До 30-річчя українського журналу «Кіно-Театр»
У четвер, 22 травня, о 18.00, у Львівському фотомузеї (Львівський палац мистецтв, вул. Коперника, 17) відбудеться презентація видання «Кіно-Театр» та зустріч із його головною редакторкою Ларисою Брюховецькою. Напередодні події пропонуємо читачам розмову із Ларисою Брюховецькою.
– Що для вас означає “Кіно-Театр”?
– Наш журнал зʼявився в 1995 році з ініціативи студентів Національного університету «Києво-Могилянська академія», де я викладала курс лекцій та вела семінари з кіномистецтва. Саме завдяки їхній енергії в зубожілому медійному просторі й виникло це видання, викликавши неабиякий подив у театральній спільноти. Згадаю ініціаторок: Олену Левченко, яка нині докторка філософії, Надію Мірошниченко, знану драматургиню, чиї драми під псевдонімом Неда Неждана йдуть на сценах і перекладаються іноземними мовами, Катерину Смаглій, яка працює у престижних міжнародних фондах.
Мета була амбітна – не тільки інформувати читачів про важливі мистецькі події в українському і світовому кінематографі й театрі, а й пропонувати аналітичну думку фахівців у цих галузях, що нині, як і завжди, є важливим і цінним для України, яка прагне увійти в європейське співтовариство як країна розвиненої культури.
– Яким є ваше видання сьогодні?
– “Кіно-Театр” є ілюстроване аналітичне медіа про театр і кіно. До речі, фахівців у сфері театрознавства в Україні достатньо, але більшість із них публікується в наукових виданнях або видає власні монографії. Бути критиком у періодиці непросто, адже потрібно постійно відвідувати кінозали і театри, вміти фахово й цікаво писати, а також добре розумітися на сучасних процесах. Місія критика – запропонувати власний аргументований погляд на твір мистецтва. Наше завдання – надати критикам можливість висловитися не віртуально, а в друкованому виданні. Крім того, дати можливість висловитися самим митцям.
– Хто є вашою цільовою авдиторією від моменту створення і до сьогодення?
– Люди, переважно інтелігенція, які не втратили інтересу до театру і кінематографа, які цікавляться тенденціями та змінами в цих важливих сферах і відчувають потребу в мистецтві.
– Чому ваші читачі обирають передплату друкованого журналу, а не надають перевагу диджитал-платформам?
Це питання за останні два десятиліття набрало особливої актуальності. Значна частина молоді обирає онлайн-формати замість друкованих видань – вони до цього звикли, сформувалися в цьому контексті. Але я вважаю цей шлях, по-перше, не зовсім виправданим, а, по-друге, не зовсім надійним. Наведу кілька аргументів. Пошлюся на досвід європейських країн, де мені випадало бувати і бачити велику кількість друкованих медіа з різних галузей і суспільних сфер – від біжучої політики до видань із садівництва. Періодика і книги, як наукова література, так і художня, мають державну підтримку, бо це – свідчення про інтелектуальну спроможність нації. І якщо ви зайдете в бібліотеку будь-якого містечка, ви побачите вільний доступ до книг і періодики, побачите дітей, яких учителі приводять на пізнавальні екскурсії і в яких культивують повагу до книги і читання, побачите студентів і жителів міста, які користуються книжковим фондом. Уряди європейських країн не шкодують грошей на підтримку цієї сфери – це частина їхньої культурної політики. Друковані видання в Європі посідають важливе місце.
Другий аргумент: якщо через 50 років ви захочете дізнатися, яким було кіно- й театральне мистецтво України під час розбудови незалежної держави, ви звертатиметеся до друкованих видань як до надійних джерел для дослідження. Онлайн-блоги й медіа, сторінки або сайти можуть бути видалені, перейменовані чи заблоковані. Фонди бібліотек зберігають друкований продукт, а тому він може стати у пригоді з плином часу. Й нарешті, в друкованій продукції відсутні фейки й неперевірена інформація, фахівці редакцій працюють для мислячої аудиторії й не бачать сенсу в тому, щоб когось вражати фіктивними новинами заради прибутків чи псевдопопулярності. Зрештою, якщо сьогодні подивитися на каталог з передплати наших друкованих видань, то можна побачити не тільки комерційні, а й фахові, наукові.
Дослідниця українського кіно Лариса Брюховецька
– Чому, на вашу думку, в держави не було/немає бажання щодо більш зацікавленої політики щодо друкованої преси?
– За часів Незалежності економічна ситуація в Україні була доволі нестабільною. Інфляція, бандитизм, розкрадання бюджетних коштів, війна. Таким чином не тільки на друковані видання, а й на культуру не лишалося грошей. Зокрема, з початку 1990-х до середини 2010-х український кінематограф фактично не існував. Неувага влади до культури стала хронічною. А тим часом активно розвивалася телевізійна сфера, приватні телеканали заповнювалися російськомовними серіалами, там значною мірою панували інтереси рф. Однак після Революції Гідності сталися зміни: влада зрозуміла, що культура – важлива сфера в суспільному житті країни.
– Чи коли-небудь вас фінансувала держава?
– На початках наш журнал частково фінансувався Київською держадміністрацією, Подільською районною держадміністрацією, а також Міністерством культури. Журнал надходив у бібліотеки нашої столиці. Незабаром перші два інвестори відійшли, а Міністерство припинило підтримку вже в 2010 році. З того часу, наш співзасновником залишається Могилянка, за що їй дяка. Журнал ”Кіно-Театр” продовжує виходити завдяки передплатникам.
– Які теми є найважливішими для вас у контексті сучасної української кінематографічної й театральної сфер?
– Мистецька якість, тенденції й динамічні зміни в обох сферах – це те, про що ми пишемо, аналізуючи мистецькі твори. З початком війни у 2014 році в українському кінематографі зʼявилося чимало якісних фільмів про ці події, відродився жанр воєнної драми. Можна з певною обережністю говорити про міжнародне визнання українського кіно – це засвідчують такі престижні нагороди, як Головний приз програми «Горизонти» Венеційського МКФ фільму «Атлантида», як Оскар документальній стрічці «20 днів у Маріуполі». Наше завдання як журналу, що відслідковує ці події, – задокументувати і проаналізувати це. Уже четвертий рік триває повномасштабне вторгнення. З 2022 року в журналі зʼявилася рубрика “Митці на фронті”: ми пишемо про акторів, режисерів, операторів й інших працівників кіно- й театральної індустрій, які воюють у Збройних силах України. У рубриці “Світ з Україною” розповідаємо, як підтримують Україну голлівудські актори, імениті режисери, продюсери. На основі цих рубрик у 2023 році ми видали книгу “Актори в битві за Україну”. В її трьох розділах (“Воїни”, “Волонтери”, “Благодійники”) йдеться про людей мистецтва, які доєдналися до захисту нашої країни. Також одна з головних тем – участь наших фільмів на міжнародних фестивалях. Тут треба віддати належне нашим закордонним кореспондентам, вони це висвітлюють регулярно.
– Які основні труднощі стоять перед редакторами друкованих видань?
– Звісно, у стабільному (не)фінансуванні. Наведу приклад. Журнал “Український театр” регулярно виходив за радянських часів. Та його доля в уже незалежній Україні була доволі складною. Він то зупинявся, то знову поновлювався, то знову переставав виходити друком, а з минулого року все ж зʼявився. Але оновлене видання потребує значних коштів. Однак наразі він існує, і це добре як для читача, так і для сфери в цілому.
– “Кіно-Театр” не припинив виходити в перші місяці повномасштабного вторгнення. Як ви знайшли в собі сили продовжити друк, попри події перших тижнів після 24 лютого? І як повномасштабне вторгнення вплинуло на журнал “Кіно-Театр”?
– Коли ти стоїш на цьому конвеєрі й розумієш, що не можна його зупиняти, бо на журнал чекають передплатники й автори, ти мобілізуєш всі сили, аби видавати його. У багатьох людей зʼявився страх через війну – і це зрозуміло. Я живу на північній межі Києва, тому першого дня чула вибухи особливо голосно, здавалося, що росіяни увійдуть у місто ось-ось. Проте цього не сталося, бо ми показали, що українці – сильна нація. Військові захищають землю, нас із вами, а ми як видання захищаємо культуру України. Національна ідентичність відображається також в культурі – і в мистецьких виданнях так само.
Особливих змін не відбулося, якщо не говорити про тематику. Я згадувала про нові рубрики, ми уважно розглядаємо те, що близьке до наших реалій. За ці три роки в нас не змінилися передплатники – усі ті, хто з нами, продовжують передплачувати “Кіно-Театр”. У тому числі наукові бібліотеки обласних центрів. Інколи трапляється, що держава не встигає їм нарахувати кошти, і вони звертаються до нас, аби ми їм вислали числа, яких не вистачає. Ми отримуємо звістки від інституцій, що передплачують видання, і це цінно для нас.
– Як змінилася авдиторія вашого видання з 1995 року до сьогодні?
– Вона змінювалася відповідно до ситуації в кіно. Якщо театр існував, завдяки підтримці місцевих органів влади, то кінематограф, як я вже зауважила, був у занепаді впродовж майже кількох десятиліть. В 1995 році виходило кілька фільмів на рік. Тепер їх у рази більше, чимало є фільмів, створених у копродукції. Ігрове й документальне кіно, воєнна драма. Розширилась жанрова палітра, виходять непогані біографічні стрічки. В останні роки наш журнал охоплює основні європейські фестивалі: Канни, Венеція, Берлін. Також упродовж років наша авторка, що живе в Іспанії, надсилає огляди іспанських кінофестивалів.
Прагнемо, аби всі значні й популярні фільми-переможці фестивалів були проаналізовані “Кіно-Театром”, бо не всі виходять у прокат в Україні. А те, що можемо побачити в наших кінотеатрах, є предметом нашого дослідження. Кінопрокат – невід’ємна частина кіногалузі. З середини 1990-х кінотеатри як культурні інституції занепадали через низьку платоспроможність населення й малу кількість фільмів. Приміщення перепрофільовувались. До 2005 року не можна було побачити кіно на великому екрані. З приходом мультиплексів прокатна індустрія поступово набирала обертів. У період занепаду кіно ми більше писали про театр. Тепер – навпаки. В Україні триває війна, а фільми все одно знімають – і це ще один доказ, що в суспільства існує запит. З виходом оновленої версії “Українського театру” ми стали “спокійніші” щодо театральних подій, адже наші колеги їх відрефлексують. “Кіно-Театр” більшою мірою концентрується на кінематографі.
– Хто є вашими основними конкурентами серед друкованих видань мистецької тематики?
– Я би не вживала слово «конкуренція», вважаю, що видань має бути більше. На початку 1970-х я певний час передплачувала польський журнал “Kino” – він був моїм орієнтиром, за яким я формувала журнал “Кіно-Театр”. Хотілося, аби він був суто кінематографічним, але студенти Могилянки наполягли на синтезі кіно й театру. У Польщі масив кінознавчої літератури, періодики значний: це є частиною їхньої культурної політики, вибудованої роками. В Україні друк тримається на інтересі окремих людей, а не цілої галузі.
– Чи можна взяти польський кінематограф як за приклад для розвитку українського?
– У 2010 році в Польщі був прийнятий закон, за яким з прибутків від комерційної реклами три відсотки виділяють на польський кінематограф. Завдяки цьому він зміг міцно стати на ноги. Був створений Польський інститут кіномистецтва, більш якісний аналог нашого Держкіно, який опікується кінематографом. Розподіл грошей на фільми там відбувається через конкурси. Експертні комісії складаються з професійних режисерів, акторів і продюсерів, які перебувають у паузі, їхня авторитетна думка підкріплена особистими напрацюваннями в кіно. Вони обирають проєкти, які цікаві для держави, громадян та індустрії в цілому. Там немає непрозорості й несправедливості щодо розподілу бюджету, як це часто трапляється в нас.
– А яку роль відіграє мистецька періодика у формуванні громадської й суспільної думки?
– Вважаю, що періодика важлива для функціонування демократичного й розвинутого суспільства. Було б непогано, аби хтось провів дослідження щодо цього, бо це справді цікава тема. Був час, коли я проводила такі опитування серед студентської спільноти або серед колег, однак тут є потреба у глибокому соціологічному аналізі. Коли ми починали виходити друком у 1990-х, нам писали читачі з подяками й побажаннями успішного розвитку. Нині здебільшого пишуть бібліотеки. Журнал проводив презентації в бібліотеках, університетах або Будинку кіно, і завжди відгук авдиторії був позитивним. Цього року нашому виданню 30 років – 12 травня відбулася подія в Будинку кіно.
– Про які проєкти, створені журналом, можете згадати?
– У якийсь момент нам стало тісно бути тільки в рамках журналу, і ми почали видавати книги. За 30 років редакція “Кіно-Театру” видала 47 книжок. Серед них монографії про персоналії українського кіно: Іван Миколайчук, Іван Драч, Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Леонід Биков, Антон Тимонишин. Книги, в яких ідеться про історію українського кіно: “Хрестоматія українського кіно 1920-х”, «Перерваний політ», «Найцікавіша історія в Європі. Екранні версії». В сенсі дослідження історії вважаю працюємо паралельно з “Довженко-центром”, щоправда, почали ми значно раніше й працюємо продуктивніше в наукових дослідженнях.
Поза редакційною роботою провели чимало наукових конференцій в університеті, я керую Науково-дослідним центром кінематографічних студій НаУКМА. До слова, Центр вигравав гранти КМДА на публікацію книжок “Українська анімація” і “Талант і гра. Українські актори театру й кіно”. Вони поповнили бібліотечні фонди України. У 2016-2017 році в нас був спільний проєкт із Вроцлавським університетом: вони видали книгу, де були дослідження про Україну в польському кіно і про Польщу в кіно українському. Я була співредактором разом із Славоміром Бобовським – головним редактором цього щорічника. Також мені б хотілося згадати харківський науковий альманах “Культура України”, куди я пишу як дослідниця кіно.
– Якими числами, виданими після лютого 2022 року, ви пишаєтеся?
– Найбільшу реакцію отримали від першого числа 2024 року: журнал був присвячений сторіччю з дня народження Сергія Параджанова. Був ажіотаж і ми двічі замовляли його додатковий друк. Там вміщено 10 статей, присвячених різним аспектам творчості цього видатного митця – про його звʼязок з Україною, про його стиль, Параджанов очима світу – статті різнопланові. Мушу зазначити, що про Параджанова частіше виходять спогади, а не наукові дослідження. У 2014 році до 90-річчя митця ми видали книгу “Сергій Параджанов і Україна”, де були зібрані саме наукові статті. Інтерес до творчості режисера високий.
– Як війна змінить підходи до друкованої періодичної преси?
Тепер у друкованої преси є можливість не залежати від держави, завдяки іноземним грантам. Варто відзначити й наші культурні інституції: Український інститут книги, Український культурний фонд. Однак для того, аби отримати там фінансування, необхідно придумувати цікаві проєкти, подаватися на конкурси. На жаль, у нас немає менеджера, який би цим займався. Якщо раніше ми знаходили інвесторів на друк наших книжок, то зараз опорою є наш читач- передплатник. Я вважаю, що в Україні не згас інтерес до театру й кіно: варто лише поглянути на заповнені київські театри й кінозали. Українці спраглі до мистецтва – це наша терапія. Події кінематографічного й театрального життя також стимулють. Зацікавлений глядач хоче дізнатися фахові думки про побачене, чекає суджень оглядачів і критиків. Це дає нам силу йти далі.
– Чи є утопічною думка про те, що держава знову почне підтримувати друковані видання?
– Так, це утопія. До Революції гідності в нас були спроби, аби якийсь виконавчий орган взяв на себе передплату журналу для громадських культурних інституцій. Однак цього не трапилося. Вважаю, що така політика могла б не тільки підтримати нас, видавців, а й змінити культурну парадигму в цілому. Було б бажання держави, ми могли б до цього повернутися після закінчення війни. Уряд все ж фінансує Український інститут книги, Український культурний фонд, а ті створюють програми для видавців книг, проте не для друкованої преси.
– Яким ви бачите ваше видання після закінчення війни?
– Важливо продовжити боротися з російською пропагандою. Необхідно голосно говорити про Україну. В нашому випадку про українське кіномистецтво й театр. Після закінчення активної фази війни як у суспільстві, так і в культурі настане фаза для рефлексії. Потрібно буде знайти підходи до правильної рефлексії щодо всього прожитого за цей час. Мені б хотілося, аби люди, зацікавлені у сферах екранних або сценічних мистецтв, набували практичних знань пишучи й досліджуючи конкретні твори. Хист критика формується за умови постійного відвідання кінозалів або театрів й аналізу побаченого. Закарбувати для майбутніх поколінь і звернутися до авдиторії сьогодні – наша місія залишиться такою ж.
Розмовляв Володимир Мотричук.
21.05.2025