Невдача затіяної і досї ще нецїлком злїквідованої афери Корнїлова внесла деяку гостроту у взаїмні відносини російських партій. Безпосереднїй наслїдок сеї афери був той, що вона зміцнила лїве крило російської революційної демократії й оживила її дїяльність. В боротьбі проти Корнїлова Керенський мусїв оперти ся на радах робітничих і салдатських депутатів, серед яких почав зміцнювати ся вплив немилосердно переслїдуваних передтим большевиків. Концентрація реакційних сил Росії під проводом Корнїлова автоматично викликала концентрацію і зміцненнє демократичних сил. Виступ Корнїлова безперечно причинив ся до скристалїзування суспільно-полїтичних ґруп російського громадянства та примусив показати властиве обличчє ті партії, що, ховаючи ся під плащиком демократизму, вже від довшого часу працювали для реакції. Нелише праві й октябристи та поступовцї, які цїлком неслушно почали себе називати радикальними демократами, а й велика частина кадетів досить виразно показали своє спочуттє до переворотової акції Корнїлова.
Акція Корнїлова, спинена на самім початку опором зорґанїзованої демократії, не привела до крівавої розвязки внутрішнього російського спору, а скінчилася лишень одною парадою реакційних сил Росії. І треба признати, що ся парада випала досить величаво й показала, що орґанїзація реакційних сил пішла далеко наперед. Становище дипльоматії почвірного порозуміння в Петроградї й голоси анґлїйської та французької преси в часї контрреволюційного походу Корнїлова показали досить недвозначно, що союзницї Росії готові підтримувати кадетів проти демократії так само, як підтримували їх проти царизму. Можна думати, що сила контрреволюційних елєментів у Росії й підтриманнє їх за кордоном не дозволили Керенському зробити відповідних висновків з акції Корнїлова та зруйнувати реакційні орґанїзації. Керенський, що так немилосердно душив большевиків по їх петроградській авантурі з липня, показав себе дуже ласкавим супротив учасників реакційної акції Корнїлова. Відомі розпорядки правительства проти Корнїлова з його ґенералами та цивільними прихильниками не стоять в жаднім відношенню до їх злочинної акції. Керенський стараєть ся очевидно не так закріпити хочби лишень тимчасову побіду демократії над реакцією, як осягти хоч на короткий час помиреннє ворогуючих таборів російського громадянства.
Одним рішучим кроком правительства Керенського в бік демократії є проголошеннє російської республики. Але се є лише тактичний козир в боротьбі демократичного табору проти буржуазійного, а не остаточний результат перемоги більшости громадянства над меншістю. Республику проголосив у Росії не загально признаний орґан, а тимчасове правительство, яке само ледви тримаєть ся у власти. Проголошеннє республики не зробило й великого вражіння на російськім громадянстві, бо фактично нїчого не змінило у внутрішніх відносинах Росії. Російська республика не має навіть свого президента й Керенський вагаєть ся, чи проголошувати себе тим президентом, чи нї. Зрештою основою республиканського ладу є не так президент, як правосильний демократичний парлямент, який може бути вибраний лише по відбуттю Установчих Зборів, отже по введенню в життє конституції держави. Та "парляментарна" репрезентація, яку хочуть вибрати на демократичній конференції рад робітничих, салдатських і селянських депутатів, очевидно не може заступити правосильного парляменту, як не може демократична конференція заступити Установчих Зборів.
До тогож і теперішнє правительство зовсїм не показує бажання опирати ся на самій лише демократії й правити проти заможних кляс. На відворіт при зреформуванню свого кабінету Керенський віддав важнїйші ресорти кадетам або людям, що стоять близько до них. Соціялдемократи дістали другорядні портфелї, а крім того не послали до мінїстерства жадного з своїх визначнїйших провідників. Та не успіло мінїстерство зложити ся, як вибухла в нїм кріза, виступили з нього соціялдемократ Скобелєв і соціялреволюціонер Авксентїєв. Коли конференція рад робітничих, салдатських і селянських депутатів удасть ся, то буде се, здасть ся, кінцем теперішнього правительства, не зважаючи на вміле балянсуваннє Керенського між демократією і консервативними кругами громадянства.
Що-ж-до відносин між Петроградом і Україною — то вони так само заплутані, як і відносини в самім російськім громадянстві. Рішучий виступ українських військових і цивільних орґанів по боцї тимчасового правительства в конфлїктї з Корнїловим повинен би, здавало ся-б, причинити ся до усунення дотеперішнїх непорозумінь між Петроградом і Київом. Але ми поки-що не маємо жадних відомостей про якийсь крок тимчасового правительства в сїм напрямі. Українцїв, як і всї недержавні народи Росії, не може задоволити проголошеннє самої лише республики, бо вони жадають Федеративної республики. Але в заявах правительства нетільки нема вказівок в сїм напрямі, але не видко й наміру змінити своє дотеперішнє неґативно-вичікуюче відношеннє до українських жадань. По вдержанню воєнної акції Корнїлова лише максималїстична частина Ради робіт. і салд. депутатів висловила ся відкрито за сповненнєм українських жадань. З сього можна виводити, що як правительство далї буде тримати ся своєї дотеперішньої полїтики супротив Українцїв, як не загал Українцїв, то бодай їх крайнї партії можуть зєднати ся з російськими максималїстами в боротьбі проти правительства. Ся небезпека для правительства тим більша, що вплив большевиків у Радї робіт. і салд. депутатів постійно зростає. Більшість меншовиків і инших поміркованих елєментів, що підтримують правительство, така незначна, що прихильники Керенського Чхеїдзе, Анїсїмов, Ґоц, Дан, Скобелєв і Церетелї виступили з президії Ради.
Перед вибухом корнїловської афери становище Українцїв було дуже важке, особливо для їх національно-полїтичних провідників. Против Українцїв ужито всїх засобів боротьби чорносотенного російського шовінїзму від спроб провокаційних погромів до фальшування розмови предсїдателя Українського Ґенерального Секретаріяту з французькими журналїстами й обвинувачувань у "ґерманофільстві". Дивовижну в їх положенню льояльність Українцїв супроти Росії російські націоналїсти уважають чомусь річю самозрозумілою, але самозрозумілі змагання Українцїв до національно-полїтичного усамостійнення в рамах федеративної Росії квалїфікують яко державну зраду, жадаючи від правительства гострих репресій. Не зважаючи на піднесений і подражнений настрій українського громадянства, витворений наслїдком накинення правительством знаної інструкції Ґенеральному Секретаріятови, нїде на Українї не повстало жадного замішання й дезорґанїзації. Коли повстаннє большевиків у липнї знайшло на Українї деякий відгук у відомім виступі полуботківцїв, то реакційна акція Корнїлова в українськім громадянстві знайшла лише найрішучійший опір. Старання російських націоналїстів викликати розкіл в українськім таборі, що знайшли свій найяскравійший вислів у провокаційнім походї проти Винниченка, не мали найменшого успіху. Але напади чорної сотнї безумовно викликали в українськім таборі зміцненнє радикальних елєментів.
Отже російське безладдє, найбільшим висловом якого є продовженнє боротьби між двома таборами російського громадянства під проводом Керенського й Корнїлова, не спинило орґанїчного розвитку українських національних сил. А зріст сили лївої російської демократії в Петроградї й поражка російських чорносотенцїв на Українї, що так завзято підтримували Корнїлова, творять сприяючі умови для дальшої боротьби українського народу за національно-полїтичну волю.
[Вістник Союза визволення України]
30.09.1917