили» або «нас недооцінили». Це найгірша можлива політична опора», – говорить Євген Глібовицький. 

Окрема увага до теми інформаційного середовища, яке, на думку Глібовицького, було втрачено. «Коли комунікація людей, які побували в силах оборони, радикально відрізняється від того, що говорять у телемарафоні, питання лише одне: кому повірять?» – зазначив він. Вакуум довіри, за його словами, заповнили телеграм-канали, які системно протиставляють військових і цивільних, формуючи токсичне поле страху та підозри, часто маніпульоване росіянами, владою, опозицією. У результаті «людина у формі перестає бути символом захисту та вдячності й стає фігурою, якої бояться».

Ключовим викликом спікер назвав кризу довіри й емпатії – передусім до тих, хто несе найбільший тягар війни. Він наголошує на тому, що суспільство майже не має правозахисного голосу на захист військових. Водночас вихід він бачить не в емоційних реакціях і пошуку винних, а в постійному тиску суспільства на державу.

«Зерна недовіри вже посіяні. Навіть якщо система завтра стане людиноцентричною і доброзичливою, інерція недовіри залишиться. І в цій ситуації ми дивним чином виявляємо найменше емпатії до тих, хто несе найбільший тягар. Проблема мобілізації нерозривно пов’язана з проблемою демобілізації. Люди, які взяли на себе найбільшу відповідальність, сьогодні найбільше «зношені». І водночас я не бачу сильного правозахисного руху серед цивільних, який би системно захищав військових. Так само я дедалі менше бачу базового визнання гідності цивільних серед військових. Ми живемо в суспільстві, яке маємо. Іншого в нас не буде. І якщо в межах цього суспільства ми не навчимося будувати довіру, – ми ризикуємо програти не лише війну, а й майбутнє», – резюмував Глібовицький.

Наостанок спікер поставив учасникам низку питань, які визначили подальший хід дискусії: чому ми так мало говоримо про те, яку країну ми хочемо мати і за яку країну ми воюємо? як ми формуємо запит до держави? які вимоги висуваємо політичній системі? як ми впливаємо на рішення тут і зараз? яку роль у цьому дискурсі відіграє церква?

«Відповіді на ці питання лежать у площині персональної відповідальності кожного громадянина… Відповідальність, як на мене, напряму повʼязана із достатньою дорослістю, яка, у свою чергу, повʼязана із субʼєктністю кожного окремого індивідуума. Нам варто звернутися до прикладу скандинавських країн, які свого часу зробили великий скачок у розвитку. Суть їхньої концепції полягає в тому, що саме церква та освіта зіграли ключові ролі в збільшенні кількості відповідальних громадян. Для мене частиною відповіді на поставлені виклики можуть бути: освіта, просвіта та культурна просвіта. Це дозволить нам, зокрема, навчитися відрізняти добро від зла і правду від неправди. Дозволить бути дорослими і брати на себе більшу відповідальність. І мова про освіту не лише дітей, а й про освіту дорослих. Тож власний час, ресурс і зусилля я б інвестувала в це», - говорить партнерка, HRD та Керівниця воєнного департаменту Lobby X Ольга Бандрівська. 

Натомість політолог та громадський діяч, виконавчий директор фонду «Відродження» Олександр Сушко  зосередився на питанні формування етики цивільного суспільства у стосунках із військовими, розкривши через власні компетенцію та досвід тему «Як налаштовувати етичний компас цивільних під час великої війни?».

Ця етика взаємодії, на думку політолога, ще не має чітких формулювань, але вже поступово складається у практиках. Як приклад зародження нових етичних норм Сушко навів практику хвилини мовчання о 9:00. Вона, за його словами, виникла без директив і стала частиною нематеріальної культури війни: «Парламент у цьому випадку радше фіксує те, що вже сформувалося в суспільстві». Такі практики поширюються через активну, лідерську частину громадян і з часом стають загальноприйнятими. Водночас він наголосив на потребі цивільних «освоювати культурний код, який іде від військових і ветеранів»: мову, символи та досвід, що часто залишаються незрозумілими для ширшого загалу.

Вихід із ситуації, де взаємодія між військовими і цивільними зазнає катастрофічних прогалин, Сушко бачить у ненав’язливому менторстві та готовності слухати: «Надзвичайно важливо вивчати потреби військових і ветеранів. Не приходити до них із позицією «ми знаємо, що вам потрібно». Це не працює. Необхідно спочатку слухати і розуміти, а вже потім пропонувати. Ми також бачимо ризик капсулювання військових і ветеранів у власному середовищі. Це природно: люди тягнуться до тих, хто має подібний досвід. Але важливо збалансувати цей момент. Не можна, щоб спільноти, які пройшли війну безпосередньо, набули певної ізольованості».

Окремим і дуже чутливим блоком у виступі Олександра Сушка стало питання повернення військових і ветеранів на ринок праці. Він звернув увагу на неочевидну, але поширену проблему: навіть за рівних професійних компетенцій роботодавці часто віддають перевагу кандидатам, які не проходили війну, пояснюючи це страхами й стереотипами щодо психологічних ризиків та командної взаємодії.

Катерина Рашевська, експертка з питань міжнародного правосуддя та юридичного аналізу, докторка філософії у галузі міжнародного права, висунула тезу: «Ми часто говоримо, що військових після повернення з фронту треба чомусь навчити, але ми не говоримо про те, що ми маємо чогось навчитися у них. Це реінтеграція не лише про них, а й про нас з вами. Про те, як ми рухаємося в напрямку одне до одного». 

Логічним доповненням до її зауваження стали слова бренд-менеджера Державного оператора тилу, креативника Андрія Міщенка: «Зверніть увагу на дефініції, які ми вживаємо: реінтеграція, повернення військових. Чому це так? Коли ми говоримо про американських військових, які воювали, до прикладу, в Іраку, то вони дійсно повертаються – з-за океану, буквально. Тож мені здається, нам треба говорити не про повернення військових у цивільне життя, а повернення цивільних – у військове. Бо наша війна тут, вона не десь за океаном. Це наша нова реальність. І якщо ти не розумієш цього, то тобі треба інтегруватися. Тоді прийде хоча б частка розуміння, що переживає український ветеран і які виклики перед ним постають. У нього після повернення з фронту немає ресурсу ще й розбиратися в хитромудрощах демократичних процедур. Натомість ми маємо опікуватися тим, як йому допомогти». 

Резюмуючи, Олександр Сушко наголосив на необхідності сформувати спільний етичний «золотий стандарт», що можливо лише через публічну дискусію та поступовий суспільний консенсус.

Завершальною нотою круглого столу став виступ психіатра і громадського діяча, завідувача кафедри «Психології і психотерапії УКУ» Романа Кечура – він запропонував дивитися на війну, як на складну систему різних психологічних позицій усередині суспільства. Розкриваючи тему “Психологія війни очима різних учасників. Наші завдання”, Кечур окреслив: українське суспільство сьогодні структуроване не за моральною ознакою, а «за ступенем залученості до війни, рівнем травматизації та наявними ресурсами». Саме війна, за його словами, створила «моральну асиметрію досвідів», яку неможливо подолати простими закликами до єдності – її потрібно усвідомити й прийняти.

Спікер описав кілька великих груп: від безпосередніх учасників війни й волонтерського тилу до адаптованої більшості, травмованих, втомлених, амбівалентних і критично дистанційованих. Він підкреслив, що ці групи не є сталими: «Герой сьогодні може стати антигероєм завтра і навпаки». Саме тому, на його думку, небезпечно працювати з образами, ярликами й спрощеннями – вони не відображають реальної плинності воєнного досвіду.

Окремо Кечур застеріг від механічного розширення маргінальних груп. Зокрема, він наголосив, що нетерпима мовна політика може штучно збільшувати проросійський сегмент: «Коли ми механічно ототожнюємо російську мову з проросійською позицією, ми самі заганяємо частину громадян у цей табір». 

Водночас він чітко розрізняє периферію й ядро цієї групи: «Ядро маргінальних і проблемних позицій у час війни справді становить реальну небезпеку. Це вже не просто світоглядна або ідеологічна дискусія – це люди, які можуть нести пряму загрозу державі, армії, суспільству. Саме тому те, що може бути толерованим у мирний час у ліберально організованому суспільстві, в умовах війни набуває зовсім іншого значення. Війна змінює рамки допустимого. І цю небезпеку ми також повинні усвідомлювати». 

Значну увагу Кечур приділив і темі діаспори та еміграції, наголосивши, що саме ці мільйони людей зробили так, «щоб Україна не залишилася наодинці зі світом». Вони, за його словами, є агентами впливу, носіями українського голосу за кордоном, але водночас живуть у стані напруги між інтеграцією і приналежністю.

Підсумовуючи, Кечур озвучив головне, на його думку, завдання українського суспільства сьогодні: «Єдиний шанс не програти цю війну – збудувати інклюзивний проєкт, у якому буде місце для всіх».