В останній шкільний рік сталася одна неформальна річ – я надовго потрапив у похоронну команду. Того року померло кілька вчителів – переважно колишніх – з нашої школи. Тож відбувалися похорони. За тодішніми звичаями – з дому. Тобто з якогось поверху. Тіла у трунвах треба зносити покрученими сходами до автобусу, який стояв десь неподалік. А на цвинтарі – досить далеко нести від зупинки до свіжої ями. Тоді ми зауважили, що радянські багатоповерхівки, передовсім хрущовки, проєктувалися без візії майбутніх смертей (і похоронів) щасливих мешканців світлих новобудов. Правду кажучи, були випадки, коли інакше, як у килимі, знести небіжчика з четвертого поверху було попросту геометрично неможливо. А давніші домовини ще й не мали теперішніх ручок, як у валізках, – гладкий простокутник доводилося тримати самими незатисненими пальцями. Це важко. І тривожно.
То все через учителя фізкультури. Виявляється, саме він у шкільній системі був відповідальним за формування команди. Тож вибрав нас. Останній клас, високі й однакового росту, ще і його улюблені спортсмени. Дійсно, в десятому класі наша компанія кожної перерви бавилася на турніках у десятку: п'ятеро гравців, усі по черзі, підтягуватися спочатку від одного до десяти, а тоді зворотно.
Виявляється, що так учителі фізкультури підшіптували долю. Бо наступного року вже у Львові на університеті брав участь у ще кількох похоронах науковців яко носильник. Зауважу, що у Львові були значно кращі для виносу сходи. І автобус заїжджав на територію цвинтаря дальше, ближче. Але домовини були важчими, з якихось твердих порід, хоч і далі без держаків.
Найгірше почалося через рік. Вже у війську. Прокляття похоронної команди вичислило мене і там. Крім одного колишнього штабіста, легенького, сухого, який мешкав і помер на першому поверсі у збудованому німецькими полоненими люксусовому бараці в городку (замість іти кількома дерев'яними сходинками, ми передали його з рук в руки через вийняте вікно – там треба було вважати на гортензії під вікном і обминути боком гілля застарілого бузку), було кілька випробувань, про які згадую тепер як про сон. Особливо у тій сфері сонології чи снознавства, коли кошмар насправді ніколи не може бути доведений до логічного фіналу, коли будишся акурат за секунду перед тим, коли маєш померти.
Знов похоронна команда. Село на рівнині, а цвинтар у балці. Погана зима, сніг є, морозу вже нема. Стежки у балку сніжно-болотяні і мокро-слизькі. А на плечах похоронної команди (так тоді носили) – свинцева трунва, закладена у дерев'яну. Треба нести, тримати, йти мішаниною вниз. Не впустити. Розумію, що нічого страшного після того всього страшного, що вже сталося, не сталося би, якби хтось з носіїв упав, послизнувся, не втримав, здох. Але переживання за те, що так не сміє бути, страх виявитися непридатним для місії набирали моці нічного кошмару. Ми його не знали, він приїхав у такій подачі з Афганістану. Ми не знали усіх тих близьких, не знали батьків, не знали його братів і сестер, не знали учительок і сусідів, які шнурком і голосінням ішли за нашим кортежем схилом яру. Два центнери незручного пакунку на раменах шістьох високих, приблизно однакового росту дев'ятнадцятирічних чоловіків. Якщо смерть має настати несподівано, то хай вона, Господи, зачекає ще кільканадцять хвилин. Аби донести і поставити тягар на козли. А вже тоді – прошу дуже. Носіть собі тепер мене, я своє доніс, не опустив, не завалився. Нікого своєю слабістю не травмував – трунва з гори не пішла торпедою шторцем. Нікому з близьких не було подано злого знаку, який впливав би на їхню долю ще на кілька поколінь вперед.
У фоє школи, де були поскладані рядом парти, на яких стояли казанки з картоплею і тушонкою, скромні бутлі з самогоном, невдовзі всі вже співали сумних литвинських пісень. Члени похоронної команди перед обідом отримали кілька збанків теплого молока і якісь свіжі булочки. На нас дивилися як на діточок, які вже нині могли би – як той – лежати у холодній, мокрій, чорній землі.
16.10.2025