Rara avis

12 травня. І далі 13, 14, і вже тепер щодня, і попереду, і завжди дні і ночі – тепер уже без Тебе на цьому березі річки. У ці дні саме приймають своєї звичної подоби ще зелені колоски жита. Такого колоска з його тонкими вусами і делікатними зернятками на стрункій стеблині міг би викувати й Ти, якби захотів…

Хто з вас знав Ореста Івасюту? Багато хто. А хто не знав, то ще можете про нього довідатись. Запитайте про нього у Віталіка. Запитайте у Мирона і Любка. Запитайте у Тараса і Боді одного і другого, у Маріни. Врешті запитайте про Ореста у Оленки, Юрка Кожум'яки і в Шишки. Запитайте, і кожен з них розкаже вам свою історію. Або ж цілі мережива історій про Ореста, котрий завжди був з нами, коли ми були біля нього.

Порпаючись у спогадах, натрапляю на один з літніх днів наприкінці 90-х. По розпеченій Личаківський я прямую до твоєї майстерні, купую на вулиці біля «Оксани» кавуна, бо ж як йти в гості з порожніми руками? Дзвоню у двері. Перед тим як відчинити, ти спершу виглядаєш через вікно на сходах. І побачивши мене коротко всміхаєшся і кажеш: «А, то ти? Заходи». В дверях ми вітаємося нашим «крабом», обіймаємося і несемо кавуна догори. Далі про щось розмовляємо, і так між іншим ти кажеш, що кавун тобі дуже добре пасує, і що для твоєї хвороби він саме те, що потрібно. І теж, між іншим, називаєш ту хворобу. І почувши ту назву, я, студент Медичного останніх курсів, намагаюся на хвильку побачити світ твоїми очима. І, мені здається, починаю розуміти, чому вони з-за окулярів виглядають завжди такими глибокими і спокійно-сумними. В майстерні стоїть твій стіл з приладдям, у куті мансарди – ліжко і шафа з книжками. В бік кухні – твої металево-кам'яні звірі. Ми робимо собі чаю, кавуна майже не лишилось. І раптом ти відчиняєш вікно мансарди, що над твоїм столом, і запрошуєш мене на дах. Ми вилазимо під сонце, сідаємо на нагріту літом бляху обабіч вікна і розмовляємо далі. Як кожен лицар, ти маєш справжнього меча. Його ти тримаєш там, на даху, і гартуєш його міць під дощами, сонцем і морозами. То байка, що він іржавий. Ти даєш мені потримати його. Я беру меча і уявляю, що я теж лицар, як і ти. І що я теж вже сто разів бачив косату, як і ти. Поклавши меча на дах, я помічаю стару підкову – то, певно, все, що залишилось від твого коня, яким ти дістався зі Станіславова до Львова. Коня ти продав, бо вирішив лишитися тут. Збудувати кузню, знайти жінку, завести дітей і плекати свій фах, друзів і учнів.

Може через географію твоєї майстерні тобі так припала до душі церква Покрови Пресвятої Богородиці, що височить над містом і пантрує згори за усіма, хто в нужді? Найважніші для тебе події проходять тут. До останньої з них.

Ми часто приходимо до тебе за порадою чи «на пожалітися», і ти приймаєш ті наші жалі і жури, кажучи, посміхаючись: «Не плач… Рахиле». Ми приходимо до тебе за розмовами про мистецтво, тобто про життя, тобто про нас. І кожна розмова з тобою стає для нас дозою чистого освяченого кисню.

Важливими для тебе є твої відносини з металом, щоденним другом і співрозмовником, тим, на кого можна обпертися в будь-який момент. Метал тобі нагадує твоє тіло, людське тіло, яке може бути і міцним, і крихким, в залежності від того, як з ним поводитися. Його теж треба гартувати. І він теж закінчує свою долю іржавіючи. Від великих сталевих скульптур та інсталяцій до делікатних і ніжних перстенів – усе тобі є підвладне, усе ділиться з нами твоїми рідкісними думками, що переходять у різні матеріали і матерії, твоїми незвичними рішеннями і твоїм сприйняттям мистецтва загалом. Одного разу  розповідаєш мені і міркуєш – яка роль мистецтва? що таке мистецтво? і напевно, що його роль змінилася. У моєму розумінні, кажеш ти, мистецтво – це те, що показує красу і викликає почуття чогось такого доброго. Може сумного і болісного, але доброго. Все решта – я не знаю, що це таке. Я погоджуюсь.

Ти уважно роздивляєшся світ. Пильно спостерігаєш його щосекундну мінливість. Те, що тобі найбільше подобається, переносиш на папір і далі – в метал. Найкраще – залишаєш собі, про нього ми уже не дізнаємося ніколи. Вироби з металу для тебе – історії, сузірʼя, виміри. Щойно кинувши оком на випадкову браму чи ковану огорожу, ти вже знаєш, в якому настрої був той коваль, що її творив. Весільні обручки для тебе є виключно символом єдності двох, точніше, святої єдності двох. І кожен з нас хотів мати перстень твоєї роботи, з частинкою тих твоїх історій. Найцінніші перстені робиш для себе і Оленки. А мені якось подарував аж три. Ті, з покрученим, як думки, срібним дротом. Ти знаєш, з тими переїздами я тепер не знаю, де вони є… Курча! Де вони поділися?

Другий міцний спогад – твій вигляд і постава. Як і кожен коваль, ти маєш широкі плечі і міцні, як кліщі, руки. Твоя хода впевнена і тиха. Ти ступаєш по незнаній землі обережно, але кожним кроком ніби змагаєшся з землею у твердості. Одного року, коли літо і спека, ми за щасливим збігом обставин опиняємося з нашими дівчатами на узбережжі Криму. Твоя дівчина пізніше стане тобі дружиною. Перед нами постають тільки безкраї море, життя і час. Винайнявши вітрильник, ми пускаємося берега, щоби побути разом далеко від нього. Капітан прямує у тихі води під скелями старого прадавнього вулкану. Він кидає якір, а ми стрибаємо у воду. Глибина, дикі води, воля і збудження переповнюють нас. Раптом капітан повідомляє, що здіймається вітер і потрібно швидко повертатися. Ми всі вилазимо на борт, тільки ти залишаєшся у воді, щоби накупатися, щоби набутися з водою. Вітрильник рушає, а ти, ніби це твій дім, лишаєшся сам у воді. І дуже повільно, блискаючи  окулярами, прямуєш до нас. Течія і вітер посилюються. Капітан кричить, що тобі варто би було поквапитися, але ти не поспішаєш. Сюжет загострюється. Вітрильник набирає швидкість. Хтось із нас – можливо я? – кидає тобі рятівне коло на линві, проте тієї довжини замало, і всі думають, що ти не встигнеш нас наздогнати. Аж раптом я бачу у тобі перетворення. Ти перевертаєшся на спину.  Наосліп, тільки вірно відчуваючи напрямок, починаєш як кит грести своїми руками-плавниками, розвиваючи таку швидкість, що ні вітер, ні течія не в змозі уже перемогти тебе. І ось ми вже знову всі разом в безпеці на палубі вітрильника. Оленка дає тобі рушника. Спершу ти протираєш свої окуляри. Бачиш наші перелякані, але щасливі обличчя. Від вітру твоє тіло замерзає. І врешті обтираєш свої широкі ковальські плечі. Встиг. Все добре.

Третій спогад – потім, а можливо, і перед тим. Була зима. Віталік святкує свої 30 і запрошує нас усіх на забаву. Все виглядає дуже загадково, і я ледь не відмовляюся від участі. Близько 10-ої вечора, коли мороз міцніє, зграя дівчат та хлопців сідає в ЛАЗ біля Петра і Павла – навпроти майстерні Віталіка. І ЛАЗ везе їх усіх в темну ніч. Якимось чином Віталік організував забаву у Свірзькому замку. Але святкувати можна було лише вночі і до ранку. Ми під’їжджаємо до замкового пагорба. Водій висаджує нас, обіцяючи забрати під ранок. Ми підходимо до воріт замку, і тут починаються пригоди. Бо брама замкнена і ще десь з пів години нам ніхто не відчиняє. Всі починають підмерзати. Я згадую про хату моєї прабабці недалеко в Репехові, де можна переночувати. Але врешті чергові впускають нас в середньовіччя. І починається магія. Ми їмо, пʼємо, обходимо весь замок вздовж і впоперек і бавимося таки до самого до ранку. Перед світанком подають форель. Після нічної забави і в очікуванні автобуса всі потомлені, і хтось впускає повільну музику. В камінній залі починають вигулькувати пари,  акомпануючи баладам. Однією з них є двоє чоловіків. Всі знають, що вони просто добрі друзяки. Те, що танцюють, – після кількості випитого це не дивує ні нас, ні їхніх дівчат. Вони обіймаються, як при зустрічі, але не розходяться. Просто в цей ранок їм треба притулитися до когось, хто сильніший. Хтось танцює з ними, хтось займається своїм. Вони ж продовжують танцювати так тихо, так повільно. Дівчата допивають вино.

Я не можу тепер знайти тієї музики. Кілька років тому мені сниться сон з тобою і з танцем. Я вже в еміграції і не даю собі ради плекати одночасно мої два життя: минуле і теперішнє. Після того сну, знаючи про твої стосунки з хворобою, я дзвоню тобі. Ми стоїмо нагорі над Бреґенцем, зв'язок переривається, вітер дме у слухавку, сім'я щось хоче від мене. І в тому хаосі я намагаюся віднайти потрібні слова. І ось я тобі врешті кажу, що сьогодні вночі мені приснився ти і той дивний танець з замку у Свіржі, і що я за тебе хвилююся. Ти робиш паузу і кажеш: «А, ось воно що. Не хвилюйся, Любку, я живий».

Таким ти в моїх спогадах і залишишся.

Бо ріка в тобі тече. Оресте – рідкісна ти птаха, котру мало хто міг зустріти та розгледіти зблизька. А мені пощастило, і тому я пишу про тебе у своїй енциклопедії рідкісних людей і подій. Позавчора я згадав фото твоєї скульптури «Любов. Добро і зло», і… а раптом це той танець двох друзів з замку у Свіржі?

Пам’ятаєш, одного разу ти майже переміг свою хворобу? Тоді ти казав, що це сталося тільки через те, що біля тебе був ангел – твоя дружина.

Після ледь не щоденних відвідин лікаря ти себе кепсько почував, і про зустріч треба було домовлятися наперед. Тоді я написав про тебе вірша:

Мішура днів

Щоби побачити мішуру днів я приходжу до тебе

Перед тим я тобі дзвоню. Мушу переконатися, що після своїх транседенцій* ти можеш говорити.

Тоді домовляюся з тобою про час. І я приходжу. На дві години пізніше. Щоби напевно. Щоби точно. Щоби вочевидь. Зустріти тебе і побачити.

Щоби побачити мішуру днів я приїжджаю до тебе

Ти впускаєш мене до свого будинку в літі.

Ми підіймаємося на другий поверх. Сідаємо навпроти вікна. І дивимося:

як з тополь, що навпроти, спадає поморщене листя, викриваючи їхні стрункі стани,

як вітер проносить потоки елементарних частинок відповідно до своїх забаганок,

як люди проходять по-під вікнами, заглядають туди, щось виманюють поглядами,

як поволі наближається наступна пора…

Щоби побачити мішуру днів я приходжу до тебе

І ти показуєш мені свої порти**. Дозволяєш мені торкнутися до одного з них. Я торкаюся…

І що я чую?

І що я бачу?

Я чую шум гірських потоків, які змішуються у вир.

Чую сотні голосів, що сплітаються в хори. Чую тепло від твоїх води, сліз, поту і крові.

Я бачу зморшки в кутиках твоїх очей. Бачу в очах кораблів цілі зграї. Бачу пристані твоїх повік.

Бачу моряків, що приїздять звідусіль і швартуються до всього, що так міцно вкопане в землю.

Тоді я бачу таки ту мішуру днів

Бачу її посеред всього. Чітко  і виразно.

І ти кажеш мені, що то є мішура.

Мішура днів. І всього видимого і невидимого.

І я тобі вірю.

І я знаю, що коли б я не приїхав і де б ти не був, ти завжди покажеш її мені, ту мішуру.

Це мішковиння діряве.

Цих мошок.

Цей мотлох і цей мох.

P.S.: Коли відійшов мій батько, я шукав його сліди, з надією віднайти хоч якісь писемні згадки в часописах про його довге і важке життя, та окрім короткого некролога в інститутській газеті нічого не знайшов. Цей текст, Оресте – це доказ того, що Ти є. Хоч як тяжко підібрати потрібну музику і потрібні слова, щоб описати  Твою повноту  і Твою неповторність, але то так важливо, щоби пам’ять тривала… і нехай світло віковічне світить Тобі…

___________

*гемодіаліз

**інтравенозний катетер