Минулі кілька років унаочнили кілька важливих переломів. Українська мова остаточно стала сприйматися як державна і належно домінуюча. Став панівним на державному рівні весь той ідеологічний багаж, який на побутовому культурному рівні асоціюється з піснею «Батько наш Бандера» та різноманітною патріотичною атрибутикою. Президент, який прийшов до влади на запереченні гасла «армія, мова, віра» і сприймався практично потенційним криголамом демонтажу держави, перетворився на лідера нації, яка воює, – і байдуже, добрий він чи поганий. Сама держава пройшла найжорсткіший іспит війною і перетворюється на дійсного суб’єкта міжнародних відносин. Список можна продовжувати.
Здавалося б, можна видихнути. Бо попри всі рецидиви, попри тривання певних парадоксів, попри регулярні скандали і все ще наявні проблеми з пошуком послуг українською мовою у великих містах на лівому березі Дніпра, регулярні скандали з ватою і популярними блогерами – перелом відбувся. Зрештою, скандальні історії на мовному ґрунті набувають значно ширшого розголосу і вже точно не є справою тільки невеликої групи послідовно впертих політичних українців. Це теж показник, хоч і не з тих, які тішать, – бо хотілося б, щоб скандалів не було взагалі, бо не було б для них причин.
Незважаючи на це, суспільство трясе. Кожна новина про мовні проблеми на рівні побуту, про «ждунів» чи агентуру, про підлітків, які потрапили у тенета телеграмних вербувальників, стає приводом для сеансів самобичування з повторюваними рефренами про пропащість нашого суспільства. Як і будь-яка подія у сфері суперництва двох основних партій тут же вибухає взаємними філіпіками, незмінно палкими, – і їх незмінно багато незалежно від того, чи вартує конкретна ситуація аж таких емоцій і зусиль.
Олеся ІСАЮК
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Центр досліджень визвольного руху
Цей текст – про одну з малопомітних сторінок нашого спільного виривання з культурної та мовної колонізації. Описане явище сховане глибоко у підсвідомості й належить до, ймовірно, найчорніших, позаяк стосується ресентиментів, направлених проти своїх. Не беруся судити про масовість і не певна, що можемо говорити про тенденцію – але на персональному рівні в мережі його прояви інколи справді лякають. Власне остання обставина змусила мене написати цей текст. Утім, позаяк текст «важкий», наперед прошу вибачення у всіх, кого ненароком зачеплять мої незугарні висловлювання. Читаючи текст, прошу пам’ятати про кілька речей: – описане явище є наслідком не нашої особистої незугарності, а страхітливості і тривалості досвіду, якого ми зазнали через дії нашого екзистенційного ворога; – описане явище не стосується військових з причин очевидних. Щиро кажучи, не думала, що це треба уточняти – але задля уникнення непорозумінь нагадую; – описане не стосується заходу України з тої простої причини, що цей регіон завжди залишався переважно україномовним і найменше перебував у складі СССР. Попри те, що я сама родом зі Львова, писала текст на основі спостережень за поведінкою в мережі деяких співвітчизників із центральних регіонів. При нагоді дякую за попередній перегляд і зичливі доповнення колежанці Інні Ковалишеній. Якщо когось цікавить – вона точно родом не з Галичини.
Власне, мовна і внутрішньополітична сфери залишаються, певно, найяскравішими свідченнями дивовижного парадоксу – хоча щонайменше не факт, що єдиними. Цей парадокс про те, що представники тієї групи, яку на попередніх етапах було прийнято називати «проукраїнськими» (що це взагалі, до речі, за означення в українській, на хвильку, державі?), «націонал-демократами», «свідомими» і так далі – здобувши переконливу перемогу, продовжують поводитися як загрожена спільнота, сповнена ресентименту.
Звісно, інерція і вплив травматичного історичного досвіду нікуди не поділися, тим паче, на тлі війни проти екзистенційного ворога, який не приховує геноцидальних намірів, а на окупованих територіях преспокійно їх реалізовує – причому саме в дусі глибинного сенсу поняття геноциду, тобто знищення єдиної спільноти насильницьким шляхом через руйнацію соціальних структур і зміну культурно обумовлених поведінкових патернів.
Але річ не лише в цьому, а й у тому, що перемога, про яку йшлося на початку тексту, непроста. Передусім тим, що хоч вона стається по суті (вчорашні російськомовні переходять на українську, вчорашні насмішники над ідеєю державності перетворюються у захисників держави, принаймні опиняються в ситуації, коли інакше ніяк), але вона не знає відкритого тріумфу. Переможці у символічних війнах, здобувши своє у важкій багаторічній боротьбі, не зазнають прилюдного припечатування своєї однозначної перемоги. Вони не проїдуть у своїй колісниці вулицями свого Риму, минаючи натовпи шанувальників і захоплену моментом юрбу. За ними не проведуть юрби бранців і їм не кричатимуть привселюдно: «Аве, цезарю!» (чи, коли йдеться про жінку, «Аве, августо!»). Завдяки цьому така перемога від початку сповнена гіркоти і важких парадоксів.
Понад те, дуже швидко почне здаватися, що про них забули. Ще й лаври переможців примірятимуть не тільки ті, чий внесок був радше скромним, а навіть і ті, хто свого часу вставляв палиці в колеса істинним переможцям.
Найбільший парадокс полягає в тому, що поспішність, з якою поспішають засвідчити вірність тому, що раніше або ігнорували, або зневажали, – це теж про перемогу. Просто тому, що принцип «у перемоги багато батьків, а поразка завжди сирота» саме так і виглядає. Ніхто не хоче бути поруч з поразкою, всі спішать грітися у теплі перемоги і бути причетними до сильнішого. При цьому тих, хто був дійсним архітектором перемоги, можуть і уникати – як свідків власної малодушності попередніх часів а чи й явного пристосуванства. Факт, що ця неславна сторінка біографії могла бути наслідком не якогось особливого кар’єризму, а банально суспільного тиску чи несвідомим слідуванням популярній моделі, зазвичай не дуже полегшує сприйняття – бо це про спроможність та ідентичність з усіма її маркерами, як здатність захистити простір ідентичності, який завжди є дуже інтимним.
Увесь цей набір передусім боляче б’є по самолюбству. Але не лише це. Річ у тому, що відносна непомітність на рівні символічних дій перемоги відразу ж вступає у гострий конфлікт із постгеноцидним синдромом, не минаючи дорогою і постколоніального комплексу.
Тут набирає принципової ваги факт, що мовні та культурні особливості, разом із деформаціями політичного та соціального поля в бік груп, партій та середовищ, більш чи менш тісно пов’язаних із Москвою, були продовженням та інерцією ситуації, яка була, своєю чергою, наслідком тривалого насильства. І не просто тривалого – а системного, яке стало частиною геноциду в широкому розумінні цього слова: починаючи від розстрілів за відповідь українською мовою в лютневому Києві 1918 року і закінчуючи обзиванням української мови щонайменше «сільською» у часах «застою». А щонайбільше – викликами до КГБ за «націоналізм». І це не було випадковим ексцесом – саме російська мала стати мовою спілкування «єдиного радянського народу», в інформаційному полі якого не було місця національним мовам і культурам, а «буржуазний націоналізм» відверто оголосили загрозою ще 1930-го, через кілька років припечатавши політику українізації як «петлюрівську» й оголосивши, що надалі вона буде вже «дійсно радянською». У результаті «радянської українізації» наприкінці існування СССР у великих містах півдня та сходу України середня освіта українською мовою була практично білим ведмедем на екваторі.
А на рівні побутовому всі ці «великі» процеси виливалися у системне іншування і навіть цькування послідовно україномовних. Навіть не принципово, базовано на свідомій політичній позиції – а просто послідовне вживання української мови в побуті. І от якраз цей аспект успішно пережив СССР і протривав аж до Революції Гідності – доказом чому є численні історії реальних людей про «гаваріть па-чєлавєчєскі» і часами Сізіфові зусилля знайти у великому місті центру чи сходу України базові освітні послуги українською (державною!) мовою. Усе це активізувалося в роки російського культурного реваншу 2000-х, коли українську мову та культуру під приводом «неформату» знов почали витісняти з масових майданчиків і спихати її на рівень замалим не говірки, придатної хіба для побуту, окремих видів мистецьких практик та ситуацій, коли українська мова була необхідна з суто церемоніальних міркувань (наприклад, при публічних виступах державних осіб).
Повторюся – все перелічене не виникло на рівному місці, а було наслідком тривалого системного насильства. І тому за кожним «гаваріть па-чєлавєчєскі», образливим самим собою, проглядався блиск металу чекістського нагана. Відповідно, простір мови був простором водночас постгеноцидного синдрому. А це така цікава річ, яка вимагає відновлення логічного належного ладу в усій повноті та глибині завданої – і не раз! – рани. Причому це відновлення має супроводжуватися демонстративним і остаточним, без можливості реанімації, дослівно втоптуванням ворога в землю. Тільки свідомість того, що ворог остаточно зламаний, може дати зраненій колективним геноцидним досвідом спільноті відчуття безпеки і немарності всіх зусиль.
У цій парадигмі формальний символічний тріумф є фактично припечатуванням такої абсолютної перемоги. І тому колективна підсвідомість, зранена травматичним геноцидним досвідом, вимагає такого тріумфу. Вимагає відповідника блискучої колісниці на вулицях Вічного міста, яка везтиме переможця, увінчаного лавровим вінком, за яким вестимуть рабів і нестимуть коштовності.
А його немає. І через специфіку самого явища символічних перемог бути не може. Тим часом окрім волань колективного підсвідомого, яке незмінно будять чергові представники «вати» зі своїм «удобнєє» і чергові завербовані підлітки чи представники соціально вразливих категорій, у сліпій зоні залишається питання ціни, яку сплатили ті, хто все ж таки розмовляв «сільською» мовою, – і якої вдавалося уникнути, причім частково, хіба якщо ти належав до кола офіційно визнаних українських інтелектуалів, письменників, митців та подібного.
Бо в ситуації системного витискання української мови та культури з усіма її інерціями вибір насправді зводився до двох опцій – піддатися тискові або триматися, за великим рахунком, «на характері». Власне під оцим страшним тиском заговорили російською більшість предків актуальних російськомовних, враховуючи і тих агресивних – не від доброго життя, а під страхом щонайменше залишитися на суспільному маргінесі. Йдеться не тільки про кар’єру, а передусім про можливість бути своїм серед собі подібних – ми все-таки істоти соціальні. До того ж переживалося не тільки за себе, а й за долі дітей, яким мова могла коштувати не лиш життєвих перспектив, а й зламаного життя. Утім, і цього було мало – тим, хто вибрав російськомовність і повноцінну асоціацію з насильником, належало демонструвати належність до панівної спільноти з подвійною силою – аби ніхто не подумав, що залишилися ще якісь сантименти до «націоналістів».
Усе це означало для тих, хто не здався, перспективу, по суті, залишитися в гетто. Щонайменше – докладати значно більших зусиль для фахового розвитку, для створення своїм дітям середовища рідною мовою. До того ж, постійно доводилося захищати свій особистий простір від усяких «удобнєє» і «добрих порад» в стилі «зачєм ви калєчітє жизнь ребйонку», просто навчаючи його рідної мови. У крайніх випадках за послідовність у мовнокультурних питаннях можна було заплатити життям навіть у незалежній Україні – чому доказом історія Артема Мірошниченка. Зрештою, під час Революції Гідності однією з вимог, яку ставили викраденим, – говорити російською. І за відмову додатково катували.
Після такого колективного досвіду ті, хто перейшов на українську мову і прийняв українську політичну ідентичність в ситуації, коли вже інакше ніяк, – сприймаються як ті, хто хоче до раю без чистилища.
Утім, для того, щоб витримати десятиліття і покоління тримання власного мовного й ідентичнісного характеру, треба було мати відповідний характер. Чи не найголовнішими складовими були, мабуть, упертість і глибока віра у те, що колись таки все має опинитися на своїх місцях – сплав цих характеристик у побуті інколи називають «нарваний». Бо доводилося триматися «на характері», адже підтримка могла прийти хіба зі сторони таких само, як ти.
Ця риса характеру породила цікавий парадокс – декому з україномовних політичних українців, бува, легше зрозуміти «упоротого» москаля, ніж такого «свого», який почав говорити українською в 2019 чи 2022 році. Бо – та ж таки «нарваність». По суті – століттями «воля на волю» з гранично чіткими цілями. При цьому вони залишаються принциповими екзистенційними ворогами як у плані ідейному, так і щодо методів боротьби.
Але власне «модус запеклості» в сенсі стійкості позаматеріальних мотивацій (при тім, що мотивації принципово взаємно конфліктуючі: для українця принциповим є відстояти своє, для москаля – знищити отого впертого українця) робить принципових такими сильними й ефективними борцями у герцях проти російського впливу. Бо вони знають, що ось це – ворог, знають, чому він залишиться ворогом довіку і за рахунок цього знання можуть прораховувати його дії. Натомість зі свіжонаверненим «своїм» на підсвідомості жеврітиме думка – а чи це в нього остаточно? А як далеко він готовий зайти у відстоюванні тепер уже відкрито спільної цінності? Чи не зламається вкотре під тиском?
Вже не кажучи, що з висоти тривалого досвіду мовчазного відстоювання свого ситуація виглядає як маса людей, які прийшли вже на виборене нами поле і претендують на рівноправність просто тому, що «Декларація прав людини і громадянина» винятків не знає. Але це можна пережити, бо травмована підсвідомість ще не такі коники викидає. Справді складно, коли незадовго після переходу претендують на першість – бо вони звикли до пріоритетної позиції за «російськомовних» часів і, найімовірніше, навіть не підозрювали, що це плата від колонізатора за прийняття його першості та вищості шляхом переходу на його мову і – час від часу – також перейманням його соціальної поведінки.
Але цей ресентимент проривається. Найчастіше – у вимогах всіх кар небесних на голову чергового упертого російськомовного пенсіонера чи й прямо «ватника». Попри всю справедливість реакції, у вимогах мало не четвертувати проглядається бажання на віки вічні затоптати в землю екзистенційного ворога – конкретна людина є лиш його короткочасним втіленням і водночас ходячим тригером.
А ще така цікава штука, що насправді таки трохи замало перейти на українську мову й опинитися на боці Української держави в екзистенційній війні. І це відчувається – інакше б не повисало в повітрі з боку частини новонавернених «ми ж перейшли на мову, визнали синьо-жовтий прапор, співаємо “Батько наш Бандера” – чого ви ще хочете?»
Насправді чимало. Бо мова і зовнішні ознаки належності до спільноти на кшталт публічного вшанування національних прапорів чи співів про Бандеру сама собою – це ще не все. Це, у будь-якому разі, символьна система, яка позначає реальність. А до складу реальності обов’язково входить занурення в культуру. А щоб у неї зануритися, треба довго й активно з нею взаємодіяти. Треба бодай спробувати пожити в ній.
Й ось цього відчайдушно бракує більшості всіх тих, хто перейшов на українську мову у 2019–2022 роках. Для них Шевченко – це часто-густо забронзовілий «великий поет», Франко – взагалі щось віддалене, Розстріляне відродження – ой, а що це взагалі? Бо, власне, більше нічого в парадигмі пріоритетності колонізаторської культури, маркером прийняття якої була власне російськомовність. І не варто обманюватися знанням фактажу чи різкою популярністю тієї чи іншої теми. По-перше, цього все ще мало. А по-друге, це все – інстинктивний біг навздогін, спроба наверстати пропущене, все ж таки «зануритися» у культуру, яка говорить українською мовою. Тим паче, що цей процес таки не вимірюється кількістю завчених фактів та цифр, хоч би як переконували нас у цьому автори шкільних підручників з історії та літератури.
А ті, хто був в українській мові завжди, – вони були водночас і в українській культурі. І Шевченко для них був «своїм», а не просто великим поетом, як і Франко чи Леся Українка. І вони чудово розуміли, чому Відродження було розстріляним чи задушеним – та тому ж, чому й на українську мову в Києві років двадцять тому все ще можна було почути «гаварі па-чєлавечєскі».
Парадоксально, але одним із яскравих і добре видимих прикладів того, що мови і причетності до символіки не достатньо, є не хто інший, як наш президент. Якщо трохи напружити пам’ять, можна згадати скандали, які супроводжували його появу у вишиванці чи в товаристві військових протягом перших років при владі – останнім тоді «прилітало» чи не більше, ніж самому фігуранту.
Після лютого 2022 року дисонанс між постаттю і символічним навантаженням послабшав просто за рахунок того, що Володимир Зеленський таки продемонстрував: він – президент України. Та попри всі успіхи в цьому процесі, на щодень президент і досі не демонструє необхідного мінімуму відкликів до національної традиції – навіть його мілітарі-костюм апелює радше до мас-культу, ніж до елементів української мілітарної традиції. Це зовсім не те, що Тризуб-сокіл на раменах військових. І ще ряд подробиць, які самі собою витягають хребти на "струнко" і змушують змахувати сльози. Так мстяться брак здібностей, освіти та довге варення в колоніальній парадигмі на нижчих щаблях культури. Тепер і хотів би піднятися до об'єктивно існуючого – але не виходить. Нема з чого.
Але культура функціонує не лише на «високому» рівні – є ще й рівень побутовий. І отут ще більш помітно, що мало просто перейти на мову. Бо багато хто з тих, хто перейшов на українську мову і позірно перейняв українську символіку та культуру, одночасно автоматично потягнув за собою весь комплекс поведінкових рис, який асоціюється з постсовєтською культурою. Це тверда впевненість у власній перевазі, поєднана з повним нерозумінням того факту, що цю позірну перевагу їм давала тільки така ж позірна приналежність до імперської метрополії, позначена російськомовністю; загалом тяжіння до простіших форм культури, совєтська і постсовєтська культура – це в принципі про масу; намагання орієнтуватися на масу і прості смаки; певна безцеремонність; тяжіння до ієрархічності; сприйняття коректності як слабкості і так далі. Те, що переважно цей букет являється ширшим масам у своїй вульгаризованій формі, асоційованій з умовною промисловою зоною великих міст, не означає, що він відсутній на вищих суспільних поверхах.
Якщо спробувати означити це явище термінологією Миколи Рябчука, то випадає ствердити, що переходячи на мову автохтонів, креоли аж ніяк не позбуваються одномоментно свого культурного комплексу, вираженого в сукупності поведінкових патернів, які були успадковані ними від колонізатора, – у рамках, щоправда, асоціації з насильником в умовах хронічного тиску (це в кращому разі, бо в гіршому – прямої загрози). Що природно, бо культура в сенсі сукупності поведінкових патернів і способу комунікації зі світом і людьми на щодень – це в принципі річ, яка дуже тяжко і повільно змінюється, навіть за наявності всіх умов і повної готовності змінюватися. Але у постгеноцидних координатах ці прояви креольської культури спрацьовують як тригер.
Всі описані парадокси мають безпосередній вплив на політичну реальність. Я про безконечний клінч порошенківців і «зелених» – та не лише. Факт вторгнення і події лютого-березня 2022 року остаточно поставили і порошенківців, і «зелених» по обидва боки барикад – на боці української державності проти російського імперіалізму. Як ми знаємо, «зелений» не втік. І, в цілому на диво незле, як на нього, справився з обов'язками зверхника воюючої країни.
Але штука в тому, що багато хто з порошенківців (як політиків, так і «примкнувших» активістів), як мінімум, тривалий час перебував у таборі україномовних або й, що часто бувало, поклав роки життя і масу зусиль на те, щоб українське зрештою перемогло. У крайньому разі, багато хто з них вибрав українську сторону у 2014–2015 роках – тобто коли перемога, принаймні не програш України, ще цілком не були ясні. До слова, сам Порошенко перейшов на українську мову ще наприкінці 1990-х і був активно причетний до Помаранчевої революції – всі ж пам’ятаємо, кому належав і належить 5-й канал? Таким чином вони пройшли принаймні дрібну частину того тяжкого шляху, який торували до них. Саме тому їм прощається чимало дрібних ляпів – і саме тому їх сприймають як «своїх».
Але з цієї ж причини для них «зелені» (і не лише – а ще й, наприклад, принаймні частина умовної «Демократичної сокири») – це ті, хто «прийшов на готове» і претендує на рівні права. Бо більшість із них зробили вибір на користь українського або в 2019 році на хвилі ситуативного союзу проти «зелених» усіх, хто стояв на бодай трохи вищому культурному щаблі, або вже в 2022 році – коли ситуація фактично вже не залишила жодного простору для маневру. Або – або. Або ти ворог – або ти свій.
У цій парадигмі вибори 2019-го виглядали як спроба «креолів» переламати ситуацію і при нагоді поховати всі здобутки українства – зрештою, недаремно «досягнення» президента на артистичній ниві з усією палітрою знецінення українського стали основою мішенню критики, затьмаривши собою навіть очевидну некомпетентність тоді ще кандидата. Після вторгнення 2022 року, яке фактично не залишило місця для креольства, регулярні прояви у поведінці та політичній тактиці рис, із ним асоційованих як наслідуванням метрополії, незмінно провокує тригерну реакцію, яка, як виглядає з дописів частини блогерів, цілком може посунутися до майже прямого зрівняння президента з окупантами.
Власне на факті вимушеності метаморфози в українство тримається ресентимент порошенківців та частини громадського сектору. Бо, про що детальніше йшлося вище, зміна позиції під тиском обставин не означає переродження й автоматичного набування всіх потрібних знань у всій повноті. І без того еволюція з умовного «негідника» в умовного «проводиря» (чи то, в нашому випадку, з «малороса» в «українця») – це загалом складний екзистенційний сюжет. Світова історія знає чимало біографій, чиї дієвці пережили складну метаморфозу від одного полюса до іншого – той же Мазепа перш ніж дійти до ідеї союзу зі шведами і повстати проти Петра І довго залишався лояльним царським слугою. І такі сюжети ще довго служать матеріалом для філософського осмислення і написання художніх творів.
Сприйняття подібної і без того складної та неправдоподібно радикальної еволюції як сучасниками, так і нащадками, часто ускладнене тим фактом, що перш ніж остаточно чи то власною волею, чи то під тиском обставин перетворитися на «патріота» з «малороса», людина встигає наламати дров. Дрова «зеленого» добре всім відомі. Еволюція Порошенка теж була доволі складною і тривалою, просто більш природною, й основна її частина відбулася ще до критичного моменту – він не стояв перед потребою «допікатися» в процесі. А зеленого в «допікання» виштовхнуло.
На тлі всіх описаних колізій особливо трагічно звучать слова прогнозу Романа Шухевича, які він висловив у колі зв’язкових у 1940-х – мовляв, після здобуття незалежності України доведеться мати справу з колишніми номенклатурниками і потроху їх українізувати. Просто тому, що інших не буде. Якщо дивитися з висоти пташиного польоту – не буде інших українців, лише такі, більшою чи меншою мірою денаціоналізовані. Треба буде ще їх глибинно українізувати, не вдовольнившись переходом на українську мову, повернути до свого повною мірою – і це без жодної гарантії успіху чи достатньо швидкої вдячності. Якраз у цьому моменті ми й перебуваємо. І тому наша перемога – гірка.
Тим паче, що свого часу ми самі ж довели хибність «принципового» варіанта – а саме коли діячі Центральної Ради, орієнтуючись суто на «народ», позбавили молоду українську державність великої кількості фахівців і людей з гарними соціальними зв’язками лише тому, що вони належали до групи, яка мала на рахунку асоційованість з чужою владою.
Утім, урок з тих часів ми таки вивчили. І можна ствердити, що з часом перемога стане абсолютно незаперечною. Просто тому, що найупертіший перемагає.
18.05.2025