Володимир ГІНДА

 

В далекій Австралії 20 років тому, 1 вересня 1997 року помер відомий львівський хокеїст Омелян Бучацький. Його грою в довоєнні та повоєнні роки захоплювалися поляки, австрійці, німці, а «совіти» перед початком німецько-радянської війни мали намір відрядити Бучацького до Москви «навчати москалів хокею». Все життя на еміграції спортсмен не забував про Україну та дуже дратувався, коли земляки не розмовляли українською в уже незалежній державі.

 

 

Народився Омелян Бучацький (друзі називали його Мільо) 20 березня 1918 року у Львові в родині Олеся Бучацького та Марії Сосенко, родички відомого художника-маляра Модеста Сосенка. Його батько, священик, відомий у Львові громадський (зокрема, пластовий) діяч, був одним із найближчих соратників митрополити Андрія Шептицького, очолював дві ремісничі бурси Львова. Але, крім того, був ще й активним членом і симпатиком спортивного товариства «Україна».

 

Саме батько, зі слів Омеляна, привів його вперше на стадіон: «Коли мені було лише 5 років, мій батько, фанатик спорту, і СТ «Україна» зокрема, водив мене щонеділі на футбольні змагання «України» запевняючи мене, що такого другого клубу як «Україна» і таких футбольних віртуозів як Конашевич, Радловський, Верхола, Мурський, Барусевич, Дахнівський, Терлецький та ін. – немає в світі. І я батькові вірив. І ходив на змагання, кричав разом з батьком, тішився перемогам і сумував коли наші програвали. І вже тоді – я весь час мріяв, що коли підросту, гратиму настільки добре, щоб мені припала честь бути гравцем СТ «Україна».

 

Мрія батька збулася – малий Омелян від дитинства полюбив спорт. Будучи невеличкого зросту, але дуже швидким, він вправно ганяв м’яча на пустирях, грав у сітківку (волейбол), теніс, бігав на ковзанах, та найбільше полюбляв хокей. Старші товариші швидко зауважили в ньому завдатки вправного хокеїста, а батько все мріяв, що син стане гравцем його улюбленої «України».

 

Активно хокеєм молодий Мільо почав займатися від 1928 року, і перші успіхи у цій царині не забарилися: коли мав лише 12 років, його запросили грати за студентську команду на змаганнях вищих шкіл. Малий Омелян не загубився поміж 17-18-річних юнаків. А 1931 року він разом з друзями заснував спортивне товариство «Богун», за хокейну команду якого грав три роки. Нова команда разом з Бучацьким за цей час не програла жодного матчу з університетськими командами.

 

Молоду зірку запримітили представники вже згаданого спортивного товариства «Україна». У 1934 році керівництво «України» запросило всіх учасників «Богуна» до своїх лав. Омелян відразу став незмінним гравцем основи хокейної команди «Україна».

 

Збулася мрія Мілька та його батька. Згадуючи той день, він зауважував:  «Я не можу описати тих почувань, які опанували мене, коли врешті-решт підписав декларацію змагуна і офіційно став членом «України». Пам’ятаю, я тоді не спав цілу ніч від зворушення. Знаю теж, що не спав і мій батько. Боже милий! – така честь, його Мільчик грає в першій дружині. Знаю також, що подібно реагували і мої ровесники, яким так само як мені припала ця сама почесть. І дуже добре знаю, як нам, тим кільком щасливцям, заздрили наші ровесники».

 

Хокейна дружина "Україна" напередодні гри з польською командою (Омелян Бучацький – останній з правого краю)

 

 

Постійні заняття спортом давалися взнаки в навчанні. «В народній школі Сестер Василіанок мав репутацію збиточника…В гімназії належав до категорії «здібний, здібний, але ледащий». Але якось йшло, – характеризував самого себе Омелян. – На шкільному свідоцтві завжди було з фізкультури та співу (доки не почав «ламатися» голос) – «дуже добре». Решта – достаточно. На університеті мав «задовільно». Гімнастики, ані співу там не вчили… Зате від малого копав м’яч і вганявся по льоду за кружком. Дуже швидко потім – у рядах СТ «Україна». І коли вдавалося стрілити шайбу чи дві суперникові «України», тоді в забуття йшли всі шкільні недомагання. Бо що врешті такого страшного, якийсь там невдалий іспит порівняно з кількома «баняками»? А що, як це був «баняк», що вирішував остаточну участь «України» у першості Польщі?».

 

Незважаючи на певні проблеми в навчанні, Бучацький зумів 1936 року закінчити гімназію та вступити до Львівського університету, де студіював право. Відразу після вступу отримав запрошення до тренувального табору молодих хокеїстів Польщі, під час якого пройшов тренерські курси й отримав запрошення грати за професійну польську команду «Сілезія» (Катовіце). Своєю грою за клуб заслужив виклик на матч 50 найкращих гравців Північної та Південної Польщі.

 

Віртуозною грою Омеляна на той час захоплювалися і поляки, й українці. Його колега по команді «Україна» Любомир Цимбалистий, згадуючи гру Мілька, говорив, що на льодовому майданчику він «був немов сніжинка – так легко ковзав». На запитання журналу «Хокей без кордонів», хто з хокеїстів «України» вирізнявся майстерністю та чия гра йому імпонувала найбільше в той час, Цимбалістий ствердно відповів: «Тут і думати особливо не варто. Мілько Бучацький був фігуровим грачем. Загалом Мілька я прирівнюю до Грецкі, а може навіть він мав більшу потенцію, аніж той. Надивився я на гру обох, можу порівнювати. Мінусом Бучацького напевно було лише те, що він був невеликого зросту».

 

Після «золотого вересня» Бучацький став молодим граючим тренером львівського «Спартака», а від 1940 року – «Буревісника» та команди Інституту радянської торгівлі. Входив до збірної міста. Тут варто зауважити, що хокей на той час в СРСР був практично невідомим видом спорту. Цією грою більше захоплювалися в Галичині та в країнах Балтії. Намагаючись розвивати хокей на теренах СРСР, Кремль наприкінці зими 1940 року дав дозвіл на проведення першого чемпіонату, але він через непопулярність цього виду спорту практично був зірваний.

 

Уже наступного 1941 року молодий тренер Бучацький разом із 8 іншими знаними хокеїстами Галичини отримав у відділі фізкультури Львівського обкому КП(б)У повідомлення про відрядження на роботу до московських і ленінградських команд ЦСКА. Згодом сам Омелян згадуючи цей епізод свого життя, говорив, що їх завданням було «вчити москалів хокею». Але початок радянсько-німецької війни завадив цьому відрядженню.

 

У роки німецької окупації Галичини Омелян був чинним хокеїстом і футболістом «України». Разом із командою 1942 року вигравав міжнародні хокейні турніри у Кракові та Криниці. А у складі футбольної дружини двічі вигравав кубок Володимира Кубійовича, змагання за який проводив УЦК в Галичині.

 

Взимку 1942 року Омелян одружився. Його дружина, тернополянка Олеся Боднар була відомою баскетболісткою. Але молодим не судилося довго жити на українській землі. З наближенням радянських військ до Львова вони емігрували – спочатку до Братислави. Тут Бучацький професійно грав у хокей майже до завершення війни. Словаки були в захваті від нього. «Коли Мілько грав у Словаччині, до мене підходили його колеги гаківкарі й казали: «Ви знаєте, Лесю, ви ж маєте сенсаційного мужа!» – згадувала Олеся Бучацька.

 

Після завершення війни, як і сотні тисяч співвітчизників, опинився у таборах для «переміщених осіб».

 

Доля закинула молоде подружжя спочатку до Карлсфельду, а потім до табору у Мітенвальді. Перебуваючи в DP-таборах, Омелян не закинув заняття спортом. Він грав за таборові команди у копаний м’яч (футбол), сітківку, кошиківку (баскетбол). Був членом Ради фізичної культури та тренував її збірну з кошиківки. У Мітенвальді на той час діяло спортивне товариство «Лев», створене українськими емігрантами. Вступивши до нього, він став там «організаторським мотором».

 

Але футболу чи волейболу йому було замало, й ініціативний Омелян разом зі своїм другом журналістом та письменником Олегом Лисяком загорівся ідеєю створити на чужині українську хокейну команду на базі СТ «Лев» (Міттенвальд). «Існувало наше спортивне товариство «Лев» – і чого більше треба було спортовій братії? Але знайшовся один, не зовсім вдоволений, як ми казали «фраєр» – Мільо, колишній передвоєнний знаменитий хокеїст львівської «України» і йому захотілося… гокея», – згадував у своїй книзі «Відламки шибки у вікні» Олег Лисяк.

 

Історія виникнення хокейної команди «Лев» була досить складною, але цікавою. Сталося це 1948 року – тоді як усі попередні роки Бучацький разом зі своїми однодумцями буквально вишукували в таборах DP українських хокеїстів, вели переговори з меценатами щодо коштів на придбання необхідного інвентарю. Пошуки довгий час не давали жодних результатів, 1946 року все завершилося лише кількома статтями в газеті «Українська трибуна» та закликами розвивати хокей. Олег Лисяк згадував, що були моменти, коли вони з Бучацьким збиралися навіть закинути цю ідею. Але… «Якось вдалося все таки усе перебороти і наша мрія почала набирати реальних форм. А Мільо був душею цього всього: він писав до всіх можливих і неможливих змагунів, ходив, просив, благав, його викидали крізь двері, він влазив вікном».

 

 

В 1947 році Бучацький усе ж зумів знайти потрібні гроші (бажання дати кошти виявило керівництво українського ДіПі-табору в Міттенвальді). Але виділених кількох тисяч марок вистачило лише на купівлю ковзанів та взуття (і то не для всіх), решту довелося робити власними руками. Хокеїсти виготовляти собі спорядження з натільних сорочок і підштаників, рукавички – з обрізків шкіри. Тим, кому не вистачило ковзанів, здобували їх собі, хто як міг, – одні купували за гроші, інші вимінювали в місцевих спекулянтів.

 

 

Отримавши дозвіл проводити тренування на місцевому стадіоні, українські хокеїсти під мелодію пісні «За світ встали козаченьки» щодня їздили «оббивати собі боки на твердому льоду». Коли завершилися тренування на льодовому стадіоні в Гарміш-Партенкірхен, українські хокеїсти вперше зіграли з німецькою командою «Грайнав». Гра завершилася перемогою українців 8:4. Другу зустріч проти «Вільгайму» українці звели до нічийного рахунку 7:7. Утім, уже в наступному поєдинку з «Грайнав» (німці зажадали реваншу), відчувши свою гру та набравши необхідної спортивної форми, наші хокеїсти буквально познущалися зі свого опонента – закинули в їхні ворота… 18 шайб, натомість пропустивши у свої лише 4.

 

 

Провівши декілька матчів з німецькими командами з округу Гарміш, галицькі хокеїсти вирішили спробувати свої сили у протистоянні з американцями. Бажання грати з заокеанцями Олег Лисяк пояснював так: «Нам хотілось чогось іншого, чого ще не було. Коротше говорячи: «Давай Америку!» Ми хотіли творити історію українського хокею!».

 

Домовився про зустріч з американцями комунікабельний Омелян. Як згадували очевидці, він щодня крутився поблизу стадіону в Мюнхені, де вони тренувалися, поки одного дня не прийшов вдоволений і заявив, що їх чекає гра з американською військовою збірною, яка гордо називала себе: «Ред Вінгс» («Червоні крила»).

 

 

Ось як описує хід матчу з «Ред Вінгз» і атмосферу навколо нього Олег Лисяк: «Закипіло: ковзани гострилися, киї обкручувалися свіжою ізоляцією. Телеграми йшли до місцевих гравців, болільники нашої дружини, себто цілий Міттенвальд перестав говорити про виїзд до Америки, а почав мріяти про виграш «Лева». Я робив рекламу у тодішній «Українській Трибуні» в Мюнхені, друковано афіші, готовано автобуси і вантажні авта, і «пароля» була одна: «Напарити американців».

 

Завдяки рекламі матчу Омелян Бучацький зумів зі своїми друзями «заманити» на стадіон велику кількість люду. Хокеїсти «Лева», прибувши на гру, були вражені переповненим стадіоном, але ще більше їх вразила пихата поведінка американців. «Американці, як американці: довжелезні. Переважно по двісті фунтів, твердо опанцировані, жували гуму і посміхалися, споглядаючи на наші «підштанкові й підсорочинкові уніформи» з гордим написом «Лев». І ті їх посмішки трохи нас нервували», – пише Лисяк у книжці «Відламки шибки у вікні».

 

 

І справді, пихаті американці отримали цілу торбу шайб, програвши з розгромним рахунком 10:1. Вже перша атака зіграної ще за львівських часів пари Дицьо – Бучацький дала для українських хокеїстів результат. Після завершення матчу посмішки на обличчях американців змінилися захопленням українськими спортсменами. «Злегка кислі міни мали наші суперники, співавтори нашої прем’єри двох народів. Вони уже були не такими крутими, як перед матчем. Коли ми роздягалися (ми вилазили зі своїх підштаників, а вони – із своїх суперуніформ), вони уже по іншому дивились на нашу екіпіровку постійно повторюючи: «Not bad, not bad at all («Непогано, дуже непогано» – В.Г.) – із гордістю згадував Лисяк.

 

Першу свою поразку українці потерпіли в зустрічі з американською командою – переможцем чемпіонату збройних сил CIF в Європі, колективом офіцерів із міста Нойбіберг. Гра завершилася з розгромним для наших рахунком 5:1. Але у матчі-реванші «леви» зуміли відігратися, перемігши американців в упертій боротьбі 4:3.

 

 

Мали у своєму пасиві хокеїсти «Лева» й поразку від німецької команди «Ріссерзее» (колишній чемпіон Німеччини), точніше від її резерву. Не допомогли в цьому матчі й американські спортсмени – воротар Раян і нападник Джо Боджолі.

 

Своєю грою за «Лева» Омелян привернув увагу австрійських хокейних кіл і 1948 року був запрошений на посаду граючого тренера до команди «Інсбрукер Айсляуф Ферайн» (Інсбрук), де перебував до 1950 року. Разом з австрійською командую став віце-чемпіоном країни. У її складі відвідував Італію, Швейцарію, Західну Німеччину, граючи з тамтешніми командами. У 1948-му австрійська влада запропонувала Омеляну громадянство Австрії, аби залучити його до лав збірної, яка збиралася на чемпіонат світу до Стокгольму. Так вихованець львівського хокею потрапив на чемпіонат світу.

 

Щоправда, він мав ще одну мрію – провести чемпіонат серед українських ДіПі-команд, який так і не відбувся через відсутність інших колективів.

 

Настав 1950 рік. Ера «переміщених осіб» підходила до завершення, майже всі втікачі визначилися з країнами, де збиралися осісти, Омелян з дружиною та маленьким сином Романом вирішили пливти до «нехокейної» Австралії. Там уже мешкали родичі дружини, що й стало визначальним для Бучацьких. Згадуючи причини переїзду до «країни кенгуру», Олеся Бучацька зауважувала в одному з інтерв’ю: «Чому ми виїхали до такої нехокейної країни? Передовсім Мілько розумів, що він уже не молодий, і скільки він ще гратиме, ми не знали…А ми вже мали малого Романа, тому мусили серйозно зважати на обставини. В Австралії на той час вже жила моя сестра з родиною і вони заохочували нас до переїзду. А коли Мілько дізнався, що там є штучний лід, і є можливість грати навіть просто неба, то це й визначило наш вибір…І от після нашого прибуття Мілько пішов до найближчого хокейного клубу зі своїми претензіями… Казав, що привіз їм на континент хокей з самого Львова».

 

Приїхавши до Австралії, Бучацький відразу став членом українського клубу «Леви» (Сідней). Через рік створив хокейну команду «Бомберс», яка складалася переважно з чехів і словаків. У складі команди був багаторазовим чемпіоном країни. Виходив на лід у футболці «Бомберс», коли уже мав 51 рік. Грав у нападі разом зі своїм старшим сином Романом. Мріяв Мілько створити в Австралії хокейну збірну та виступити в її складі на одному зі світових форумів. З цією ідеєю обійшов практично всі спортивні інстанції країни, але марно.

 

Не хокеєм єдиним!

 

Окрім спорту, Омелян Бучацький захоплювався журналістикою. Перші свої статті написав у 1930-х роках до спортивного тижневика «Змаг». Саме він, як зауважує спортивний журналіст Іван Яремко, залишив сучасникам спогад про першу воротарську маску, яку змайстрував і почав використовувати голкіпер «України» Микола Скрипій.

 

У некролозі газети «Свобода» про його журналістський здобуток сказано таке: «Від самих початків брав активну участь в українському суспільному житті в різних організаціях, товариствах і цілий час продовжував дописувати до газет Австралії, Західної Німеччини, Канади та України. Написав коло 1000 статтей на різні теми (спорт, політика. економіка), репортажі, спомини. Був співредактором різних альманахів: «РФК» (Баварія), «Вільна думка» (Сідней), четвертий том «Енциклопедії української діаспори» – «Австралія». Написав історію українського спорту в Австралії та працю про український спорт в роках 1934-1944. Також написав ряд оповідань і кільканадцять театральних скетчів».

 

У 1990-х роках в Україні друкували його твір для малечі «Оповідки вуйка Мілька. Розкажу вам про Австралію».

 

У 1954 році Бучацький купив собі бакалійну крамницю, якою займалася дружина аж до 1976-го. А сам займався продажем нерухомості. У 1983 році Омелян Бучацький вийшов на заслужену пенсію.

 

Разом з дружиною виростив і вивчив двох синів: Романа, який народився в 1946 року в таборах для «переміщених осіб», й Олега, який народився в Австралії 1951 року. Старший за професією індустріальний хімік. Молодший – психолог і економіст. Написав книжку «Лідерство», вступ до якої написав прем’єр Австралії Джон Говард.

 

Проживаючи в далекій Австралії, ніколи не забував про Україну. «Для України жив, працював, змагався, не жалів труду для неї, боронив її добре ім’я, бажав їй кращої долі, а передусім волі. Картав за вживання російської мови в самостійній Україні, не толерував ментальність раба», – писала еміграційна газета «Свобода» від 6 листопада 1997 року. Практично кожного свого листа до друзів закінчував гаслом: «Слава Україні!». Уже в поважному віці дуже обурювався, коли українські спортсмени з СРСР, не наголошували на своїй національній ідентичності. «Як переживали ми, коли до Австралії приїжджали баскетболісти СРСР! Усі балтійці гордо заявляли, що вони литовці, латиші, а наші гравці з «Будівельника» оповідали, що «ми із «Строітєля». Тенісист Андрій Медвєдєв на прохання про інтерв’ю пихато відрізав: «У мєня здєсь нєту врємєні…».

 

Помер знаменитий львівський хокеїст, якого товариші по гаківці порівнювали з самим Вейном Грецькі, 1 вересня 1997 року в Австралії. Похований на українському цвинтарі Бруквуд, поблизу Сіднею. А широкий український загал дізнався про нього завдяки спортивному журналісту, досліднику спорту Галичини Іванові Яремку.

 

 

02.09.2017