Як смерть Георгія Гонгадзе вплинула на сприйняття українцями інтернету? Чому Янукович проґавив онлайн-медії? Чи потрібен українцеві Facebook, щоб вийти на Майдан?
Тези із виступу історика Сергія Єкельчика «Еволюція революційного медійного простору: інтернет у Помаранчевій революції та соціальні мережі у Революції Гідності» на науковому форумі «Революція Гідності: на шляху до історії», зорганізованому Національним музеєм Майдану.
Сергій Єкельчик,
українсько-канадський історик, доктор філософії з Університету Вікторії, президент Канадської асоціації україністів
Я хочу почати з прикладу, який стосується не новітнього революційного періоду української історії, а періоду Революції 1917-1921 років. І поставити питання, яке, можливо, допоможе нам розібратися із роллю соціальних медій у новітній, теперішній українській революційній традиції.
Для всіх дослідників соціальних медій очевидно, що їхнє виникнення та можливість застосування в організації політичної дії і поширенні інформації були самі по собі революційним розвитком.
Історики, звичайно, скажуть вам, що така сама революція в медіях уже відбулася, і вона також збіглася з революційним періодом української історії, бо вона відбувалася протягом 1905 року, 1917 року і далі. Тоді йшлося про перехід від існуючої традиції легального друку на Наддніпрянській Україні, який було цензуровано, який підтримувався з великим складнощами, і традиції існування «Просвіт» – дуже короткого тут [на Наддніпрянщині] і значно довшого в Галичині – до швидкого революційного стрибка 1905 року. Коли політичні партії стають можливими, коли листівки розповсюджуються, коли йде перехід до плакатів як нової форми революційної медії. З часом з’являються вже такі медії, як радіо і кіно – але це не дуже сильно позначилося, на жаль, на українській революції 100 років тому.
Тобто ця революція [в медіях] також збіглася з нашою революцією. І вона її, безперечно, змінила. Насамперед ідеться про скасування цензурних обмежень – хоч і короткотривале. І виникнення таких медійних форм, як листівки та плакати.
Але чи вони зробили можливою Українську революцію 1917 року? Чи наявність форм листівки чи плаката або навіть радіо уможливили розвиток Української революції?
Можливо, це був один із інструментів, який дозволив масову мобілізацію під час революції? Так. Але – масову мобілізацію, яка засновувалась на соціальних причинах, значно глибших за саме існування форми медій. Скажімо, на усталеній традиції соціального протесту, поєднаного з національним протестом на українських землях. Скажімо, на довшій традиції просвіти і роботи української інтелігенції з народом, а також, якщо піти далі, то традиції Козаччини у розумінні волі, у тому розумінні, яке бачимо у Шевченка, під час Київської козаччини 1855 року. Це відроджується в часі Української революції.
Медії, безперечно, відіграють важливу роль у тій революції. Але відіграють важливу роль через те, що месседж, який вони передають, заснований на попередній потужній соціальній потребі й історичній традиції. Вони виступають ампліфікатором цього месседжу – вони посилюють його і поширюють. Але вони не є вирішальним чинником Української революції 1917-1921 років.
І, на жаль, як ми знаємо, збереглося дуже мало документальних кадрів з часів тієї революції.
Тепер давайте перейдемо до подій сучасніших. Помаранчева революція трапляється у той час, коли в глобальному контексті загалом відбувається усвідомлення сили інтернету як медійного простору.
Це, власне, починається з американських виборів 2004 року, коли з’являються меми, коли з’являються ці жарти, які поширюються дуже широко і справляють помітний вплив. Тоді, власне, політологи починають звертати увагу на інтернет як можливий чинник політичного впливу, політичної мобілізації. Інтернет виникає, у великій мірі, як реакція на неспроможність традиційних медій відповісти на соціальні потреби суспільства.
І це, власне, те, що ми бачимо в українському випадку. Бо існує демократична традиція, існує політична опозиція, існує традиція незалежних медій. Режим Януковича намагається її розірвати. Але намагається розірвати у досить такий «традиційний» спосіб. Більшість дослідників Помаранчевої революції звертає увагу на соціальний і культурний динамізм, який помітний на «помаранчевому» боці, і на своєрідну стагнацію методів боротьби, яка помітна у влади.
Іще тодішні вимірювання впливу інтернету показали, що опозиційні сили змогли використати повністю і в дуже ефективний, фактично, західний, американський спосіб, наявні інтернет-джерела того часу. Звичайно, вони відрізнялися від теперішніх часів, відрізнялися від того, що було під час Революції Гідності. Скажімо, не було смартфонів. Важливим інструментом була масова розсилка. Коли треба було розіслати якийсь image, то йшлося не про живий перегляд, скажімо, відео на сайті соціальної медії, а про фотографію, яка власне розсилалася мейлом від одного учасника до іншого.
Режим Януковича лише заманіфестував свою присутність в інтернеті. Втім кількість візитів на провладні сайти була дуже низькою. Натомість опозиція виграла, до великої міри, завдяки тому, що розуміння інновацій поєднувалося з опозиційною політичною думкою і дією.
Інтернет був іще новинкою на початку 2000-х років. Кількість споживачів в Україні була досить невеличкою. Ми не маємо точної цифри на 2004 рік, але, за окремими оцінками, йшлося приблизно про один мільйон користувачів. Більшість, звичайно, мешкала у великих містах. Це середній клас, це люди, які беруть активну участь у політиці (або будуть тепер брати активну участь у політиці).
З чого будується ця інтернет-присутність? Насамперед із винайдення інституту газети, котра існує онлайн. І тут мені, звичайно, йдеться про «Українську правду». Вона стала першим джерелом, завдяки котрому українська публіка відкрила для себе можливість існування незалежної журналістської думки, не контрольованої владою. Це відкриття відбулося коштом трагедії – коштом вбивства Георгія Гонгадзе. Західні дослідники зауважують, що сам факт цього вбивства, зникнення, загибелі провідного журналіста онлайнового видання, привернув увагу української публіки до інституції онлайнових видань і до інтернету як такого.
Український споживач позиціонував ці видання і інтернет загалом як джерело отримання об’єктивної інформації. Інформації, котру уряд не хоче, щоб ви мали. Саме це сприяло тому, що публіка почала довіряти інтернетові як об’єктивнішому джерелу. Це не тільки «Українська правда», це також «Обозреватель», це ProUA, це «Телекритика», і, зрештою, це сайт «Майдан», який з самого початку був громадською організацією. Це реальна організація, це люди, які зустрічалися у реальному фізичному просторі і розробляли програму Майдану. Сайт «Майдан» функціонував вже у спосіб, який провіщав події Революції Гідності. Він підтримував архів, фотографії, він мав месседж-борд, де була можливість спілкуватися. Він давав не тільки інформацію – він уже починав зорганізовувати спільноту.
Ті з нас, хто вчився за радянських часів, безперечно, пам'ятає завчену радянську догму – слова Леніна про важливість газети «як колективного організатора, і пропагандиста, і агітатора». Щось цікаве було у цій догмі. Саме те, що газета допомагає читачам, як сказав би Бенедикт Андерсон, уявити нову спільноту. Ця спільнота може бути, нашими термінами говорячи, громадянським суспільством.
І от розвиток інтернету у час Помаранчевої революції, на мою думку, відіграє важливу роль у становленні такої спільноти. Спільнота вже твориться. Тобто йдеться вже не просто про найпростішу функцію – отримання інформації. Це вже більше, ніж отримання інформації. Це вже момент участі. Участі та ідентифікації з групою однодумців.
У цей момент розвиваються нові можливості сайтів, соціальних медій, діалогу, хостингу відео, можливості приєднати стрімінг відео до фейсбуку, можливість отримати інформацію в різних форматах. Відеострім створює ілюзію присутності. Фейсбук будує спільноту. Твіттер – поширює короткий месседж швидко. Усі ці різні інструменти задіюються у різний спосіб.
Те, що відбувалося в Україні під час Революції Гідності, було потужним сигналом для путінської Росії. У Росії намагаються усвідомити український досвід. Навесні 2014 року путінський режим розпочинає наступ на опозиційні сайти, починає обмежувати доступ. Путін уперше згадує, що інтернет – це вигадка американського CIA. Після цього з’являється і більш сучасна ідея – що Росія мусить мати власний інтернет, повністю відгороджений від світового інтернету.
Якщо в Росії б’ють на сполох – це вказує на те, що репресивний режим у сусідній країні розуміє важливість українського зразка. Тож нам теж варто подивитися на український досвід і розібратися, чи справді інтернет сам по собі творить Революцію Гідності.
Ця теза вперше з’являється у західній політології, соціології, а також медійній науці у контексті революцій 2011 року – Арабської революції та інших. Їх називають першими так званими твіттерними чи фейсбучними революціямм. Деякі теоретики намагаються показати, що власне соціальні медії як такі творять революцію, що їхня роль є визначальною.
Якщо подивитися на соціологічні дослідження, які робили українські і західні дослідники під час подій на Майдані, – вони неймовірно цікаві. З’ясовується, що соціальні медії навіть під час Революції Гідності не охоплювали значного відсотка українського суспільства. Скажімо, Росія на той момент мала значно вищу частку людей, які регулярно користувалися інтернетом. Але це в якийсь спосіб не приводить до революції в Росії. Тобто щось інше має бути в картині. Мусить бути: реакція влади, неготовність влади зрозуміти суспільство, традиція опозиційної партійної політичної діяльності, традиція незалежного журналізму, уявлення про все це як про спільну вартість. Якщо всі ці компоненти сходяться в Україні, вони допомагають мобілізувати протест.
Цікаво, що серед учасників майданів, зокрема майдану найголовнішого – київського, відсоток людей, які прийшли на оголошення чи на заклики у мережі, не був визначальним. Коли соціологи питали у людей під час революції, що їх привело, – вони казали, що прийшли «через те, що всі наші йшли»: «Моя родина йшла, всі мої друзі, колеги, і люди, яких я знаю, і в яких я вірю…» Зверніть увагу: ці цінності, ці критерії висловлюються людьми у термінах позамережевих. Це терміни реального життя. Якщо подивитися, як люди комунікують із цією групою, то, можливо, вони комунікують власне через соціальні мережі. Але вони не вважають соціальні мережі визначальним механізмом. Передовсім це пропущена через себе ідентичність спільноти протесту.
Отже, соціальні мережі, на відміну від інструментів, які були доступні під час Помаранчевої революції, дозволяють формувати широкі мережні спільноти, створюють розуміння спільноти. Це дозволяє брати участь у процесі.
Цікаво, що вікова група, котра пам’ятала Помаранчеву революцію, котра брала участь у Помаранчевій революції, була задіяна у соціальних мережах найменше. Ці люди мали попередню традицію, вони розуміли, що майдан – це місце політичного протесту. Вони були готові до мобілізації і не потребували фейсбука.
Інший цікавий висновок із соціологічних досліджень полягає в тому, що стрімінг відео і телебачення, яке можна дивитися в інтернеті з ефектом присутності, відігравали значно важливішу роль для мобілізації людей, ніж власне соціальні мережі. Воно могло йти через фейсбук – але сприймалося як лайв-телебачення, наживо. Соціологічні опитування показують, що люди з різних куточків України не конче мотивувалися якимись просунутими медіа – фейсбуками чи твіттерами. Вони споживали інтернет для того, щоб дивитися лайв-стрім. І вже сама картинка ставала моментом участі, моментом визнання об’єктивності того, що бачиш, моментом інтерпретації того, щоб бачиш.
Ті люди, які мобілізувалися через фейсбук, переважно вже мали історію політичної участі до цього. Ці політичні мережі існували і до виникнення фейсбуку, існували як частина української опозиційної традиції.
Це традиція, яку не треба недооцінювати. Цим ми відрізняємося від Росії. У великій мірі, спроба майже революції 2011 року в Росії, протести проти нового терміну Путіна, не мали такої потужної традиції народного протесту, політичної опозиційності, незалежних медій, яка існує в Україні. А саме ці фактори, коли сходяться разом, зумовлюють ефект другого етапу – етапу участі.
Іще декілька спостережень наостанок. У цьому процесі виробляється своя мова, яка не є винятково інтернетною. Ми згадуємо собі події «інтернетного» протесту – меми, історію з яйцем Януковича… Та все ж таки набагато потужнішим для нас є співання на Майдані, вживання соціальних медій для того, щоб показати, як люди в різних кінцях України співають національний гімн. Соціальна дія, яка може бути ампліфікована через медії, теж має своє існування і поза ними.
Звичайно, інтернет і соціальні мережі несуть у собі небезпеку дезінформації. Але на це є цікава відповідь, яка використовує поняття довіри. У Революції Гідності був такий момент, коли на фейсбуці з’явилися пости з проханням: не поширювати певну інформацію до її підтвердження, доки не було отримано підтвердження від людей, які мали репутацію як правдиві та об’єктивні журналісти чи спостерігачі. Учасники спільноти намагалися зберегти цю спільноту довіри і тільки після підтвердження інформації починали її поширювати.
Це була прекрасна практика. Тоді, звичайно, ще не встигли зорієнтуватися «антимайданівці», і путінський режим не одразу зорієнтувався. Вони дуже слабенько працювали на цьому полі. Але невдовзі почали. І тоді почалася історія російської агресії, яка виростає з «Антимайдану».
Попри все, мені цікавий той момент, що в поняття спільноти включається уявлення про спільноту довіри, про необхідність підтвердження від людей, яким віриш, яким довіряєш.
Підготував Володимир Семків
01.12.2021