Галицький спорт у таборах Ді-Пі

У час зайняття Галичини червоною армією улітку 1944 року багато галицьких спортсменів еміґрували до Західної Європи. Але навіть на чужих теренах вони не полишали занять спортом. А окремі з них саме завдяки спорту зуміли знайти себе у перші роки на еміграції, в так званих «таборах Ді-Пі».

 

На завершальному етапі війни майже 130 тисяч українців залишили свої домівки і разом із німецькими військами відступили на Захід. Серед них було чимало відомих галицьких спортсменів. Після закінчення війни частина з них відмовилася повертатися до «соціалістичного раю». Поки світова спільнота вирішувала їхню подальшу долю, вони обживали табори для displaced persons («переміщених осіб»), більше відомі як «табори Ді-Пі», спеціально створені державами-переможницями на території Німеччини й Австрії.

 

За короткий відрізок часу (1945-1948) ці табори стали центрами громадської, політичної та культурної активності втікачів, такими собі соціумами – кожне зі своєю внутрішню структурою й особливим характером стосунків. У таборах були популярні заняття фізкультурою та спортом. Крім оздоровлюючої та змагальної функцій, вони у значній мірі виконували також функцію психологічної релаксації. Спорт тут був своєрідним колективним відпочинком – відволіканням від сумного сьогодення та думок про невизначене майбутнє, як для самих спортсменів, так і для їхніх симпатиків, що відвідували таборові чи міжтаборові змагання, а також виявом патріотичних почувань.

 

Українське спортивне життя на еміґрації координувала Рада фізичної культури (РФК), створена на взірець Українського спортового союзу передвоєнної Галичини. Найвищим органом РФК були загальні збори, які таємним голосуванням обирали на рік голову.

 

Значного розвитку спортивне життя в таборах досягнуло в американській зоні окупації, де зібралися понад 80% спортсменів-біженців. Більшість із них тікали сюди з радянської, англійської та французької зон у надії потім еміґрувати за океан. Тут перебували відомі особистості довоєнного спорту Галичини, наприклад, хокеїсти О.Бучацький, Маринець, брати Дицьо, боксери Осип Хома, Білий, Шолдра та інші.

 

В англійській зоні найактивніше ці процеси проходили до 1947 року, коли більшість молоді виїхала до Великої Британії. На французьких територіях вони були обмежені, передусім через байдуже ставлення до нього самих французів і невелику кількість спортсменів.

 

Спортивне життя в еміґрації взяло свій початок із українського табору в Мюнхен-Карлсфельді. В 1945 році тут зорганізувалося спортове товариство «Лев». У ньому рівномірно розвивали всі види спорту – від футболу до шахів і настільного тенісу.


Найрозвиненішим видом спорту серед таборовиків був копаний м’яч (футбол), що мало причини, по-перше, у популярності гри поміж українців ще з довоєнних часів; по-друге, у наявністі достатньої кількості футболістів у таборах порівняно з іншими спортсменами; по-третє, у відносній дешевизні футболу, що вимагав лише майданчика, воріт і м’яча. Загалом за період 1945-1948 років українські футболісти провели 1453 поєдинки (з них 525 – з іноземними командами, в яких здобули 265 перемог).

 

Перший футбольний український чемпіонат серед команд Ді-Пі РФК організувала навесні 1946 року. На початковій стадії проводилися чемпіонати земель (областей), а потім фінальний турнір або, як його називали, «Клас чемпіонів». Переможцем стала команда «Лев» (Карлсфельд-Міттенвальд). «Дніпро» (Байройт) і «Дніпро» (Бамберґ) посіли відповідно друге та третє місце. В сезоні 1946-1947 команда «Лев» повторила успіх і вдруге стала чемпіоном. У наступному розіграші (1947-1948) перемогу святкувала «Січ» (Регенсбурґ). «Лев» (Карлсфельд-Міттенвальд) завоював друге місце, а «Чорногора» (Ауґсбурґ) – третє.

 

Сезон 1948-1949 не дограли до кінця, зігравши тільки одне коло восени 1948 року. Цей чемпіонат був останній, бо футболісти еміґрували в різні країни світу.

 

Найцікавішими у футболі були матчі, проведені з професійними командами Австрії та Німеччини в період, коли в цих країнах ще не відновилися чемпіонати. Абсолютним лідером із проведення таких ігор стала футбольна команда «Україна» (Ульм). Заснували її на базі відновленого 1946 року з ініціативи братів Скоценів спортивного товариства «Україна». Тут зібралися найсильніші гравці довоєнної Галичини. Для них поєдинки з іншими таборовими командами не становили жодного спортивного інтересу через велику різницю у класі. Інша справа – німецькі професійні клуби. У матчах із ними можна набагато більше заробити в фінансовому плані (цей чинник, враховуючи важкий матеріальний стан гравців і їхніх сімей, відігравав не останню роль) і своєю грою привернути увагу професійного клубу, що автоматично давало можливість постійного заробітку. До речі, цим скористалося кілька футболістів української команди. Як-от, брати Скоцені та В.Стецьків 1948 року підписали професійні контракти з «Ніццею» (вищий дивізіон Франції). В нижчих лігах грав П.Макар.

 

Найбільшого успіху в поєдинках із німецькими командами українські футболісти досягли 5 червня 1946 року, коли в Ульмі у присутності 15 тисяч глядачів зіграли історичний матч з мюнхенською «Баварією». Українці переграли баварців із рахунком 5:0. У другому матчі між цими ж командами зафіксована нічия 1:1.

 

  Хокейна команда "Лев" (Міттенвальд) на стадіоні в Мюнхені перед грою з американською командою "Ред Вінґз". Стоять зліва направо: брати Сави (естонці), Р.Калитяк, О.Лисяк, О.Бучацький, А.Марковський, Світенко, Л.Цимбалістий і Ю.Дицьо, воротар Шкляр.

 

 

Пострах на німецькі й американські колективи в Ді-Пі-таборах наводила й українська хокейна команда «Лев» (Міттенвальд), створена з ініціативи Омеляна Бучацького. Того самого, який 1942 року разом із своїми партнерами зі львівської «України» виграв два міжнародні хокейні турніри. На жаль, ця команда так і залишилася єдиною на теренах еміґраційного розселення.

 

Отримавши дозвіл проводити тренування на місцевому стадіоні, українські хокеїсти провели кілька матчів із німецькими командами округу Гарміш. Згодом галичани вирішили спробувати свої сили в протистоянні з американськими військовими. Своє бажання грати з заокеанськими хокеїстами один із учасників тих подій Олег Лисяк пояснював так: «Нам хотілось чогось іншого, чого ще не було. Коротше говорячи: «Давай Америку!» Ми хотіли творити історію українського хокею!».

 

Ось як він описує хід і атмосферу навколо одного з таких матчів проти американської військової збірної «Ред Вінґз» («Червоні крила»), організованого все тим же О.Бучацьким: «Закипіло: ковзани точились, гаківки обмотувалися новою ізоляцією, йшли телеграми до наших гравців із інших міст, вболівальники нашої команди, тобто цілий Міттенвальд, перестали говорити про від’їзд в Америку, а тільки мріяли про виграш «Лева»… Американці: величезні під два метра зросту, твердо панцеровані, жували свої гумки і посміхалися, дивлячись на наші перекроєні підштаники з гордим написом «Лев». І ті їх посмішки дещо нас нервували, але ми твердили собі: «Почекайте, «крилаті», зараз ми вам ті крила підріжемо!».

 

  Хокеїсти команди "Лев" (Міттенвальд) Ю.Дицьо (ліворуч) і Омелян Бучацький, 1945 рік.

 

 

І справді, з початком гри пихаті американці отримали торбу шайб, програвши з розгромним рахунком 10:1. Натомість у своєму пасиві хокеїсти «Лева» мали поразку від чемпіона Німеччини «Ріссерзеє».

 

Окрім футболу та хокею, в міжнародних змаганнях значних успіхів досягнули українці в настільному тенісі, шахах, боротьбі та  волейболі.

 

Наприкінці 1948 року спорт у таборах Ді-Пі почав занепадати через виїзд українців у інші країни світу: США, Канаду, Австралію, Францію.

 

Підсумовуючи спортивне життя в таборах Ді-Пі, Омелян Бучацький казав: «…Ми тут на еміґрації відбули ряд так званих історичних зустрічей в українському спорті. З турками, іспанцями, балтійцями у копаному м’ячі, з тими самими балтійцями у спортових грах і, врешті-решт, із «дітьми вуйка Сема», тобто американцями, в гокеї та відбиванці»

 

Погоджуючись зі словами Бучацького, маємо зауважити, що головний підсумок спорту в таборах Ді-Пі не варто зводити лише до міжнародних зустрічей. Так, дійсно вони надали нашим спортсменам великого досвіду та дали можливість виявити себе у спортивній царині Європи. Та все ж не це є головним: спортивне життя українців у таборах переміщених осіб було віддушиною у важкому буденному житті наших земляків на еміграції. Спорт не лише гуртував людей і давав змогу вижити, а й дозволяв ідентифікувати себе за національною ознакою під час міжнародних змагань. Саме завдяки ним час до часу в таборах Ді-Пі лунав український гімн і майорів український стяг, а наші земляки не асоціювалися серед інших національностей з СРСР і росіянами, а як окрема нація.

 

 

Світлини – з "Альманаху РФК 1945-1948". – Мюнхен, 1953.

 

11.11.2013