Надворі погана погода, починає падати дрібний сніжок. Ще помити руки, скинути робочий одяг і за хвилину поглине мене тиха ніч, що розпостерла свої вітром колисані крила над Країною Великих Озер. Кривавим блиском горять комини печей. Здалеку, від озера, блискає раз-по-раз ніж прожектора з прибережної ліхтарні і прорізує темряву. З другого боку відповідає йому промінь з летовища. Десь гуде пароплав.
Треба лише скрутити за ріг, і все стихає. Нема вже ні гудків, ні блискучих неонів. Червоні хатки з цегли, якісь поломані паркани, якісь обідрані вітром уривки афішів. Часом шелесне папір під ногами, часом десь дзенькне бляшана пушка. Згори, з темного й беззоряного неба, паде тихенько сніг і покриває тонкою верствою пощерблений асфальт. За заломом муру губиться десь на білій покриві відгомін кроків, які засипає нова верства білого пуху.
Зараз, як то було?... Котра там тепер година?... Шоста, чи сьома ранку ... Хвилинку, хвилинку — як то було?.... Так, тоді теж падав такий самий сніг ... І так само гинули засипувані біленьким пудром сніжинок кроки... Треба лише скрутити за ріг. Скрутити за ріг! Так, там кроки віднайдуться знову! Слід мусить віднайтися...
* * *
Слід кроків, що їх засипує сніг, губиться. Малий хлопчина, що в темряві листопадового ранку посувається здовж холодних мурів камениць, тремтить усім тілом. Він так дуже боїться! Ці кроки ведуть його просто, туди, здовж заглиблення в мурі, де на висоті першого поверха видніє статуя Богоматері, попри цю велику каменицю на розі Ринку, а там далі великий чотирокутний будинок з високою вежею.
Він мусить дійти аж до рогу, бо туди ведуть його напівзасипані сліди кроків у грубих підкованих вояцьких черевиках. Горпина, нянька, казала, що на ратуші висить якась нова корогва, синьожовта „фана", і казала, що „Україна настала...". Вулиця мов виметена і малий хлопець боїться. Він чує десь від Бернардинської площі постріли. Він знає вже цю музику і розуміє значення отого свистячого „пен-н-н-нь!" крісової кулі. Він ще малий, йому тільки шість років, але він знає. Та він мусить побачити цю нову "фану", він мусить вийти за ріг, бо туди ведуть сліди важких вояцьких чобіт.
І камениці, холодні з ховзькими мурами камениці середмістя, хоронять малого хлопця. Він іде в першу свою самостійну мандрівку – за слідом вояцьких чобіт. Мури немов вглиблюються, малі руки знаходять опору в ховзьких стінах, дзвінке „пен-н-н-нь!" затихає. Ще крок-два і він зараз буде на розі, коло крамниці Хлядека, вже видно кам'яну криницю... Піднеси голову, малий, піднеси голову! Онтам ця „фана"! Так, це той клаптик невиразної матерії, що повіває отам на вітрі на вершку ратушевої вежі. Він побачив її вперше серед мурів львівського середмістя, коли вперше йшов слідом вояцьких кроків.
А вдруге заворушився Ринок вже роками пізніше. Блакитно-жовтої „фани" вже не було на вежі. Цього дня, казали, закладатимуть на вежу великого срібного орла — символ володіння окупанта. Хлопець не йшов на Ринок, він тільки здалеку бачив, як збирається товпа на хідниках, як гудять „вівати", як зриваються з голов капелюхи. Це ж приїхав „начельнік паньства“ нагороджувати місто за оборону проти „гайдамакуф“. Товпа раділа, криваво-білі прапори лопотіли на вітрі, парада йшла своїм порядком.
Раптом щось заворушилось у товпі. Важко було побачити що, бо з рогу Вірменської видно лише частинку Ринку, але щось діялось! Люди хлинули вбік ратуші, а за хвилину Зоська з-під двадцятого бігла вже від Ринку вулицею Ґродзіцьких і кричала на ціле горло до пані Ґахової, двернички напроти:
— Мамо, мамо! Русіні стжелялі до Пілсудскєґо! Як Боґа кохам, стжелялі!...
Про правдивий хід подій малий хлопець, що сидить тепер із стиснутими п'ястуками в вікні, довідається багато років пізніше. Тоді, коли носитиме сіру уніформу з левиком на рукаві, а його старшина, той самий „Смок“, що того пам’ятного дня стріляв у „начельніка“, розкаже йому, що діялося тоді в мурах львівського ринку, розкаже про атентат, про побої, розкаже, звідки взявся на його губі оцей шрам, який зробила шабля польського поліцая, і розкаже, як він упав ниць, збитий ударами юрби, на рідний брук, на те саме каміння, по якому стікала колись кров Івана Підкови, на каміння нашого Середмістя.
* * *
Треба перейти лише Краківською вулицею здовж затихлих у неділю гамірних жидівських крамниць, перейти попри „ойца Бодека“ на розі Вірменської і зараз, по лівому боці, сходи Преображенки. Тепер там правлять панахиду за тих, що полягли в листопаді 1918 р. На сходах стоять якісь хлопці й дівчата з пушками, при вході припинають червоно-чорні ленти.
Зайдім ще на хвилину в темінь вулиці Корняктів, між мурами церков і великою стіною комплексу „Народного Дому“. Отут, якраз напроти похоронного заведення „Харіс“, в церковному мурі пощерблення. Бачиш? Там, на висоті першого поверху, кілька разірваних цегол, а на сірому тлі муру і поміж ним чорніє сталь гарматнього набою, під яким хтось накреслив дату „XI. 1918“. О, вони вміють говорити, ці мури нашого Середмістя.
* * *
Але, чи тільки мури говорять? Увійдім у такий добре нам знайомий вузький провулок Вірменської вулиці. На розі паркан, що стоїть уже роками після того, як завалилася велика багатоповерхова камениця. По другому боці Вірменська катедра і довга перехідна брама, якою можна вийти на другий бік, на Скарбківську. Тут, у тих закамарках, воювали ми роками, граючись у „жандарма і збуя“. Нашим шефом завжди був Сташко, а його заступником Фусько. Мене рідко до того гонору допускали. Не вірили моїй твердій руці у важких боях з противниками з Стрілецької площі і Бляхарської вулиці.
А тепер, казали, Сташко повернувся недавно з тюрми. Кажуть, що його били, вибили два зуби. Його мати, мала засушена Григорова з-під 17-го, вже кілька днів бігала з вісткою, що Сяхо вийде з криміналу.
А ось і Сяхо. Він стоїть на розі коло шинку Ліхта і „ріже балак“ з якимсь незнайомим. Його міцна постать боксера з „України" трохи пригорбилася, але його голос такий самий, як завжди, як кілька місяців тому, коли його скованого вели вулицею, а він лаявся з поліцаями. Тепер він гукав до мене:
— Сервус, Уесю! (Сяхо не міг ніяк вимовити ,,Лесю“) Як сє маш? Крий граби, фраєр! Цо слихаць „на світі“?
Сяхо говорить ці останні слова справді наче в лапках. Він по-українськи говорить рідко і, власне пригадую, що я чув його українську мову лише тоді, коли він стояв на розправі в судовій залі на Баторого і зізнавав перед судом, який засудив його за „приналежність до підривної організації". Пам'ятаю добре, як він голосно і виразно вимовляв, дивлячись у вічі судді в чорній мантії:
— Я називаюся Евстахій Чемеринський... Прошу? Ні, не Чемериньскі, але "Чемеринський".
Але тепер Сяхо, коли бере мене за рукав і тягне під виступ муру коло шинку, сміється голосно і стиха промовляє:
— Але мі далі, брацє, ці шмацяже, ментаче. України мі з лепети вибіялі. Тово мі вибійо! — Сяхо робить відповідний рух. — Нє, Уесю?
Ні, ніхто не виб’є їм „з лепети“ України, ні цей, ні інший окупант.
Пам’ятаєте його перший прихід? Пам'ятаєте мури нашого Середмістя, коли на Сербську вулицю увігнався своїм зеленкуватим заболоченим тілищем большевицький танк, а брудні, сірі „бойци“, замість робити свою пропаґанду, лакомо поглядали на одяги і взуття людей, що окружували сталевого велета. Пам’ятаю бійця, що вихилився з вежі танка і, перехилившись через борт, гукав до мене:
— Ей, ти, слиш! Ґдє здєсь получают такіє ботінкі? — показуючи пальцем на мої черевики, які я вже давно вважав нерепрезентативними і тому якраз вибрався в них зустрічати „визволителів". Мені все стало відразу ясне, а людям, що окружали танк, також. Вони почали помалу розходитися. Вони ловили все вмить, ці люди з середміських вуличок. Хтось голосно сплюнув:
— „Ботінкі!" А бодай ви скапали, як свічка, визволителі!
Потім прийшло нове, невідоме жахіття, закуте в залізо, чуже і непривітне. Вулиці зачорніли околичками круглих кашкетів, появилися сірі уніформи з чорними ромбами й відзнаками „SD“ на рукавах, зачорніли великі пістолі на поясах ґештапівців, забагріли на мурах старезних камениць „бекантмахунґи", що віщували наглу і сподівану смерть. Місто прищурилось, затихло, вночі від Ліхта не було вже чути розмашистої гармонії, а появилися вивіски „Нур фюр дойче“. Гучномовець на рогах вулиць подавав спочатку „зондермельдунґи“ про стільки то і стільки брутто-реґістрових тонн, а на Ринку виросла і потім одного дня безславно зникла велика таблиця з мапою фронтових успіхів. Десь по вулицях чулася ночами знову луна якихсь пострілів.
А потім гучномовці щораз частіше подавали, замість тріумфальних „зондермельдунґів , відомості про скорочування фронтів.
Щораз частіше змінювалися червоні плякати коло кам’яних левів на Ринку про те, що "за сприяння бандам" і переховування членів ОУН присуджено до кари смерті таких і таких. Люди стояли на рогах вулиць і слухали, як гучномовець вискандовував прізвища. Ніхто не говорив ні слова.
Аж раз напроти муру, того самого старого муру Вірменської катедри, де так часто хлопці скривалися в своїх хлоп’ячих „боях“, стояло тепер десятох ґештапівців. Важкі, тверді, суворі й грубі, з вигодованими, червоними, налитими кров’ю мордами, замкнули вулиці з обидвох боків і зганяли прохожих щораз тіснішим ланцюгом під мур. А під Вірменами стояло десять сірих, утомлених людей. Вони мали пов’язані дротом руки. Напроти них, під тим самим парканом, де ми колись підготовляли хлоп’ячу „зброю“, стояло два ряди ґештапівців з автоматами в руках, наготовленими до стрілу.
Не буду розказувати видуманого, патріотичного оповідання про те, як морітурі кидали голосно й визивно патріотичні вигуки. Ні, вони були такі втомлені й збиті, вони були такі вже байдужі, що напевно не мали вже на це фізичних сил. Але я побачив, як у хвилині, коли вже відділ уніформованих собак, що стояв у віддалі кількох кроків напроти, підносив свої матові, чорні дула „емпі“ на висоту грудей, один із смертників, малий худощавий чоловічок, підніс раптом зв’язані руки із складеними трьома пальцями правої руки на висоту чола і переніс руки швидким рухом, наче лякаючись, що постріли не дозволять йому докінчити останнього руху, праворуч на висоту грудей і рамен. Розкрита вже до крику губа ґештапівського старшини мимоволі закрилась, а дворяд вояків, що стояв із широко розставленими ногами, затримався в півруху. Два засудженці, які стояли побіч того, що христився, і які були піднесли голови в ту хвилину, також швидко поклали на собі двічі знак хреста. Втретє вони вже не вспіли, бо старшина, немов засоромившись своєї слабости, махнув рукою і голосно крикнув „Фаєр!“... Сальва вистрілів, що з голосним гавкотом ринула вбік муру, була наче вдар грому.
* * *
І прийшов останній вечір, такий холодний грудневий вечір, коли мряка проникає до кости, коли світла ліхтарень окружені білавим колом, коли щось висить у повітрі і коли люди кажуть, що певно буде падати сніг...
На другий день я мав пращати своє місто. Прийшов день, коли треба було вдягнути на себе мундур, коли треба було відходити, щоб колись, може, знову повернутись. Я пішов щераз вулицями між каменицями мого Середмістя.
Я йшов вулицями, якими бігав колись малий хлопець, тремтячи, поміж чорними мурами, перед кулями, що могли принести йому кожної хвилини смерть. Ішов попри наглухо забиті жалюзії шинку Ліхта, і глянув коротко на перший поверх, на наріжне вікно камениці на розі, і мені здавалося, що там стоїть сивоголова жіноча постать у білому шалі. Я глипнув під мур, де колись на східцях лежало тіло вбитого зрадника, погладив очима майоріючу у темряві чорну вежу, де блистіла колись „фана“. Тут, на кам'яних кістках, лилась колись кров Івана Підкови, тут „Смок“ своїми пострілами доказував чиє це місто, сюди йшла влітку сорок третього заквітчана молодь "За свій рідний край“...
Гляньмо ще на мури тихої Преображенки, на гарматній набій у мурі та на пощерблені ґештапівськими кулями мури Вірменскої катедри... Ще один погляд на вулицю Ґродзіцьких і на Стрілецьку площу. Багато крови всякло в ці мури мого Середмістя. Вони вчили мене, ці почорнілі, облупані стіни, того, чого не відбере мені ні чужина, ні ворог, ні ніхто: тут родився і тут останеться наш Львів.
Далеко від мене тепер це місто, на південно-східному кінці Европи, місто, по якому мандрував я дитячими ногами слідами вояцьких черевиків, за невиданою досі „фаною“ першого листопада 1918 року, коли сніг, саме, як сьогодні увечорі, засипував сліди чиїхсь ніг за рогом вулиці.
* * *
Я йтиму далі чужою, далекою від мойого міста вулицею. З темної віддалі приходитимуть до мене постаті. Давні, давні, в дивних строях, з кривавими ранами, у сірих стрілецьких плащах, у фасонових маринарках батярів, у сірих лахах тюремників. Вони йтимуть поруч зі мною, крокуватимуть, як від віків вони ходили нічною порою по вулицях нашого Середмістя. Вони ходитимуть аж до того дня, коли на Середмістя гряне Велика Вість – синьожовта "фана" залопоче на ратуші, щоб уже ніколи з неї не зійти.
[Львів. Літературно-мистецький збірник. В 700-ті роковини заснування княжого города. Філядельфія, 1954, с.83—88]