Найменше, чого Українцї можуть жадати від кождого свого Правительства, се те, щоб воно державні інтереси ставило понад партійними.

 

З численних статей та заміток у російських часописях і з заходів нового правительства в українській справі легко помітити, що раптово могутнїй підєм українського життя явив ся несподїванкою для російських полїтичних кругів. Після першої революції 1905 р.

Коли російське військо в лїтї 1914 р. вступило до Львова, Українцї-офіцери та прості салдати в короткім часї не лишили жадного примірника "Кобзаря" Шевченка в львівських книгарнях. Українцї, що були примушені проливати свою кров "не за Україну, а за її ката", шукали втїхи й поради в рідних рядках улюбленого національного поста. Твори Шевченка в Галичинї були для них нїби символом єдности українських земель, які російські орди переходили вздовж і поперек, нищучи огнем і залїзом.

Войовничі полїтики почвірного порозуміння дїйсно не жалували гарних фраз, аби замаскувати свої хижацькі пляни. В парляментах і на полїтичних зборах, в дипльоматичних нотах і пресї виголошувано безнастанно "високоетичні" засади міжнароднього права та справедливости, загального добра й волї поневолених націй. Щодо инших "високо-моральних" засад, виголошених крикунами почвірного порозуміння, вони настільки вже затупіли від довгого й ріжнородного ужитку в міжнародних відносинах, що самі по собі не могли вже принести анї користи анї шкоди.

Росіяне, що тепер знов прийшли до Галичини, не ріжнять ся, розумієть ся, від Росіян, що були тут у 1814—15 р. І їх поведеннє супроти галицьких Українцїв у головній основі таке саме, що й перед роком. І так само відбуваєть ся в Галичинї та на Буковинї нищеннє української культури, проти якого врочисто запротестувала Загальна Українська Рада на своїм засїданню серпня. В самій Росії панує реакція, а лїберали мають менше нїж коли небудь впливу на полїтику російського правительства загалом і на його полїтику в зайнятих краях зокрема.

Від декількох тижнїв у російській пресї помітно знов збільшеннє уваги до українського питання. Як реакційно-шовінїстичні, так і національно-поступові часописи присвячують, хоч і з ріжних поглядів, докладні статї українській справі. Така уважність Москалїв до народу, якого по колишнїй офіціяльній заяві російського правительства — "не було, нема й не може бути", не являєть ся несподїванкою. Вже на останнїм засїданню Державної Думи трудовики й соціялїсти, як ми в свій час згадували в нашій часописи, рішучо зажадали поставлення національного, а зокрема українського питання на денний порядок.