Гр. Стеценко

 

В кімнаті пахло чебрецем і сохло клечення. Це було в Зелені свята. А сьогодні Наталя читає листа із незнаного Тиролю, а від нього також пахне чебрецем і плями від помаранчі тінню лягли на даті. Видно його рука дрижала, коли писав це, бо на її квіточках вій іскряться хрустальні росинки. Він і там пригадав Зелені свята і тому поклав між списане листя розпромінену стеблинку тирольського чебрецю, що дихав чумаками і задніпрянським степом.

 

Читала. Вірші шептала молитовно і цілувала цей далекий лист і дивно між рядками кучерявих слів поступало його лице таке ластовинне й чубате. Він дивився їй прямо в сині очі, а довкола гоготів вітер, як тоді, в той серпневий день їх розлуки на залюдненому пероні.

 

Їй стало душно. Розстебнула шовкову блюзку і заглянула в золотий медальончик. Поцілувала його. Пригадала. Той строкатий день відбіг на цілий рік назад і до неї з Тиролю залетів оцей перший лист. Він схвильовано розповідав про чаруючі тирольські соловії, і що вода в тутешній річці темно-голуба, як і в Славуті.

 

Писав, що у нього є вже милий друг. В цьому місці враз одірвалось їй серце і покотилось в райську далечінь поміж вічних зір до самого Бога. І вона питала свою тиху і сумну кімнату: "Чиж є на цьому світі справедливість?" — адже вона так кохає Володьку, а він вже й друга милого собі підшукав. Чи це-ж справедливо?

 

На лист упали дві мокрі перлини і пропекли тонкий папір. Там, де вони впали, залишились тільки прозорі плямки. А в голові пронеслися бентежні табуни диких дум. Серце, що вернулось вже від Бога, заскиміло і затіпалось у грудях метеликом. Обличчя її пашіло, ніби жаром посипане, а по всьому тілу проходив холодний струм.

 

Ну, якже так? У її Володьки милий друг є? А його дальшим словам не вірила. Думала — маскується. А він писав, що друга цього дістав у подарунок від господаря, такого доброго і симпатичного тирольця з запорозькими вусами. Бо на залитому сонцем винограднику, де Володько працює, крім тирольських соловіїв гніздяться сизопері голуби. Симпатичний тиролець з запорізькими вусами піймав молодого голуба і подарував йому в день імянин. Дивний подарунок цей підріс, приручився і тепер, як Володько раннім ранком іде у дзвінкі кущі гронастого винограду, його милий приятель сідає йому на кріслате плече і туркоче на вухо: "Супруг, cyпpyг!". І він пригадує тоді далеку Христинівку над Дніпром і свою голубку — синьооку Наталю. І тоді він страждає дантейськими муками, ходить як пяний між виноградом і все думає. Думає досить серйозно і дає їй слово чести, що восени, як журавлині ключі повернуться в південні краї, він приїде і тоді вони обовязково повінчаються. Бо кращих очей, як у неї, він у всьому світі не бачив, хоч далі Тиролю ще й не бував. В цьому місці він тяжко зітхнув: "Ах, очі, очi українських дівчат!"

 

І вона знову насторожилася і знову занило серце. Виходить, йому не йде тільки про її очі, а він думає у мировому маштабі — "українських дівчат". А може він обдурює її. Вона знає його, він уміє обдурювати. Обдурює, як кожний мужчина і оком не моргне. Це треба уміти так обдурювати, як Володько. Чомусь пригадалась їх романтична зустріч. Це ще тоді, перед війною, як училась в медичному інституті на гінеколога. Тоді Київ потопав у пянистому цвітінні каштанів і з Дніпра піднімалась срібна хмарка туману. Наталя трамваєм спускалась з Володимирської Гірки на Поділ і власне у трамваї до неї підійшов Володимир і сказав просто:

 

— А я вже вас знаю. Ви студентка медичного інституту. Зовуть вас Наталя. Тільки не та Наталя, що Забіла і що для дітей поезії пише. А прізвища вашого не знаю.

 

Наталя тоді глянула в його сумні каштанові очі і їй чомусь стало жалко його. "А може він нахаба? — подумала — і до неї пристає, як той асистент професора невропатології". — Але Володька був чемний і руки тримав при собі. І тоді вона поцікавилась його персоною.

 

— А якже, ви вгадали. Чи може ви ворожбит?

 

— Ні, — зовсім спокійно відповів Володька. — Я вас вже десь бачив, а де — не пригадую. І здається, їхали трамваєм, а з вами було ще дві — одна блондиночка, звати її... — не памятаю я, а тай другий, що у білому костюмі — дядя Альоша. Вас називали Наталею, а в руках ви мали як і зараз, оцей череп. І я тоді подумав, що ви мусите бути студенткою якогось медичного інституту (цьому доказом був череп), а що зoвуть Наталя — я на власні вуха це чув, так вас називала ота друга, що імя її не памятаю.

 

— Це неможливо, — заперечила Наталя.

 

— Не відхиляйтесь від правди! — рішуче прокурорським тоном сказав тоді Володька.

 

І як не дивно, це її не образило, а тільки здивувало. Вона приглянулась тоді до його спартанських рис. Був маєстатичний, з продовгастим, бронзовим від загару обличчям, ніс з горбинкою, а зір орлиний. Владно розглядав її, посміхався беззубому черепові і ця власне власність примусила її признати за нам рацію. А коли висідали з трамваю і він торкнув її за плече, по ній від цього дотику пробіг теплий струм, вона здрігнулася і нехотячи випустила з рук череп. Череп хряснув об каміння і розсипався на жолобисті кавалочки. Це був початок їх романтичної зустрічі. Потім рік студентського флірту, а після пекельної облоги міста, як німецьке військо, з летючим орлом на стягах, зайшло у Київ, а всі інститути перетворили в лікарні для ранених, вона подалася у Христинівку до своїх батьків, Володимир же поїхав на роботу в Німеччину. Працює на виноградниках доброго симпатичного німця з запоріжськими вусами, вивчив мову Тироля і має милого, горячо любимого "Супруга''. А вона, його кохана Натальця, така близька й далека, нехай не сумує, бо в нього до осени може серце пукнути з розпуки. І хай вона не думає, що він може зрадити або проміняти свою шалену любов на якусь тирольку. Ні, і ще раз ні, і ще міліон, біліон, триліон раз ні. Він їй вірний до гробової дошки і цілує смачненько в малинові губки, так кріпко і довго, як тоді, на дніпровій пляжі, за білим наметом буфету мороженого. Як вона сама згадає, в той чає по Дніпру бігали гривасті хвильки, чигикали безпритульні чайки і вітрильник, як лебідь з піднятими крилами, плив у бік Канівської гори і Тарасової могили. Тоді саме пахло априкосами і над золотоверхим Києвом пролітав срібний хрестик літака. Хай вона все це собі добре пригадає і вірить у присуд долі: не за горами ваша зустріч.

 

Отоді вони будуть нерозлучні і далі поїдуть студіювати на Захід. Радив вивчати німецьку мову. Підписався, як завсіди, коротко: Твій Володько.

 

Зворушена Наталя сховала листа до шухлядки і продовжувала розглядати промінчик тирольського чобрецю, а він дихав чумаками і задніпрянським степом.

 

[Краківські вісті]

27.08.1942