Джордж Орвелл постановив їхати до Іспанії під Різдво 1936-го. На той час він мав 33 роки і написав чотири книги, з яких роман «Хай живе кактус» вийшов друком того ж 1936 року. Наразі особливої слави літературна творчість автору не принесла – критика оцінювала його доробок вельми стримано. З огляду на ці обставини, можна було б припустити, що Орвелл вирушив з Англії на Піренейський півострів, де тривала громадянська війна, у пошуку матеріалу для нової книги, яка була б успішнішою за попередні. Однак навряд чи так було насправді.
Письменники йдуть на війну не обов’язково з думкою про майбутню книгу. Цей елемент внутрішньої мотивації у їхніх головах, безумовно, присутній. Іноді він зумисне декларується і розганяється пресою, аби заінтригувати читацьку аудиторію появою нового твору автора. Іноді, з різних причин, свідомо замовчується. Щодо Орвелла, то коли пізньої осені 1936 року він повідомив про намір їхати до Іспанії, більшість його друзів і знайомих з середовища лівих інтелектуалів Лондона вирішили, що Ерік (справжнє ім’я Джорджа Орвелла – Ерік Блер) збирається писати книгу про цю війну. Можливо, попервах він і сам так думав, бо на початку «Шани Каталонії» (Homage to Catalonia) зазначить, що збирався готувати статті про війну в Іспанії. Однак існують підстави думати, що це було не так – або принаймні не зовсім так. Як згадувала згодом Дженні Лі – дружина відомого британського політика-соціаліста, засновника Національної служби охорони здоров’я (у 60-х роках була міністром мистецтв в урядах лейбористів), Орвелл їхав до Барселони без друкарської машинки, зате з перекинутою через плече парою черевиків великого розміру, бо при зрості 188 см йому завжди було нелегко підібрати собі взуття.
Найкраще про справжні наміри Еріка знала, безумовно, Ейлін О’Шонессі (Eileen O'Shaughnessy), з якою він узяв шлюб у церкві в Грінвічі на початку червня 1936 року. Ейлін була для нього не лише дружиною, а й колегою та ідейним соратником.
Ця молода ірландка (різниця у віці між нею і чоловіком становила два роки) студіювала англійську літературу в Оксфорді, потім викладала, займалась перекладами, підробляла як приватна секретарка, вчилася на психоаналітика в Лондонському інституті психоаналізу, писала вірші та есеї. Мала сильний характер, вроджене почуття гумору і легку вдачу, чим, за свідченням тих, хто її знав, швидко завойовувала прихильність. Ейлін, як і Орвелл, вирізнялась лівими поглядами і розумінням, чим фашизм загрожує Європі та світу. 1934 року вона опублікувала поему «End of the Century, 1984», у якій змалювала понуру картину дійсності й майже апокаліптичну – найближчої історичної перспективи. Є усі підстави вважати, що назву роману «1984» Орвелл дав з думкою про Ейлін, яка на час виходу книги у світ 1949 року вже відійшла у засвіти.
Ейлін знала, що чоловік рветься до Іспанії не для того, аби займатися там журналістикою чи літературою. Він, безумовно, опише все побачене і пережите – але щойно тоді, коли повоює з фашистами на реальному, а не на інтелектуальному фронті у складі одного з добробатів близької до троцькістів Робітничої партії марксистської єдності (РПМЄ). Так воно й було насправді, бо, виїжджаючи до Іспанії, Орвелл не мав при собі жодного редакційного посвідчення.
Молоде подружжя поїхало не до Мадрида, а до Барселони, яка на той час перебувала під контролем профспілок, анархістів, соціалістів, троцькістів та інших лівих політичних сил, які воювали по боці республіканців. У Барселоні вже діяло британське представництво РПМЄ, де про Орвеллів знали.
Одразу після приїзду Ейлін узяли туди на роботу. Натомість Джорджа, який збирався воювати, а не писати репортажі, скерували до одного з добробатів РПМЄ, і перш ніж відправити на фронт, відіслали на вишкіл у т. зв. «Ленінські казарми» – ще донедавна місце розквартирування кавалерійського полку Montesa на схрещенні вулиці Тараґонна і проспекту Рома в Барселоні. У стайнях, де його поселили разом з іншими рекрутами-добровольцями, стояв стійкий запах кінської сечі та гнилого вівса.
На той момент армія республіканців у Каталонії складалася з «груп» (приблизно взвод), центурій (приблизно рота) та колон (їхня чисельність могла коливатись від двох рот до батальйону і вище). Одягнута ця армія була в однострої, які Орвелл називав «багатостроями», бо єдине, що було у всіх спільне – це вельветові бриджі і хустки на шиї, червоні або червоно-чорні. Усе решта – куртки, сорочки – могли мати різний колір і бути пошитими з різних тканин. Так само хтось носив гетри, хтось – онучі, був взутий або у черевики, або у чоботи. На голові добровольці носили здебільшого кашкети і пілотки з емблемами партій, до яких належали і які відправили їх на фронт. Зброї бракувало катастрофічно.
Про військову дисципліну наразі не йшлося. Позаяк усі були рівними (формою звертання було «товариш»), одержували однакову платню (що рядовий, що офіцер, включаючи генералів), жили в однакових умовах, солдат міг сперечатися з офіцером і в разі незгоди з одержаним наказом вийти з шеренги і при всіх доводити командиру, що той не має рації. У віковому вимірі переважала молодь: часто це були підлітки, які ще вчора грали у «війнушку», а сьогодні одержали можливість побавитись у неї насправді, що викликало у них несамовитий захват. Користуватися зброєю ніхто з них, ясна річ, не вмів – і, як пише Орвелл, вони лише приблизно знали, звідки у гвинтівці вилітає куля. З цим, однак, проблем не виникло, бо в учбовому центрі зброї критично не вистачало, і вишкіл зводився переважно до муштри на плацу. Зброю обіцяли видати mañana, тобто завтра, що в іспанців означає дуже невизначений проміжок часу.
Джордж значився рядовим. Свого часу він прослужив п’ять років у Британській імперській поліції в Бірмі, звідки звільнився у званні молодшого офіцера. Його, напевно, призначили б на якусь командирську посаду, якби він подав відповідний рапорт. Але доброволець Орвелл цього не зробив – і можна домислитися, чому. Ймовірно, тому, що не знав іспанської. Та навіть якби знав, то в армії у Барселоні послуговувалися каталонською (точніше каталунською), отже без шансів щось зрозуміти, навіть якщо володієш іспанською. Однак найвірогідніше, для Орвелла було важливіше дослідити зсередини механізми, що приводили в дію рушійні сили пролетарської революції, яка на той час охопила Каталонію, аніж тішити своє еґо лейтенантськими погонами. Він пише, що тодішня брудна, голодна і понура Барселона попри все випромінювала оптимізм, віру простих людей у те, що гряде ера свободи й рівності і що заради того, аби вона настала, треба брати у руки зброю і йти на фронт воювати проти її ворогів.
Далеко не все подобалось Орвеллу в цьому строкатому посполитому зрушенні, схожому на потоки розплавленої плазми, що її несподівано почав вивергати з себе давно не діючий вулкан; багато чого він наразі просто не розумів. Але в одному був свято переконаний: тут є за що боротись, у Каталонії може постати соціалістична держава, де, на противагу тоталітарним системам, влада належатиме трудящому люду.
Те, що годилося б назвати вишколом, хоча насправді ним не було, потривало трохи більше тижня, після чого в кінці грудня 1936 року Орвелла відіслали на Араґонський фронт на позиції в горах неподалік міста Алькуб’єрре. Це була досить неприваблива місцина, позбавлена рослинності, зате щедро оздоблена багнюкою, відкрита навстіж усім вітрам, які, втім, не могли очистити повітря від гидких запахів людських випорожнень і зіпсутої їжі. Крім того, тут було страшенно холодно, чого Орвелл боявся більше, ніж ворогів, чиї шанці розташовувались метрів за вісімсот. Рота, яку вони змінювали, складалася з давно неголених облич і не митих тіл у затрасканих багнюкою одностроях і подертих черевиках.
Через три дні після прибуття солдатам видали зброю – старезні німецькі гвинтівки і по 50 набоїв. Та, що припала Орвеллу, була іржава, з тугим затвором і тріснутим прикладом. Сержант провів п’ятихвилинне роз’яснення, як заряджати гвинтівку і розбирати затвор. Добра половина добровольців, серед яких переважали хлопчиська років по шістнадцять, не більше, тримала в руках зброю вперше. Зрештою, ця обставина аніскільки не знітила їх, і після інструктажу, вишикувавшись колоною, центурія попрямувала під червоною фаною на передову, скандуючи дорогою «Visca POUM! Facistas – mericones!» (Хай живе РПМЄ! Фашисти – під#раси!)
Щойно встрибнувши у шанці, новоприбулі взялися стріляти хто куди. Позиції франкістів було видно – вони знаходилися достатньо далеко, і, навіть не маючи бойового досвіду, можна було зметикувати, що кулею з такої відстані їх не дістанеш. Але дітлахи-новобранці вважали інакше. Один з них причепився до Орвелла, аби той вистрілив, і тицяв рукою у маленьку цятку, що рухалася на схилі гори на протилежному боці хребта. Переконувати його в цілковитій безсенсовності цієї ідеї було марно, і, прицілившись, Орвелл натиснув на спусковий гачок. Цятка зникла, але ледве чи куля, випущена з його іржавої рушниці, долетіла до цілі. Так уперше в житті він вистрілив у людину.
До цього йому доводилось стріляти хіба у слона. Це трапилося у Бірмі, де він служив поліцейським. У слона почався період статевої активності, він зірвався з ланцюга і накоїв багато лиха: убив людину, корову, понищив чиюсь халупу і перетоптав купу городів. Орвеллу не хотілося вбивати тварину, але мусив, бо місцеві мешканці викликали поліцію, а того дня у місцевому відділку чергував саме він. Згодом цю історію він описав у оповіданні.
На фронті прямих зіткнень з ворогом не відбувалося, попри це Орвеллу почепили личку капрала і призначили командувати дванадцятьма бійцями, частина з яких була, по суті, дітлахами. Таких годі було ставити на чергування, особливо вночі, бо вони, з огляду на вік, засинали стоячи. То був для нього страшний клопіт, який ніс зі собою багато небезпек. Орвелл згадує, як одного разу хтось з його підлеглих заради забави кинув у вогнище гранату…
Однак він якось давав собі з ними раду – напевно, тому його невдовзі призначили в.о. командира загону, що складався з тридцяти вояків, тобто на лейтенантську посаду. Дисципліна трималося суто на політичній свідомості добровольців, на їхньому почутті класової солідарності. Стороннім, особливо з числа журналістів, які час до часу з’являлися на позиціях, здавалося смішним, коли солдат, одержавши наказ, замість того, аби клацнути підборами і відповісти командирові згідно зі статутом «Так є!», казав щось на кшталт: «Я вкурив, товаришу. Гадаю, що впораюсь». Та при тому випадки самовільного залишення частини були поодинокими, і власне саме добровольчі формування утримували фронт, поки в навчальних центрах далеко від передової школили регулярні частини Народної армії.
Серйозних зіткнень з франкістами за час перебування Орвелла на Араґонському фронті не було, артилерійські обстріли траплялися вряди-годи. Багато ворожих снарядів, які зі страхітливим виттям пролітали над їхніми головами, особливої шкоди не завдавали ще й тому, що не розривались. Одного разу хтось ризикнув розкрутити таку гільзу 150 мм калібру і побачив на капсулі дату – 1917 рік. Орвелл пише, що інколи такі снаряди ремонтували і відправляли назад, але вже зі своїх гармат. Один із них так і літав туди-сюди і навіть мав власне прізвисько... Найбільше поранень зазнавали від сліпих куль, яких ніхто не очікував і саме тому ставав їх легкою здобиччю. От з чим доводилося справді воювати – то це з холодом, браком дров, свічок, вошами і мишами вкупі з пацюками. Зате їжі та вина було вдосталь.
Варта, патрулювання, подекуди нічні рейди до ворожих позицій, щоб краще зрозуміти, що діється по той бік фронту. Там належало дослухатись, чи не чути сурм, посиленого гуркоту двигунів, а особливо – церковних дзвонів, бо перед наступом франкісти завжди ходили на месу. Так збігав день за днем, і ця одноманітність теж дошкуляла. Про наступ ніхто навіть не упоминався, а під час тривалої позиційної війни, як уважав Орвелл, солдат найбільше жадає трьох речей: битви, цигарок і тижневої відпустки.
Вимушена бездіяльність вимотувала як температура трохи вище за 37, коли ти ніби і не хворий, та напевно не здоровий. У такому стані людина на фронті здатна на будь-яку дурницю, в тому числі з дуже небажаними наслідками. Нарешті одного дня Бенджамін – командир роти Орвелла, повідомив, що йому потрібні п’ятнадцять добровольців, готових сьогодні вночі атакувати фашистський редут. Бенджамін походив з польських євреїв, рідною мовою його була, зрештою, французька. На вигляд мав років двадцять п’ять, був невисокий на зріст з жорстким чорним волоссям та блідим обличчям.
– То хто піде?
Орвелл ступив крок уперед, після чого подався змащувати десять козирних мексиканських набоїв, які тримав у загашнику разом з сигарою, що її передала з Барселони дружина.
Перед самою північчю Бенджамін повів їх до Торре Фаб’єн, де виявилось, що в штурмі братиме участь значно більша кількість бійців їхнього батальйону. Коли всі вишикувались, комбат Копп повідомив план операції: непомітно підкрастися до позицій ворога, що утворювали літеру L, зробити проходи у загородженнях з кільчастого дроту, проповзти ними якомога ближче до шанців, а після команди закидати їх гранатами та захопити. Разом з ними діятиме спецназ у кількості сімдесяти бійців. Далі Орвелл описує свій перший реальний бій, заради чого, власне, й приїхав в Іспанію з далекого Лондона.
Нічого особливого в тому описові немає: ані яскравих метафор, ані докладно прописаних деталей, ані майстерно переданого внутрішнього стану героя, який будь-якої миті може загинути. Жодного патосу, жодної спроби загострити драматизм перебігу подій шляхом відомих літературних прийомів. Як і в тексті цієї книги, так і загалом у творчості Орвелла – просто дзюрчання оповіді. Репортаж – не репортаж, публіцистика? Та нібито ні. Звіт про подію? Штурм ворожого бліндажа, у ході якого головний герой може впасти долілиць на бруствер і вже ніколи не підвестися, – це подія. Інша річ, що, як зауважував Сомерсет Моем, сам собою факт є поганим оповідачем. У Орвелла скрізь і в усьому – позірна невигадливість, погляд стороннього, який спостерігає за самим собою, хоча мав би видивлятися за іншим. Водночас читача супроводжує таке відчуття, ніби він прямує у невідомому напрямку в ногу з автором і не годен зупинитися, поки не зупиниться той.
Тема війни у Орвелла не є способом зацікавити читача – він виразно заощаджує емоції, коли описує те, через що перейшов в Іспанії. Орвелл зосереджений на іншому: на пошуку відповіді на питання, як побудувати суспільство соціальної справедливості. У Барселоні й потім на Араґонському фронті він бачив праобраз такого суспільства, і це надихало. Невдовзі у Лондоні вийде його книга «Дорога на Уіген-Пірс», написана за сприяння лейбористів, які відрядили Еріка Блера на північ країни, аби той розповів urbi et orbi про становище робітників на півночі Англії. Її читаєш з не меншою цікавістю, ніж «Шану Каталонії», хоча автор розповідає, здавалося б, про мирне життя: про шахтарів, про умови їхньої праці, про життя їхніх родин. Додамо при цьому – про неймовірно важкі умови праці шахтарів, злиденне життя їхніх сімей. Практично про ту ж війну.
Однак наразі Орвелл – геть мокрий від дощу, весь у багнюці, рухаючись максимально нечутно, разом з командиром наближався до ворожого бруствера. Якоїсь миті він озирнувся і побачив товаришів, які просувалися за ним. Вони скидалися на «горбаті тіні, які, наче велетенські чорні гриби, поволі сунули уперед». Одразу ж засичав Бенджамін: «Опусти голову! Голову опусти!» У міжчасі вітер стихнув, встановилася цілковита тиша, один необережний рух – і вартові франкістів одразу їх зауважать. Орвелл мріяв доповзти нарешті до місця, звідки міг жбурнути гранату і тим самим пришвидшити розв’язку. Нарешті вони вперлися у дротяні заслони, в хід пішли кусачки. Ще з десяток метрів – і наступна «колючка», тепер вже внутрішня. Знову клацання кусачок. Коли справу було зроблено і вони вервечкою почали проповзати крізь вузьку діру в дротяній огорожі, прогримів перший постріл, за ним ще і ще: ворог їх помітив. Далі розпочався бій. Орвелл пише, що вночі постріли і розриви гранат чи мін сприймаються набагато гірше, ніж вдень. При світлі дня – лише звуки, у темряві ночі – ще й сліпучі спалахи, що наводять жах. Після першого вибуху гранати, яка розірвалася неподалік, він упав у багнюку відчайдушно намагався висмикнути запобіжник власної гранати, який ніяк не піддавався. Потім второпав, що тягне не в той бік. Коли ж нарешті впорався, став на коліна, жбурнув її у сторону бруствера і знову впав. Долетіла вона до цілі чи ні, не знав, бо поруч, зовсім близько, знову рвонуло, і він втиснув голову в мокру землю так сильно, що аж хруснуло в шиї… Промайнула думка, що, мабуть, поранений, але коли прийшов до тями, то зрозумів – на щастя, цілий. Знову метнув гранату. Потім побачив Бенджаміна, який махав йому рукою. Орвелл підвівся і побіг до командира, невідомо для чого прикриваючи рукою щоку, ніби це могло врятувати його від куль, які летіли звідусіль. Бенджамін «стояв на одному коліні, на обличчі – вираз диявольської радості». Він вправно стріляв з пістолета у бік ворога, Орвелл теж жбурнув останню третю гранату за бруствер, і цього разу простежив, чи вона розірвалася там, куди цілив – в кулеметне гніздо. Цього разу все вдалося: ворожий вогонь послабився. Бенджамін скочив на ноги і закричав: «В атаку! Вперед!» Усі кинулись за ним, хоча, як пише Орвелл, насправді вони поволі дряпалися слизьким схилом, на вершині якого був бруствер. Вже зіскочивши у ворожі шанці, побачили, що там усе потрощено, кілька трупів. У темряві годі було зрозуміти, у який бік рухатись. Раптом Орвелл помітив тінь, яка метнулася до комунікаційної траншеї і побігла нею. Він кинувся навздогін зверху, тримаючи перед собою гвинтівку з багнетом і штрикаючи ним униз, коли здавалось, що наздогнав утікача. Але намарно: той краще знав розташування ходів і в якусь мить розчинився у темряві.
Орвелл не стріляв, бо перед штурмом домовилися битися лише багнетами з остраху перестріляти своїх. На те, аби пов’язати на рукави розпізнавальні стрічки, не знайшлося білої тканини. «Деякий час ми так і бігли: він у траншеї, а я згори, намагаючись штрикнути його в спину. Мені зараз смішно згадувати про це, але йому навряд чи було до сміху», – написав згодом автор «Шани Каталонії». Потім усі зібралися біля місця, звідки зістрибували у ворожу позицію. Їх було шістнадцятеро, з яких двоє поранених. Ірландець О’Хара, який пройшов курси першої медичної допомоги, метушився біля них, перев’язуючи рани. Через деякий час з темряви вигулькнули ще четверо – три німці й іспанець із загону спецназу. З їх слів, підрозділ у темряві вийшов не туди, куди слід, і по ньому відкрили щільний вогонь. Вони ж вціліли, бо відстали від основної групи.
У наведеному епізоді «Шани Каталонії» є ще багато описів, які передають чорно-білу, не удекоровану жодним кольором картину того, що відбувалося у тому бою. Підсумовуючи, Орвелл писав: «Пам’ятаю, як запитав себе, чи боюся, і відповів, що ні. Хоча зовні я виглядав не так сміливо, і в мене від страху тряслися коліна».
Тоді йому вдалося повернутись з атаки на ворожі позиції неушкодженим. Коли опинився у своїй землянці, троє товаришів, які теж брали участь у штурмі, вже спали: мокрі, в багнюці, усе ще притискаючи до себе обтраскані болотом гвинтівки. З-над двору чулася безладна стрілянина, ніби раптом заворушився увесь фронт. Довго нишпорячи навколо, він нарешті знайшов кілька скалок, розпалив вогонь і тоді згадав про сигару, яка пережила цю ніч…
25 квітня, після трьох з половиною місяців перебування на передовій, прибула зміна. Підрозділ Орвелла передав новоприбулим свої гвинтівки, спакував наплечники і рушив до Монфлорита, звідкіля їх мали повезти до найближчої залізничної станції, через яку ходили потяги на Барселону. 26 квітня вони висіли в столиці Каталонії на пероні двірця Сантс. Можна припустити, що саме цей день поділив історію участі Орвелла у тій війні на «до» і «після».
Брудний, у взутті практично без підошов, у зношеній шкірянці і полатаних бриджах, що колись називались одностроєм, у вовняній шапці, яка давно втратила форму і весь час норовила сповзти на одне око, він йшов вулицями міста і не впізнавав його. Орвелл вирушив на фронт з Барселони, замаєної червоними і чорно-червоними фанами, з атмосфери загального братерства, рівності і людської солідарності, де не було різниці, хто ти за походженням – з аристократів чи з робітників, багатий чи бідний, аби лише був за республіку. З Барселони, мешканці якої, зустрівши на вулиці добровольця, вітали його як героя і вважали за честь пригостити цигаркою чи вином.
Повернувся він у зовсім інше місто. На вулицях дефілювали ошатно одягнуті буржуа, елегантні жінки, їздили лискучі авта. Офіцери Народної армії ходили в добре скроєних мундирах кольору хакі, а рядові – у комбінезонах з грубої тканини коричневого кольору. Звертання «товаришу!» вийшло з обігу, цивільне населення фактично втратило до війни цікавість, ніхто не звертав уваги на поранених, навіть якщо ті шкутильгали на милицях. Усе частіше чулося нарікання: «Коли нарешті закінчиться ця жахлива війна!» Люди були краще поінформовані про те, як чубляться між собою комуністи й анархісти, ніж про ситуацію на фронті. Фронт здавався їм чимось дуже віддаленим у просторі, звідки або ніколи не вертались, або прибували з купою грошей (добровольці одержували зароблені гроші перед відпусткою або перед ротацією).
Та найгірше полягало не в цьому. У повітрі вже виразно вчувався подих нової, цього разу «внутрішньої» громадянської війни в Каталонії між проурядовими силами з їх Цивільною гвардією з одного боку і добровольчими формуваннями різноманітних лівих партій та профспілок – з іншого. Комуністи проти соціалістів і різного ґатунку анархістів, троцькістів та профспілок – мабуть, приблизно так можна було б охарактеризувати збройні зіткнення, що розпочалися 3 травня 1937 року після того, як у Барселоні зірвалася маніфестація, присвячена Міжнародному дню солідарності трудящих. Того дня на вулицях міста розпочалася реальна стрілянина. Комуністична преса назвала ці події «збройним заколотом троцькістської партії РПМЄ, яка за домовленістю з фашистами приєдналася до п’ятої колони». РПМЄ заборонили, а услід за цим почалися репресії проти її членів і симпатиків.
Попри те, що Орвелл воював у складі добробату з-під знаку РПМЄ, членом цієї партії він ніколи не був. В останні дні перебування на Араґонському фронті він твердо постановив, що перебереться до Мадрида, де приєднається до Інтербригад. Той факт, що вони підпорядковувались комуністам, яким Орвелл не симпатизував, до певної міри стримував його. Водночас усі знали, що Інтербригади краще озброєні, позаяк за ними стояв СРСР, відповідно і бойові дії на тих відтинках фронту, де вони оперували, були значно інтенсивніші. Заради цього можна було не помічати певних речей, які не подобалися Орвеллу, або принаймні вдавати, що не помічаєш. Він розмовляв з цього приводу з одним знайомим, який мав відношення до Інтербригад, і той сказав, що спробує допомогти, однак для цього Орвеллу потрібно заручитися рекомендацією бодай одного члена компартії.
У міжчасі в Барселоні розпочалися вуличні бої, й Орвелл, який не мав ані найменшого бажання встрягати у цю міжпартійну колотнечу, все ж опинився в самому її центрі. Після 115 днів, проведених на передовій, він сподівався трохи відпочити – проте не так сталося, як гадалося. У важку хвилину відвернутися від РПМЄ Орвелл не міг, тому знову взяв у руки гвинтівку.
То був важкий і вкрай неприємний період в його житті. Те, що діялося навколо, надто на тлі піднесення, яке він пережив у перші тижні свого перебування в Каталонії, сильно розчаровувало його. Він волів того не бачити. Після усього, що пережив протягом останніх тижнів, ідея перейти до Інтербригад втратила для нього будь-який сенс. На щастя, відпустка закінчувалася, і за три дні до припинення вуличних боїв Орвелл повернувся на Араґонський фронт.
Цього разу він опинився поблизу Уески навпроти редуту франкістів, який не так давно був захоплений республіканцями. Однак втримати його не вдалося. Орвелл тепер командував тридцятьма добровольцями, і з дня на день мало надійти підтвердження про присвоєння йому звання teniente – другого лейтенанта, якщо вдатися до порівняння з британською армією. Минуло вже десять днів, відколи він повернувся на фронт, але на передовій нічого особливого не відбувалося. Головною проблемою були снайпери, які стріляли з відстані достатньо близької – не далі як метрів зі ста п’ятдесяти, до того ж з узвишшя. Позиція, на якій перебував Орвелл, лежала нижче і виступала клином, що робило її вразливою для ворожого вогню з флангів.
Того дня о п’ятій ранку він вийшов перевірити вартових. Сонце сходило в Орвелла за плечима, його довготелесий силует не повністю прикривався бруствером і в окремих місцях виразно проєктувався на тлі сіруватого неба. Він власне розмовляв з одним з вартових, коли відчув, як щось сильно гупнуло, і перед очима палахнуло яскраво-сліпуче сяйво. Ніби вдарило струмом, але без болю, згадає він потім. «Нічого не болить, думав я, і відчував дивне полегшення. Все, тепер моя дружина буде щаслива: вона вважала, що краще отримати поранення, ніж бути вбитим у якійсь страшній битві».
Він лежав на землі, а біля нього метушився Гаррі Вебб – їхній санітар. Орвелла спробували підняти, але одразу ж у кутику його вуст з’явилася цівка крові, і хтось крикнув, аби принесли ноші. Орвелл почув, як іспанець, який стояв поруч, сказав, що англійця поранило у шию, куля пройшла навиліт. «Зачепило артерію, – майнула думка. Цікаво, скільки можна протягти, якщо зачепило сонну артерію? Хіба кілька хвилин. Усе було наче в тумані. Десь хвилини зо дві я вважав себе померлим. І це було цікаво. Тобто цікаво, про що людина думає у таку мить».
Далі Орвелл пише, що не ображався на того, хто поцілив у нього. Якби того ворожого солдата схопили і привели сюди, то він, Орвелл, мабуть привітав би його з влучним пострілом. У бою убив би, не вагаючись, але зараз не відчув би до нього ненависті…
Не існує одностайності в тому, в якій іпостасі Орвелл увійшов в історію: як блискучий візіонер, талановитий письменник і публіцист чи несхитний антифашист? Однак, напевно, усі погодяться з тим, що цей чоловік посідає чільне місце у плеяді великих гуманістів. Не пригадую, хто висловився про Орвелла таким чином: «Його соціалізм – це лише людяність, і нічого поза тим». Усе достатньо просто.
1943 року Орвелл опублікував есей «Війна в Іспанії: озираючись в минуле» (Looking back on the Spanish War). Як і багато хто з письменників, які пройшли крізь війну, його знову і знову тягнуло до цієї теми, до книг, написаних у той час. У цьому тесті він згадав два епізоди, які запам’яталися йому найбільше. Перший – це коли зі ще одним добровольцем сидів у секреті, аби вести снайперський вогонь по противнику. Однак нікого з протилежного боку упродовж дня зауважити не вдалося, і снайперська пара вже збиралася відповзати назад, коли раптом у ворожих шанцях зчинився рух, і вони побачили солдата, який біг, притримуючи руками штани – вочевидь біг з відхожого місця. Орвелл міг би поцілити його, але стріляти не став головно через те, що у того були спущені штани. «Я ж їхав сюди вбивати фашистів, а ось цей, який натягує штани – який він фашист? Звичайний хлопець, схожий на мене, як у нього вистрілити?»
Другий епізод – про те, як ще в часи, коли Орвелл проходив вишкіл у «Ленінських казармах» в Барселоні, у них з’явився темношкірий хлопчина. Він був босий, на собі мав якесь лахміття і відчайдушно жестикулював – мабуть, з голоду. Кілька днів тому в Орвелла хтось вкрав пачку дешевих цигарок, і тоді він доповів про це начальству. Тепер черговий офіцер чомусь вирішив, що до казарми заявився той самий злодюжка, і звелів обшукати хлопчину. Ніхто на його захист не став, і Орвелл теж. Того роздягнули, але нічого не знайшли, натомість Орвелл відчув страшенний сором. Увечері він знайшов хлопця і запросив його на вечерю, хоча розумів, що безпідставну підозру у злодійстві гостиною не залагодиш. Через кілька тижнів, коли Орвелл вже у чині капрала командував відділенням, у нього виник конфлікт з одним із бійців, який відмовився йти в караул. Коли слова не допомогли, Орвелл вирішив запровадити його на пост силоміць. Зчинилася буча: іспанці не люблять, коли над ними чинять насильство. Хтось обізвав Орвелла фашистом. Зрештою, були й такі, хто став на бік капрала. Серед них і той темношкірий хлопчина, який після принизливого обшуку записався в добровольці. Тепер він голосніше за інших кричав: «No hay cabo como el!» (Немає кращого за нашого капрала!).
Орвелл і слона не хотів убивати.
Куля прошила шию Орвелла навиліт у міліметрі від артерії. Лікарі, які опікувалися ним у лікарні, вважали, що цей випадок є унікальним.
Потім він проходив реабілітацію, а поки мандрував по шпиталях, у Барселоні почалися репресії проти тих, хто не належав до проурядових сил, передусім проти членів РПМЄ і їхніх симпатиків. Саму партію заборонили. У готелі «Континенталь», який слугував РПМЄ за штаб-квартиру, все перевернули догори дриґом, арештовували кожного, хто видавався підозрілим. Обшукали і номер, в якому жила дружина Орвелла. Вилучили документи, в тому числі і фронтові щоденники письменника, однак саму Ейлін не забрали – можливо, тому, що вирішили використати як приманку для її чоловіка.
Орвелл, на той час уже визнаний медичною комісією непридатним для військової служби, з’явився у готелі, не знаючи, що відбувається. Однак йому пощастило: того дня в «Континенталі» чергував лише один поліцейський, і він проґавив високого англійця, який перетнув хол і попрямував до сходів, що провадили на горішні поверхи. Як зауважує Орвелл, іспанська таємна поліція тоді була схожа на гестапо, але при тому їй бракувало гестапівської компетентності й оперативності.
Обіймаючи чоловіка, Ейлін солодко усміхалась, а на вухо шепотіла: «Негайно забирайся звідси! Щезни!» Домовилися зустрітися на розі вулиці Ла Рамбла.
В усіх найближчих кав’ярнях нишпорили тайняки, вишуковуючи тих, хто, на їхню думку, міг бути троцькістом. Усе ж вдалося знайти одну незалюднену в бічному провулку. Там Ейлін розповіла про розправи над усіма, хто навіть наближено міг мати відношення до РПМЄ, у тому числі заслуженими бойовими командирами. Багатьох розстрілюють, десятки, а то й сотні зниклих безвісти.
– Треба вшиватися звідси. І чим швидше, тим краще, – сказала Ейлін, обережно торкаючись руки Орвелла, яка після поранення ще погано рухалася і боліла. – Завтра нас чекатимуть у британському консульстві і, я сподіваюся, допоможуть з документами на виїзд. Але на їх оформлення піде кілька днів. Цей час тобі доведеться перебути десь, не знаю де. Напевно не в «Континенталі». Те, що тебе не затримали там сьогодні – просто фантастика.
І вони розійшлися. Ейлін попрямувала до готелю, Орвелл подався шукати місце для ночівлі. Спершу думав переночувати в бомбосховищі, але в темних закапелках підземелля було повно води. Пішов далі, натрапив на руїни спаленої церкви і там серед згарища знайшов улоговину, в якій і притулився. Ніч видалася теплою.
Наступного дня зустрівся з Котманном і Макнейром – британцями, соратниками по добробатах. Вони теж переховувалися.
Найбільша проблема в цій ситуації була в тому, що в Барселоні кав’ярні відчинялися не раніше десятої ранку, тож якщо ночуєш на вулиці, то до десятої, аби не нарватися на поліцію, мусиш кудись себе подіти.
Орвелл йшов до перукарні, де його мармизу приводили до пуття. Перукарі, звичайно, здогадувалися, ким є цей їхній клієнт, але багато з них були симпатиками РПМЄ, тому голили його максимально ретельно і на кремі для обличчя теж не заощаджували.
Відтак він, наскільки на це дозволяв пом’ятий одяг, перевтілювався у британця, який приїхав до Барселони як турист. У тій самій ролі виступали Котманн і Макнейр. Вони втрьох ходили до найдорожчих ресторанів, куди поліція ніколи не зазирала, вешталися вулицями респектабельних дільниць. Тобто удень небезпека бути затриманими зводилася до мінімуму. Уночі вони ризикували більше, але в ті закапелки, де джентльмени влаштовували собі нічліг, поліція теж не потикалася.
Нарешті з консульства повідомили, що документи готові. Можна було їхати. У в’язницях залишалися їхні бойові товариші, але допомогти їм ані Орвелл з дружиною, ані будь-хто не могли. Вони до останнього намагалися зробити це, однак намарно.
Потягом, який прямував до Франції, снували детективи, записували прізвища іноземців. Орвелл з друзями весь цей час просиділи у вагоні-ресторані, який поліцейських чомусь не цікавив. На кордоні їх не затримали.
Упродовж решти свого короткого життя Орвелл ностальгував за Каталонією, якій свого часу так необачно склав данину шани.
P.S.
Першою гвинтівкою, яку капралу Джорджу Орвеллу видали після прибуття на Араґонський фронт, був «Маузер» калібру 6,5×55 мм виробництва 1896 року.
18.10.2025