«Природний роман» Ґеорґі Ґосподінова

«Природний роман» Ґеорґі Ґосподінова: мастер-клас із розпаду

На цьому світі завше є довга вервечка тих, хто плаче, і трохи коротша – тих, хто сміється. Але є й третя – тих, хто вже не плаче й не сміється. Про них мені й хочеться говорити.

Ґ. Ґосподінов

«Природний роман» – дебютний твір Ґеорґі Ґосподінова, найпопулярнішого болгарського письменника сучасності. Книжка була написана 26 років тому, українською мовою вперше зʼявилась 2012 року в перекладі Остапа Сливинського – оновлений переклад вийшов друком у видавництві «Чорні вівці adult».

Ґосподінов Ґ. Природний роман ; пер. з болг. Остапа Сливинського. Чернівці : Чорні вівці adult, 2025. 176 с.

Усе починається з розлучення. Спершу воно відбувається уві сні: запаковані коробки, поділ спільних грамофонних платівок, всіяний перетятими пташиними головами хідник. Ніщо не відбувається раптово, втрата зв’язку із людиною, яку кохав, є лише низкою різних, більших і менших, втрат на спільному шляху, тож фізичний відхід одне від одного – найменше, що може трапитись.

Усе починається з позбавлення індивідума безпечного, врівноваженого становища у суспільстві. Болгарія, 1990-ті роки. Гіперінфляція, спричинена величезними зовнішніми боргами й неспроможністю держави оплачувати їх, не оминула, фактично, нікого: «Памʼятаю, як переді мною у черзі на базарі стоїть старша жінка і просить відрізати їй половину лимона. Інші вечорами обходять порожні ятки в пошуках випадкової картоплини. Усе частіше добротно одягнуті люди, долаючи сором, порпаються у сміттєвих контейнерах», – згадує головний герой.

Усе починається з крісла-гойдалки, придбаного на початку січня 1997 року за пів зарплати. І з пограбування квартири мародерами, які прихопили з собою лише телевізор: «Я сидів у плетеному кріслі, гладячи двох наляканих безладом кішок (цікаво, де вони ховалися, поки в помешканні орудували злодії?), курив і страждав, відчуваючи, як уражено рештки моєї чоловічої гідності. Мені не вдалося захистити навіть Ему та кішок». Він пише оповідання про жінку, в якої хотіли вкрасти найдорожче – телевізор: «Робіть зі мною, що завгодно, тільки залиште телевізор». За кілька хвилин до нападу вона дивилась серіал. У віртуальному світі все відбувається за сценарієм, будь-який фінал заздалегідь передбачений. Це останній сховок від депресивної дійсності, тож безіменна героїня готова на все – навіть зґвалтування видається їй кращим, ніж втрата найціннішої речі: «Чоловіки спритно задирають їй спідницю. Ніякої реакції. Її сідниці все ще пружні. Перший швидко кінчає. Другий вовтузиться довше. Жінка стискає руками телевізор і не рухається. В якусь мить лише просить, щоб вони поквапилися, бо діти прийдуть зі школи. Це остаточно знеохочує другого і обидва забираються геть. Серіал закінчився. Жінка з полегшенням відпускає телевізор і йде до ванної». Короткий зміст оповідання, переказаний у романі, –квінтесенція безсилля, яке проживали болгари наприкінці ХХ століття.

Згодом ми дізнаємося, що це – лише записаний від руки твір, отриманий редактором столичної літературної газети. Намисто лінійної історії розсипається, кожен наступний розділ заводить у глибини лабіринту, проте автор залишає читачам нитку Аріадни – голос оповідача, образ якого періодично зливається з двома іншими героями. Силуети сплітаються, наповнюючись новими деталями: невдаха-письменник, редактор газети і старий природознавець – чи не є ці троє однією людиною?

Із перших сторінок Ґосподінов розкладає капкани-символи, що наповнюються змістом упродовж читання. Навіть найдрібніші деталі працюють на розвиток сюжету й «вистрілюють» у процесі, наприклад, крісло-гойдалка, до якого оповідач має певний сентимент: це не звичайний предмет домашнього побуту – це і є дім. Будь-який простір, у якому перебуває крісло, є домом. Зрештою, воно є в першого, який, наче Діоген, живе на вулиці у діжці кріслі, і в другого – редактора, і в старого природознавця. Усі вони – письменники, бо впорядковують простір, описуючи його.

Наше життя є лінійною низкою послідовностей, проте складається з тисяч деталей, які мають здатність перетинатися на різних етапах і в різних вимірах. Щойно людині вдається вистрибнути за межі хронологічного, наблизитись до буденного й зазирнути в нього, як у лінзу, відкриваються приховані – калейдоскопічні, на позір не повʼязані між собою – горизонти. Диявол ховається у дрібницях. Метою оповідача (тобто автора) є створення фасеткового твору, що наслідував би бачення мух: «Роман, повний подробиць, найкрихітніших, не помітних звичайним оком речей. Роман буденний, як муха. Ну ось, кажу я собі, якраз для цього мені мухи й потрібні. Ці комахи літають над нашими головами, дрімають на стелі, бродять по столі, а водночас живуть і відкладають личинок у напіврозкладених трупах, в отворі нужника. Лише вони здатні повʼязати етер із хтонічним царством клозету».

Щоб заінтригувати до прочитання, я зазвичай кажу, що «Природний роман» – про звʼязок античної філософії, мух і клозетів. Спершу автор інтегрує відступи про гівно і мух наче для відвернення уваги від суттєвого. Із кожним новим розділом цей філософський абсурд набуває дедалі більшого змістового навантаження, аж доки остаточно не перехоплює увагу читача від розвитку сюжету. Людська тілесність, а також результати біологічного функціонування, закономірність фізичних процесів, натуралізм описів, – усе це є основою наскрізної «природної» теми твору, бо: «Щоб створити Природний роман, треба безперервно вдивлятись у видиме. І виявляти подібність». Межа між огидним та естетичним в художній літературі надзвичайно тонка – Ґосподінов випробовує її без жодних обмежень. Зрештою, він використовує розлучення головного героя як тло для роздумів про екзистенцію і світоустрій. Письменник перетворює страждання своїх персонажів на мистецький перформанс.

Вершинними, як на мене, є роздуми про мову і Бога (або ж – про мову як Бога): «Зрештою, Бог (чи то пак мова) говорив усього якихось шість днів. На шостий день вимовив останнє слово, і було воно: «людина». Відтоді замовк. Приписували йому всілякі слова, але я не вірю, щоб вони йшли від нього. Бо Він говорить не словами, а вимовляє речі. Речі, які проказувала та Мова, ставалися в мить промовляння. Відтоді нікому не вдалося нею оволодіти». Таке авторське трактування звʼязку вербального й божественного все одно проростає із християнства, де кожне Його слово наділене надможливостями: Ґосподінов підкладає лінзу й вибудовує несподіваний логічний звʼязок, спростувати який, фактично, неможливо.

Мова є й першоосновою письма. Його історії розпочаті й покинуті – він намагається сублімувати внутрішній стан, вербалізуючи думки, а проте, як професійний редактор, прагне дотримуватись особистих уявлень про художній твір і експериментувати водночас: «Я думаю про роман, який складався б із самих лише дієслів. Жодних пояснень, жодних описів. Лише дієслово є чесним, холодним і точним. Почати роман мені коштувало трьох ночей. Я курив цигарку за цигаркою і врешті-решт не написав нічого. Яким має бути перше дієслово? Будь-яке з них здавалося слабким і неточним». Емпатійні люди співчуватимуть письменнику-невдасі – тим часом твір продовжує розростатися з роздумів. Ґосподінов створює текст(и) всередині основного тексту, грається з очікуваннями, із формою, нелінійністю, втім, у жодному разі не знецінює біль чи почуття самотності своїх героїв. Попри це, роман не є депресивним – подекуди навіть смішний.

Кілька годин я був мертвим. Так висловилася моя дружина. Я нічого не пам’ятаю. Вона прийшла з роботи і застала мене, як завжди, у кріслі-гойдалці. Я дивився якось дивно, ледь розтуливши рота, з якого текла слина. Цього вона, зрештою, не мусила б мені казати. Вона промовляла до мене, кликала на ім’я – все марно. Далі досить сильно мене струсонула. Я глянув на неї, не впізнаючи – «ти не впізнав мене, уявляєш?», – і сказав: «Пані, ви не моя мама, я її пам’ятаю». Я нічого, геть нічого не пригадую. І в ту мить подзвонили у двері. Дзвінок. Я його почув і встав, щоб відчинити. Тоді нарешті отямився, якщо вірити дружині. Зі мною нічого не сталося. Трохи боліла голова. Я дійсно не міг пригадати, що було перед тим. Либонь, то все від перевтоми. Ніби вимкнувся.

Ґ. Ґосподінов

Його вважають одним із найяскравіших прикладів постмодерністичної літератури. Я думаю, що «Природний роман», попри очевидну відповідність канонам (палімпсестність, інтертекстуальність, інтелектуальна гра з читачем тощо), є внутрішньо метамодерністським, оскільки пропонує нову парадиґму щирості й робить акцент на осмислене споглядання дійсності, занурюючись у найтонші деталі. Водночас – редактор-оповідач, якого письменник наділяє своїм іменем і навіть своїм прізвищем, не є дзеркальним відображенням Ґосподінова, це радше літературна лялька-вуду, наповнена автобіографічним досвідом. Відчуття безсилля, безпорадності переслідує головного героя, який намагається утікати від навʼязливих думок про власну нікчемність, проте щоразу повертається у початкову точку. Автор створює Ґосподінова №2 відокремлено від себе й проштрикує голками, немов намагаючись відвести від себе приписане герою (героям) майбутнє. Саме в «Природному романі» письменник вперше порушує тему забуття, яке найповніше розкриється у романі «Часосховище» (2020).

Оповідаючи про перший вияв забуття, чоловік згадує свою тітку, яка мала хворобу Альцгеймера. «Я ніколи не дійду до такого. Ніколи. Ніколи. Ніколи. Ніколи. Ніколи», – констатує, внутрішньо усвідомлюючи, що вже ступив на цей шлях. Ґосподінов цілеспрямовано використовує фрагментарну, мозаїчну структуру, збирає сюжет із алюзій, абстрагованих роздумів, спогадів, місць невизначеності. Форма відображає роздробленість головного героя, який намагається відновити цілісність свого життя і реабілітувати памʼять про власне минуле, пригадуючи його, і про майбутнє (sic!), відстежуючи точки перетину з іншими людьми.

Після прийняття незворотності втрати памʼяті, Ґосподінов №2 обирає затворництво: «Якщо хтось спитає мене, що я робив увесь останній рік, я спокійно відповім: курив. Ні в чому я не виказував такої старанності, як у курінні. Я звів свої виходи в місто до мінімуму. Моя робота це дозволяла. Майже не піднімав слухавку. Сидів удома з котами й курив». Віднині й надалі герой обиратиме для себе герметичний простір як спосіб абстрагування від зовнішнього світу, в якому він почувається некомфортно.

Зрештою, дім = право залишатися собою.

Дім = можливість перетворюватись.

Болгарський письменник Ґеорґі Ґосподінов.

У «Природному романі» автор не дає відповіді на запитання, які ставить перед читачем – він лише запрошує до розмови, визначаючи вектор. Твір можна також розглядати як філософський експеримент, метою якого є деструкція впорядкованого мислення про людину, тілесність, час, мову. Ґосподінов демонструє, що «велика» література може черпати натхнення з буденного (й навіть з огидного) – він інтегрує роздуми про функцію клозетів як простору усамітнення, аналізує їх роль у житті окремого індивіда і навіть описує вплив туалетів на розвиток цивілізації. Естетична парадиґма письменника має певні нашарування екзистенційних та натуралістичних кодів Кафки, Камю та ін. європейських класиків ХХ ст., проте це не є сліпим наслідуванням. Уже в цьому дебютному романі наявні найцікавіші риси авторського стилю, які найповніше розкриються у зрілій прозі письменника.

Ґосподінов є глибоко болгарським автором. Завдяки вмілому балансуванню між універсальністю тем і чуйним відтворенням колориту, йому вдалося привернути увагу до білої плями на карті, якою для західних читачів упродовж тривалого часу була Болгарія. Він виводить із тіні те, що віддавна було приховане за кулісами й повертає голос тим, хто його потребував.

Упродовж кількох років у видавництві «Чорні вівці adult» планують перекласти українською та видати усі романи письменника, напередодні Книжкового Арсеналу очікують наклад новинки «Контрабандист історій».