Відчуваю себе частиною української нації

Художник Микита Тітов. Фото: Люба Орехова.

Микита Тітов — художник, плакатист, народився в Естонії, закінчив художньо-графічний факультет Харківського педагогічного університету і довгий час жив у Харкові. Його плакатні роботи добре знайомі фейсбук спільноті , як щирі та влучні візуалізації відчуттів українського народу. Тітов зображує добро та самопожертвування українців, силу та незламність духу, а основне — віру в перемогу та світле майбутнє України. В квітні художник переїхав до Івано-Франківська, яке вважає своїм третім містом сили в Україні. До того довгий час Микита жив у Харкові, згодом переїхав до Києва. Проте повномасштабне вторгнення 24 лютого зустрів не вдома. Про це, а також про свою творчість, переселенців, українську мову, художників та їх ставлення до війни Микита Тітов розповів для «Збруча» у розмові з Наталією Федоришин.

Харків — Київ — Івано-Франківськ

У грудні 2021 р. я переїхав з Харкова до Києва з мамою, щоб бути ближче до сина. 23 лютого поїхав до Харкова на один день, щоб завершити деякі справи та зустрітись з друзями. Вночі я дуже чітко почув вибухи. Було ясне розуміння, що це не феєрверки, а початок повномасштабної війни. Зранку 24 лютого я ще зайшов у Літературний Музей Харкова, де раніше працював. Працівники музею вже в перший день війни збирали музейні колекції для їх порятунку.

У мене був зворотній квиток до Києва, але на вокзалі була маса розгублених людей, які прагнули заскочити хоч в будь-який вагон. По місту почали їздити танки. Ніхто тоді не знав чиї вони — наші чи ворожі, про ніякі позначки не було мови. Я йшов вздовж потяга на Київ і питав у провідників, чи візьмуть мене. Провідниця передостаннього вагону сказала: «Ну добре, сідай».

До 9 березня ми з мамою залишались в Києві. Друзі наполягли на виїзді зі столиці та допомогли дістатись до Івано-Франківська. Тут у мене теж багато друзів. Минулого року мав у мистецькому просторі «Ваґабундо» дві персональні виставки. Малював для двох вистав Франківського Драмтеатру: «Оскар і рожева Пані» під керівництвом Андрія Єрмоленка та для вистави «На Західному фронті без перемін». А також у 2019 р. співпрацював з VJ group CUBE під керівництвом Дениса Овчара — малював для відео-мапінгу до дня міста 2019 р.

У Франківську я не вважаю себе переселенцем, оскільки продовжую жити в Україні, в одному з своїх улюблених міст. Читаю про несприйняття місцевими внутрішньо переміщених осіб через мову, завищення цін на житло, але впевнений, що людей готових щиро допомогти переселенцям набагато більше. Українці зараз перебувають на відстані витягнутої руки один до одного. Будь-хто може почути і допомогти іншому. Це надзвичайно цінно.

Очищення держави незворотне

Інтелектуально-творчий кістяк Харкова залишився у місті. Мої друзі, зараз активно волонтерять, допомагають військовим та цивільним. Дехто зі знайомих раніше захоплювався росією і путіним. Але війна змусила їх невідворотньо змінили своє ставлення до подій. Маємо розуміти, що Харків завжди був тісно пов'язаний з російською економікою та культурою. Більшість харків'ян була російськомовна, більшість церков московського патріархату. До 2004 року я теж вважав себе частиною російського світу. Але в мене на очах відбувались Помаранчева Революція, Революція Гідності та війна, яка тягнеться вже 8 років. Ці події та мої проукраїнські друзі абсолютно змінили мій світогляд та ставлення до росії.

Вважаю, що після 24 лютого почалось абсолютне оновлення України. Це для багатьох несе болісне обрубування всіх кінців з росією. Але ціна, яку ми зараз платимо за свободу від росії, ще більш болюча і жахлива.

Мова — ключ до глибокого сприйняття культури

Мовні зміни невідворотні, але вони відбудуться не так швидко як хотілося б, бо є багато людей яким зробити цей крок доволі важко. Звички, сформовані за десятки років, змінити не просто. Дуже важливо українцям, котрі зараз переходять на українську мову, відчувати підтримку від свого оточення. Людяність та порозуміння створюють більшу мотивацію, ніж агресивне ставлення. Розумію, що багато російськомовних не перейде на українську мову ні зараз, ні після війни. Але наше майбутнє – це діти. Через всі ці страшні події наші діти вже змалечку знають, що таке росія, що вона несе з собою. Вони вже ніколи не захочуть мати щось спільне з росією.

Шість років тому в мене відбулась лагідна українізація завдяки сину. В 7 років він сам вирішив розмовляти українською мовою. Я його підтримав. Тоді моя українська мова була дуже схожа на “мову азарова”. Через це деякі російськомовні друзі сміялись з мене, в той час як друзі з Франківська мене підтримували, та, навіть, пропонували перехід на російську мову з їх боку, щоб мені було не так складно. Але я вчився всі ці шість років. І українська мова стала для мене ключем до глибшого сприйняття української культури, до розуміння історії та традицій. Завдяки мові я відчуваю, що Україна є мені рідною, а українці – неймовірними, сильними духом людьми. Я дуже пишаюся, що став частиною українського народу, принаймні я так вважаю!

Художники не говорили про війну 8 років

Більшість українських художників за 8 років війни в Україні займались своїм індивідуальним розвитком, часто за рахунок міжнародних грантів. Війна та політика всередині нашої країни були поза їхнім мистецьким світом. Лише тепер, після 24 лютого, стався вибух - війна прийшла в дім кожного, а отже залишатись поза мистецтвом вона вже не може. Зараз, як ніколи, можемо побачити, хто щирий у своєму творчому вираженні, а хто хайпує і користає з популярності українського мистецтва у світі. Але маркер чесності простий, як і зроблений вибір кожного. Чи відбулась Україна всередині тебе насправді? Чи формує твій світогляд проукраїнське оточення друзів, творів мистецтва, літератури, музики, щоб позбутись російського впливу назавжди?

Роботи буквальні, але влучні

У своїх малюнках я намагаюся максимально просто та чітко відображати думку та відчуття. Передавати ту Віру в Україну, яку відчуваю, завдяки своїм друзям, знайомим та людям, про яких читаю та чую. Зараз багато робіт ми створюємо разом з моєю давньою подругою Лілією Лилик — вона мене надихає. Ліля дуже добре відчуває людей, проймається подіями в країні. Без неї я б, напевно, розгубився і не зміг би створити багато з тих робіт, які з'явилися за останній час.

Я ніколи не ставив собі за мету бути відомим. Найціннішим для мене є те, що через малюнки і плакати, які публікую в мережі, відчуваю величезну підтримку. Чимало людей є моїми однодумцями, які масово поширюють мої роботи між собою. Я ж лише об'єдную нашу спільну думку в образ. Єдине, що дратує — як багато робіт починають використовувати для власного бізнесу без дозволу, чи елементарного зазначення автора. Тішу себе надією, що ці люди хоча б частково допомагають ЗСУ. Дуже на це сподіваюсь.

Свій перший патріотичний плакат намалював ще у 2013 р. під час Майдану. Захотілося передати те, що тоді відчував і про що тоді думав — країна народжувалась.

У 2020 р. під час першого карантину пандемії мені написала подруга Олена Афанасенко: “Медики зараз як на передовій”. Ці слова дуже вразили. В цей же час на фронті нас продовжували захищати військові. Вони наче зрівнялись у боротьбі зі злом, кожен на своїй передовій.

Нацбанк України ввів у обіг п’ятигривневу монету, на якій зобразив авторську «Передову». Її визнали найкращою монетою в світі 2020 року в номінації «Краще розкриття теми». Тепер у мене інші відчуття щодо зображення на цьому плакаті — сьогодні багато медиків задіяні на справжньому фронті та у лікарнях, де рятують життя військових і цивільних.

На початку лютого 2022 р. з фондом «Повернись Живим», агенцією «БігМедіа» та Збройними Силами України ми запустили кампанію «4.5.0.», яку можна побачити на бордах майже по всій Україні. «Армія захищає твій спокій, 4.5.0» , що за суто українським військовим сленгом означає «все спокійно». Перед війною відчувалась велика напруга в суспільстві і була дуже сильна потреба звернутися до людей саме від військових. Деякі з цих бордів висять і досі. Посил дуже вірний – ми віримо в військо і знаємо, що воно захищає нас. Все буде 4.5.0.

Плакат про події з острову Зміїний з'явився 26 лютого. Чи був він пророчим? Хто знає.

Недавно співпрацював з Океаном Ельзи. Ввечері зі мною зв'язався Святослав Вакарчук з проханням намалювати обкладинку сторінки на Youtube для його нової пісні «Місто Марії». Саму пісню гурт записав всього за пару днів на прохання захисників Маріуполя. Зводили її вночі і на ранок потрібна була обкладинка, бо кожна хвилина зараз безцінна. Для обкладинки хлопці надіслали фото воїна з Маріуполя, який йде по вулиці міста. На жаль, він загинув… Я не дуже гарно працюю зі шрифтами, але зрозумів, що напис для пісні має бути унікальним. Допоміг Богдан Гдаль, людина чиї шрифти використовує вся країна. Ми особливо не знайомі, але я відчув, що маю звернутися саме до нього. Він все зрозумів і, буквально на колінах, дуже швидко створив напис. Вся ця історія, сама пісня, надихнули мене створити до неї власний плакат «Місто Марії. Через цей випадок, я бачу, як близько люди в Україні одне до одного — війна зробила нас єдиною великою родиною. Просити про допомогу зараз легше, ніж будь коли.

Тепер малюю майже щодня. Багато людей звертаються за допомогою у різних проектах: лого, шеврон, творча підтримка... І саме зараз я відчуваю, що знайшов своє місце. Радію, що можу бути корисним.

Разом з тим, я чітко розумію свої переваги і недоліки. У мене немає досконалої техніки, моя художня мова доволі скромна, тому не берусь за багато речей. Наприклад, є багато особистостей, про яких хочеться висловитися — це наші захисники, рятувальники, медики, волонтери. Вони Герої, гідні того, щоб пам’ять про кожного жила вічно. Але я відчуваю наскільки це відповідальна робота, наскільки досконало має бути виконана, тому поки що не готовий малювати їх персонально.

Намалював й плакат для Папи Римського Франциска ще до страсної Великодньої п'ятниці. Тут все зрозуміло: «Прощавай, Папо Франциску!». А після останніх заяв Папи, думаю, плакат став актуальним для ще більшої кількості людей.

Серед політиків я не маю чітких вподобань. Ніколи не захоплювався і не співпрацював з ними. Саме тому немає плакатів на підтримку президента чи інших політиків. Хоча я й дуже сильно змінив своє ставлення до Зеленського, але ще не прийшов для мене той момент, щоб присвятити йому свою роботу. Зараз він викликає в мене повагу і я щиро бажаю йому витримки і сил.

Усе буде Україна!

Російські солдати ріжуть по живому нас всіх, будь яку людину в світі, яка має хоч трішки серця. Так, вони хочуть знищити всіх українців. Бо це злиденна, кримінальна країна, в якій життя людини не має жодної цінності. У росії до сих пір існують цілі регіони, де крадіжки, вбивства та насильство вважаються абсолютною нормою повсякденного життя. І, думаю, навмисно з цих країв до нас присилають солдат, озвірілих від побаченого в Україні нормального, цивілізаційного життя. Вони заздрять і зляться, що ніколи не будуть жити, як ми. Сподіваюсь, що від їхнього всенародного розуміння своєї тупості та злиденності, яке з часом прийде; від світових санкцій та ізоляції, вони самі ж себе знищать, як павуки в банці. А ми допоможемо.

Разом з тим, Україна зараз стає культурним та політичним центром світу. На нашому боці вся планета, за що я безмежно вдячний. Але й після нашої перемоги у війні дуже важливо буде отримувати підтримку у відновленні та побудові прозорої демократії в Україні від провідних держав. Маємо підтримувати всесторонній зв'язок з ними, незважаючи на заяви тих чи інших інституцій про їхню допомогу «протипутінським руским». Так, це боляче та огидно. Але в майбутньому всі вони можуть стати важливою ланкою у побудові вільної України.

Ми переможемо, все буде Україна!