Видавнича співпраця Якова Головацького та Михайла Качковського.
* * *
145 років тому, 20 серпня 1872 року, помер Михайло Качковський – нині зовсім забута постать, хоч і дуже впливова людина в Галичині середині XIX століття. Після смерті Качковського його ім’я отримала потужна свого часу структура, одна з провідних громадських організацій нашого краю – головний історичний конкурент товариства «Просвіта».
Про цікаву сторінку з життя Михайла Качковського розповів львівський історик на одному з історико-бібліографічних семінарів.
Михайло Качковський і Яків Головацький
Хто такий Яків Головацький і Михайло Качковський я не буду детально пояснювати. Це відомі особи, достатньо знакові постаті для галицько-руського життя середини ХІХ століття, які були відомі багатьма справами.
В першу чергу, Яків Головацький був відомий як викладач, львівський професор, який разом з тим займався різною громадською і видавничою діяльністю.
А Михайло Качковський не так за своїм основним місцем праці, як за своєю специфічною участю в подіях руського життя, громадського і культурно-національного, до якого в тому числі долучався своїми пожертвами, в тому числі активно підтримував видавничу діяльність. Особа специфічна, цікава, оригінальна, яка займала особливе місце і яка викликала неабиякий інтерес.
Зокрема, як починався його шлях мецената для доступних видань. Він був започаткований цим проектом, спільним з Яковом Головацьким по виданню руської літератури. Це було в середині 50-х років ХІХ ст.
Вони були знайомі раніше, але тісних стосунків не підтримували. Почалася співпраця тих двох осіб з того, що Михайло Качковський вирішив підтримувати та заохочувати найкращу гімназійну молодь тим, що роздавав книжки. От, зокрема, для Львівської гімназії для найкращого учня він визначив примірник книги «Скит Манявський» Антона Могильницького і попросив викладача цієї гімназії визначити цього учня і відповідно передати книгу. І так зав’язався між ними листовний діалог про потреби шкільної молоді, про літературу, про видання і т. д. Очевидно, Яків Головацький поскаржився, що мало такої літератури, що є талановиті письменники, які щось пишуть, але, на жаль, немає коштів на публікацію їх видань. І, відповідно, Михайло Качковський натякнув, що він, якщо є добрі якісь речі, готовий посприяти виданню. І таким чином почались предметні консультації стосовно того, що можна було би опублікувати.
На той час (а йдеться про 1853 рік) руське книговидання в Галичині були далеко не в найкращому стані. В мене є статистика за 1850-ті роки. Для прикладу: якщо говорити про світську літературу, то виходило на початку 1850-х років трошки більше 10 позицій. В середині 1850-х років це було 2-5 позицій. Загалом за 10 років такої світської літератури для читання було видано 66 позицій, тобто, в середньому 6,5 видань за рік. А в 1853–1859 рр. – лише 27 (тобто, 4 видання за рік). Якщо додати ще літературу для читання духовного змісту (таку, як збірки проповідей, житія святих, церковні історії, збірки літургійних пісень і т. д.), то їх було приблизно 3 на рік. Явно це було дуже і дуже небагато.
Які були основні проблеми на той час? Основна проблема – в першу чергу, брак якісних текстів і брак коштів на видання, нестача активних, добре освічених і творчо обдарованих людей, які могли би писати талановиті, актуальні та цікаві, мовно та стилістично хоча би близькі до досконалих твори – дуже шкодила русинам тоді і ще тривалий час по тому. Писати бралися часто люди непідготовлені, без відчуття мови, без розуміння мети і завдань твору, більше або менше вдало перероблюючи чи наслідуючи вже написане кимось.
Інтелектуальна бідність, тематична вторинність і дріб’язковість, також мовна невправність – ось характерні ознаки руських книг того часу. Однак і їх вітали нечисленні любителі читати і чекали на нові видання, які тоді вимірювались одиницями.
Щодо коштів, то незаможні галицькі русини їх завжди шукали з великими труднощами. Найчастіше друк оплачував автор, інколи він оголошував передплату, яку довго і не завжди успішно збирав. Деякі книжки видавала спеціально для цього й заснована «Галицько-руська матиця».
Але, якраз в 1853 році, коли громадська активність відчутно ослабла, і матеріальні труднощі стали набагато більшими, меценатська допомога стала тут дуже доречна. Відповідно, пропозиція Качковського була такою, якою необхідно було скористатися.
Меценатство в видавничій сфері русинів було тоді великою рідкістю. Якщо хтось і хотів жертвувати кошти на народну справу, то передавав їх найчастіше комісії Народного дому, а також на ремонт чи оздоблення церков, бурси чи стипендії для молоді. Вкладати гроші в книжки вважалося справою малоефективною. Було лише кілька відомих осіб у той час, які більше або менше фінансували не свої книги. Одним із них був Микола Верещинський, з яким Яків Головацьким співпрацював у 1840-х роках. Було ще кілька осіб, але всі ці починання були недовготривалими і не дуже успішними. Навіть революція 1848 р. не спонукала русинів вкладати відносно значні суми у видання.
Актуальними залишалися проблеми так званого «літературного фонду», тобто, внесення однією, кількома чи багатьма особами коштів на видання, які би мали повертатися від реалізації книжкової продукції і йти на публікацію нових видань. Такий фонд фактично мала в себе «Галицько-руська матиця», але керівництво Товариства не могло і не хотіло його ефективно використовувати. Слід було спробувати створити такий фонд не малими внесками багатьох людей під забюрократизованим громадським контролем, а приватно – зусиллями кількох свідомих жертводавців і фахівців у галузі книговидань. Власне спроба створити такий літературний фонд, який у майбутньому послужив би джерелом для видання літератури, і було метою Головацького та Качковського, які починали свій проект.
Як ми знаємо, Яків Головацький вже на початку 1850-х років був свідомим русофілом. Якщо мова йде про видавничу діяльність, то тут все-таки основна увага зверталася не на зміст творів, а на їх мову. І діяльність Головацького це дуже добре показує. Головним для них було не так створити щось оригінальне (бо все-таки розуміли обмеженість потенціалу русинів у цій сфері), як максимально присвоїти собі здобутки «всеруської» культури, зробивши її своєю через використання її мови.
Мовне питання в першій половині 1850-х років дуже жваво обговорювалось на сторінках преси. Хоч Яків Головацький не брав активної участі в цій публічній дискусії, бо намагався, так би мовити, грати роль незалежного експерта понад дискусією, але його позиція загалом була відома.
Що стосується погляду Михайла Качковського, то, згідно з думками та настроями з листування з Яковом Головацьким, можна сказати, що вони були поміркованішими, ніж у його кореспондента. Він шанував давню літературну мову, не заперечував проти запозичення «общеруських» елементів, але наголошував на тому, що мова книг має бути зрозуміла для народу. Якщо зусилля Головацького були спрямовані на інтеграцію русинів до «всеруського» культурного простору, то у Качковського були набагато більше приземлені та прикладні завдання – він хотів посприяти розвитку руської літератури, аби русини, передусім молодь, мали що читати і не соромились писати по-руськи. Мовні акценти для нього не були визначальними.
Щодо змісту та художньої цінності творів, то Качковський, як і багато інших русинів того часу, не дуже цим переймалися, радо вітаючи все, що виходило руською мовою. У справі оцінки планованих до друку творів він був готовий прийняти думку компетентнішої особи, зокрема і Головацького, хоча в нього були й улюблені твори. Це, в першу чергу, «Скит Манявський», який він дуже високо оцінював і постійно всім рекомендував. Загалом Качковського найбільше хвилювали не зміст і мова як така, а практична цінність планованого видання, можливість його спробувати на практиці і поширити книгу серед читачів, особливо серед шкільної молоді.
В середині 1853 року вже відбувалося предметне обговорення списку можливих видань, а восени ці консультації закінчилися і було узгоджено такий список. Як правило, це були вже опубліковані твори – твори, опубліковані в «Зорі Галицькій», або ті, які були заанонсовані до видань. Тобто, чогось особливо оригінального, особливо нового там не було, і мова була лише про те, аби максимально поширити, максимально донести до читача певні твори.
Зупинилися, зрештою, на трьох таких виданнях абсолютно різних. Очевидно, підбір був достатньо випадковим, якщо не враховувати особи, яка готувала ці твори до друку, – тобто, Богдана Дідицького. Отже, йшлося про твори: «Змій Нотяйський» – це переклад з чеської твору Прокопа Кокулушка про слов’янсько-турецькі події, зміст якого був далекий від Галичини; «Отець Ігнатій» – відомий твір, переробка Богдана Дідицького твору «Вейксфілдський вікарій» англійського автора Олівера Ґолдсміта за посередництвом німецького перекладу (переробка «за галицько-руським мотивом»); збірка поезій, як писав Головацький, «собраних через якогось там ученого». Чому він так загадково і незвично написав, я зараз детальніше трошки скажу.
Отже, ці три видання мали бути першими. Причому Качковський наполягав, щоби найбільшим накладом в тисячу примірників було видано «Отця Ігнатія». Очевидно, він вважав цей твір найцікавішим, найпридатнішим для масового читання. Інші мали вийти в 500 примірників.
Отже, як я вже сказав, об’єднувало всі ці твори те, що їх готував Богдан Дідицький (тобто, переклад, переробка і т. д., в тому числі це стосувалося оцього збірника, як пізніше виявилося). Очевидно, що Яків Головацький свідомо спочатку не повідомив прізвища Дідицького і потім в наступному листі пояснив, що він нібито спочатку не зрозумів, що то будуть за вірші, яке їх походження, а тільки от тепер дізнався, що це, власне, твори Дідицького (або власні, або наслідування чи переклади), і вони дуже якісні, дуже добрі, і він дуже їх рекомендує до друку, аби, як він писав, «избрати самыя лучшія стихотворенія для образованія хорошого вкуса».
Потім виявилося, що це були просто твори російських авторів. Як писав видавець листування Качковського та Головацького Пилип Свистун: “Это была проба Богдана А. Дѣдицкаго и Я.Головацкого контрабанднымъ образомъ ввести въ школахъ русскій литературный языкъ, которымъ гнушалось правительство. Дѣдицкій избралъ переводныя и оригинальныя произведенія общерусской словесности, перемѣнилъ “какъ” на “якъ”, окончаніе прилагательныхъ -ыя на -ыи, -“ть” неукончат. наклоненія на “ти” и пропустилъ имена авторовъ, чтобъ не возбодить въ правительствѣ подозрѣнія”. Тобто, це була фактично спроба видати, по суті, твори російської літератури, замаскувавши їх під галицько-руську (абсолютно без імен). Тобто, цей збірник був абсолютно анонімний. Там не було ні прізвищ авторів, ні прізвища видавця.
Напевно, така таємничість пояснювалась тим, що, можливо, Яків Головацький не був впевнений, що Качковський схвалив би друк такого видання, якби відразу взнав, що там за вірші. І тому, за великим рахунком, поки книга не вийшла у світ, меценат не знав про що йде мова. І було кілька таких комічних випадків, коли, дізнавшись про плани виходу такого збірника, Михайло Качковський дуже вперто наполягав на вміщення до нього уривків з його улюбленого «Скиту Манявського». І Головацький мав велику проблему – як коректно відмовити Качковського від цього бажання. Зрозуміло, що до збірника російських поезій «Скит Манявський» не надавався абсолютно, і це був страшний дисонанс. Але прямо це не можна було сказати, тому доводилося кілька разів викручуватися зі складної ситуації, пояснюючи, що то мусять бути тільки найкращі поезії, а ніби уривки зі «Скиту…» вже друкувалися у читанці Василя Ковальського, потім, що друк книжки вже почався, і вже не можна вмістити. Таким чином якось мусив він викрутитися, щоби не вмістити той улюблений твір Качковського до цієї такої, на думку видавця, знакової хрестоматії, яка мала би виробляти «хороший вкус» в галицько-руського читача.
Отже, перший список було узгоджено, перші транші грошові надійшли. Виготовлення книг відбувалося в 1854 році. І умови Качковського були такими: він планував відразу після видання цих книг їх розповсюдження, причому протягом першого року ціна мала бути максимально низька – така, щоби він протягом року отримав 7/8 своїх видатків грошима, а 1/8 книжками, які він теж потім роздасть. Ці гроші, які мали бути вилучені, мали йти на видання подальших книжок. Очевидно, що він не претендував їх повернути собі, але він планував таким чином заснувати такий собі літературний фонд. Причому цей грошовий оборот мав бути досить швидким. І тому Качковський постійно наполягав на пришвидшені роботи.
Через певні обставини не так швидко воно йшло. Але, в кінці кінців, вдалося до кінця 1854 року видати. Останнє видання було закінчене на початку наступного року. Ці дати, в принципі, не настільки важливі. Всі видання інші, які обговорювалися (а їх було немало – це були і «Старий Єфрем» Устияновича, і «Гриць Мазниця» - це переробка Наумовича з Мольєра, й інші твори), вони всі не пройшли. Як правило, вони всі були опубліковані, щось друкувалося в «Зорі Галицькій». З різних причин (необхідність покращення, переробки цих творів чи просто якісь політичні обставини, які десь могли не дозволяти, наприклад, «Болгарин» під час Кримської війни) якось не наважувались ту тематику порушувати. Таким чином на цих трьох, згаданих мною книжках, вся ця справа і обмежилася.
Важливо те, як власне розповсюджувались ці видання. Тому що надрукувати, маючи кошти, це не була вже аж така проблема. Проблема була продовжити цей проект і задати той імпульс, щоби він успішно розвивався.
Отже, загалом на початок 1855 року Михайло Качковський видав 360 гульденів на ці три видання. Це коштував повністю весь цикл – тобто, від закупки паперу, друку, оправи і т. д. Відповідно, слід було ці кошти повернути і рухатися далі. Проблема було в тому, коли почався вихід у світ (бо першим було видрукувано «Змій Нотяйський» і почалося розповсюдження), то Яків Головацький почав натякати, що плани, які будував собі меценат, – нездійсненні, бо продаж іде не так, як сподівалися. На жаль, протягом року не вдасться повернути 7/8 видатків, і тому, очевидно, не варто друкувати наступні твори. Як писав Головацький: “При существующемъ равнодушіи, пусть нескажу омертвѣніи, самих же Русиновъ и за три года не возвратятся издержки”.
Це було неприємним сюрпризом для Качковського, який, хоч і не шкодував коштів, але за обліком їх пильнував досить ретельно. Але сподівання були на те, що, по-перше, вдасться розповсюджувати ці видання серед учнів. По-друге, все-таки та «Антологія», на яку так покладав сподівання Головацький, запевнюючи, що як тільки вона вийде у світ, то виправить ситуацію. Такі сподівання ще були і тому, в принципі, ще проект не вважався не успішним. Але тут дві речі дуже сильно підкосили ці сподівання. Перше, це була неприємність зі «Змієм Нотяйським». Вона була, в дусі Австрії 1850-х років. Тобто, Головацький за дорученням свого спонсора почав розсилати твір по гімназіях. І так виявилось, що в в Чернівецькій гімназії, місцевий катехит, на руках якого була ця посилка, просто написав до органів влади, що такий-то прислав небезпечну книгу. Там йшлося про боротьбу слов’ян із турками і були проведені конотації до сучасних подій. Це був 1854 рік, Кримська війна і т. д. Одним словом, ця книга небезпечна, і молоді її рекомендувати не можна. Почалось офіційне розслідування. Головацький писав лист з оправданням. Потім Качковський теж був дуже незадоволений, бо він таким чином був фактично вплутаний в таку неприємну історію. Хоч Головацький запевнив, що ніде прізвища Качковського не згадано. І ніби так зійшла без особливих наслідків ця справа. Але було заборонено розповсюджувати в школу книги, на які немає урядового дозволу. Тобто, просто поширювати книги вже не можна було. Треба було на кожне видання відповідно отримувати дозвіл. А з тою «Антологією», на яку вони сподівалися, що вона буде допущена до шкільного вжитку, цього не сталося, і вона фактично була заборонена. Правда не зразу, через кілька років. Однак теж довелося писати Головацькому пояснення, оправдання і фактично не було того поширення, яке планувалось. Тому було зрозуміло, що первісні плани не будуть реалізовані в плані отримання коштів. Але поки що не було ще підстав для якихось вияснень стосунків в перший рік після того. Але пізніше, звичайно, що час на це надійшов, і були не дуже приємні спроби порозумітися чи притягнути видавця до відповідальності.
Як продавалися книжки? Це теж цікавий момент. Є інформація з різних джерел про продаж книжок в різних книгарнях. Очевидно, що вони продавалися по максимально можливій кількості місць. Як тоді традиційно розповсюджувалася руська книга? Це, по-перше, була книгарня Ставропігійського інституту, друге – це були книгарні приватні, які, як правило, належали не русинам, і, третє – через приватних розповсюджувачів, як правило, священиків, вчителів, які не отримували винагороди за свою роботу.
З книгарнею Ставропігійського інституту зрозуміло. Є інформація про те, як продавалися ці видання в таких найбільших книгарнях на провінції – це книгарня Яна Міліковського в Станіславові, Йоганна Розенгайма в Тернополі і книгарня братів Єленів у Перемишлі. Всі ці продавці були відомі, і їхні заклади теж були достатньо відомі. Якщо рахувати за перший рік в цих приватних книгарнях на провінціях, Качковський сподівався, що 7/8 мало бути продано. Реально було продано за перший рік 10% примірників «Змія Нотяйського», 15% «Руської антології» і 17% «Отця Ігнатія». Якщо рахувати за 3-4 роки (бо книга, звичайно, за рік не завжди розповсюджувалася), тобто, до часу, поки стало зрозуміло, що вже, по суті, наступні примірники не будуть продані або будуть дуже мало продаватись, то загалом приблизно продали третину примірників «Отця Ігнатія» і «Змія Нотяйського», а «Антології» – лише 13%.
У книгарні Ставропігійського інституту за той час (4 роки) показники були більші: «Антології» – 80%, «Отця Ігнатія» – 60% і «Змія Нотяйського» – 70-80%. Тому що це був Львів. Серед покупців, напевно, були і студенти (Головацький, напевне, їм рекомендував) і т. д.
Але, звичайно, погоду одна книгарня не робила. Якщо говорити про приватних розповсюджувачів, то як свідчать звіти Головацького, приблизно було реалізовано третину примірників «Отця Ігнатія» і половину примірників «Руської антології». Тобто, якщо підсумовувати в цілому, то можна сказати, що було продано трохи менше половини накладу всіх книг. Частина накладу залишалася в такій ситуації нереалізована, і Яків Головацький передав її комісії Народному дому, яка мала би реалізовувати зі свого боку, залишаючи половину прибутку собі. Правда, немає інформації, як там продавалося. Але це означало, що частина накладу була фактично нереалізована.
Прийшов час до вияснення стосунків між партнерами. Це з 1856 року, тобто, приблизно через два роки після видання книг, через рік після закінчення тогорічного терміну. Спочатку Качковський прохав звіту «о состоянии фундушу литературнаго», тобто, просто прохав звіту. Пізніше вже став вимагати точного докладу «точнаго доклада о распродажѣ книгъ, на печатаніе которыхъ далъ деньги». Ще пізніше, як писав Пилип Свистун, «Качковскій въ отчаяніи. Онъ жертвуетъ тысячи на пробужденіе духовной жизни у своихъ земляковъ, а тутъ печатаемая на его деньги книга не росходится – онъ съ тѣхъ поръ не такъ легко отважится “кидати сотки на вѣтеръ”». Тобто, бачимо, що настрій Качковського трошки змінювався з часом і це вплинуло на його подальші справи з Яковом Головацьким. Зрозуміло, що Яків Головацький пояснював цю ситуацію, тому що він не міг це залишити просто так, він наводив якісь аргументи, що він винен, тому що так, що русини не купують книги, що він може зробити, а якщо купують, то надсилають гроші з запізненням і таке інше. Але з Головацьким вже не було в майбутньому подібних проектів.
У 1856 році Яків Головацький хотів видати літургії з перекладом на польську і німецьку мови для ознайомлення русинів з руським богослужінням і прохав знову гроші в Качковського. Той йому дав 150 гульденів, але як позику. Тобто, вже це мало бути трошки в інакшому форматі, без відсотків, бо він на такі речі позичав гроші, але без відсотків. Але і тут була проблема, тому що через рік ніхто йому тих грошей не виплатив. Книга вийшла аж через два роки, а продавалася ще довший час. Та стилістика листування досить цікава, коли один з кореспондентів постійно нагадував: «Де ж мої гроші?», а другий пояснював, що «от, розумієте, книга якось не так продається, як очікувано, і я їх не маю». У кінці кінців, в 1860 році Качковський просто став вимагати грошей, бо, зрештою, це було оформлено юридично як позика, і він мав право. І Головацький частково виплатив ці гроші облігаціями, а частково книжками, які потім Качковський десь розповсюджував, роздавав і т. д. Потім вже ні про які взаємини між ними мови не могло бути.
Хоча, як відомо. Михайло Качковський і далі підтримував книговидання, давав гроші Богдану Дідицькому на видання вже в 1860-х роках, там інша історія. Але тут, власне, історія закінчилася таким чином. Зрозуміло, що ці всі цитати показують розчарування Качковського. Так виглядає загальний фон, що початкові плани не справдилися, видані гроші значним чином були втрачені, ніякого літературного фонду не вдалося заснувати і склалося враження, що, як він писав, «викинув сотки на вітер». Тобто, йшлося про 360 гульденів. Це не була аж така фантастична сума, але все-таки для руського книговидання того часу це була значна сума.
Ще короткий аналіз цієї оцінки. Бо зрозуміло, що оцінка була емоційна під впливом того багаторічного обміну листами, які не приводять до якогось чіткого результату. Наскільки об’єктивна ця оцінка? Це важливо, бо те, що собі думав Качковський, це так, бо все-таки це були його гроші, і він мав право реагувати, як вважав за потрібне. Отже, перше, в той час такі видання, які вони видавали, – то було абсолютно нереально за рік повернути видатки. Тобто, не було такої практики в той час. Качковський міг про це не знати. Головацький напевне знав, він мав власний досвід і видав до того книги (деякі своїм коштом). Що цікаво, коли його вже до стінки почали припирати, він пояснив, що він теж раніше втратив на такому, бо інакше не може бути. Але спочатку, коли починався цей проект, він цього не згадував, тобто, запевнив, що все буде нормально. І досвід інших видавців свідчить, що, ті всі сподівання були абсолютно нереальні.
По-друге, час був не дуже зручний. Оці 1853, 1854, 1855 роки – це був час зниження інтересу до друкованого слова, і проблеми були економічні. Тобто в листах того часу дуже регулярно зустрічаються скарги, що не вистачає грошей, що є проблеми, що нема за що передплатити газету або купити книгу.
Очевидно, негативно вплинув і цей інцидент із розповсюдженням «Змія Нотяйського», коли заборонили вільне розповсюдження книг у школах. І, напевно, мова вплинула, бо все-таки у випадку «Руської антології» це була майже така легітимізована російська мова. Але основним, на мою думку, тут мало бути питання ефективності використання коштів. І це була стабільна проблема русинів того часу в контексті книговидання.
І тут можна поставити два питання. Перше: чи справді так мало було грошей виручено, що Качковський вирішив, що він так просто викинув їх у повітря? І друге – що, власне, хотів Качковський, якого шукав зиску? Загалом, чітку суму отриману з продажів ми не можемо встановити, бо нема всіх звітів, але приблизно можна вирахувати.
Загалом було витрачено 360 гульденів. Якщо порахувати тираж, який був виданий, і вартість кожної книжки, то якби весь тираж було продано, було би виручено 600 ринських. Тобто, щоби компенсувати витрати, треба продати 60% тиражу. Тобто, ціна, як ми бачимо, далеко не була такою мінімальною, але така практика була поширена. Якщо було продано трошки менше половини накладу (навіть якщо відмінусувати видатки на винагороду книгарям, які становили, як правило, 15-20%), то приблизно 2/3 видатків було компенсовано на друк. Тобто, не зовсім уже абсолютно нічого не повернулося. Але проблема була в тому, що ті гроші надходили нерегулярно, малими порціями, видавалися на якісь інші потреби і, по суті, не вдавалося їх акумулювати для активного використання потім. І це була дуже важлива проблема і дуже актуальна для руського книговидання тих часів. Тобто, навіть ті гроші, які вдавалося вилучити, вони якось непомітно розходилися на різні потреби і в результаті, коли підбивалися підсумки, виявлялося, що їх майже нема. Тобто, ніби книга продавалася, але невідомо, де і як поділися кошти. І, таким чином, Качковський був дуже незадоволений, хоч він, звичайно, постійно підкреслював, що не шукає тут зиску, що йому не потрібно ті гроші повертати, що він все для народу… Але все одно був незадоволений. Я думаю, що, в першу чергу, він був незадоволений оцією нерегулярністю, несистемністю обігу цих книг і потім коштів, які були виручені. Організувати якусь систему, яка би діяла ритмічно, не вдалося, і це його найбільше непокоїло. Тому що, зрозуміло, що коли він ті гроші видав, він ніби вже не вважав їх своїми. Але для великої справи вони були розпорошені і не спрацювали так, як треба.
Ще про характеристику Головацького, такі оцінки Качковського, які не дуже були позитивними. Хоч ще раз підкреслюю, якогось конфлікту між ними не було. Вони продовжували листуватись далі. Вони продовжували контактувати пізніше. Коли вже Головацький виїхав до Росії, то Михайло Качковський, коли в останню подорож поїхав за кордон, з якої не повернувся, він був у Вільні у Головацького. Тобто, вони підтримували стосунки аж до кінця, до смерті Михайла Качковського.
Тут зіграло свою роль також те, що сам Яків Головацький у своїх видавничих проектах намагався якнайменше залучати власних коштів. Він постійно намагався використати якісь інші можливості. Це було або коштом уряду, коли йшлося про підручники, або коштом товариства «Галицько-руська матиця», або приватних меценатів, таких як Качковський, також шляхом передплати. Тобто, фактично він не фінансував своїми грошима видання тих книг, які планував. І це бажання не мати особистої матеріальної відповідальності за свою ж роботу, очевидно, негативно десь впливало.
Я наведу до прикладу таку ситуацію. Коли Яків Головацький видавав на початку 1860-х років записки Феодосія Бродовича (передрук записок кінця ХVIII століття, які мали свідчити про насильство поляків над русинами – це події 1789 року на Західній Волині), вони були використані спеціально в контексті початку 1860-х років, коли обговорювалась ідея польсько-руського порозуміння, якоїсь співпраці. Ніби що поляки якби споконвічно ніяк не налаштовані до русинів і що з цього нічого не вийде, бо не може вийти. Книга була дуже популярна, продавалася. Але він, щоби видати цю книгу, організував передплату. Передплата коштів не покрила. Тоді він просто винен борг. Тобто, книгарня Ставропігійського інституту надрукувала – він нічого не заплатив. Він книги реалізовував, продавав, а потім роками повертав цей борг, в тому числі і за рахунок реалізації інших книг, які він отримав. Тобто, книга вийшла в 1862 році, а остаточно борг було покрито на початку 1870-х років, коли Яків Головацький вже мешкав у Росії. Це теж показовий випадок обороту коштів стосовно видання книг. Очевидно, комусь іншому не пройшло б так себе вести з інститутом, але Головацький все-таки мав відповідний статус і йому це десь проходило.
Загалом, можна сказати, що розпочата в 1853 році видавнича співпраця між Головацьким і Качковським не принесла очікуваних результатів. Але в цілому реалізація запланованої видавничої програми відповідала виконанню інших подібних проектів, тобто, не вибивалась із загального русла. Бо саме на 1850-ті роки припав період стагнації руського книговидання. І навіть ті окремі книги, які вони видали, підтримувало це книговидання, не давало забути про руське друковане слово і тим самим готувало ґрунт до подальшого поступу.
А ідея такого вкладання коштів, власне, у видавничу сферу була реалізована (у випадку Качковського) у 1860-х роках. З 1860 по 1871 рік, коли Богдан Дідицький залишив редакцію «Слова», він, як згадував, видав близько 30 книг (це окрім «Слова»). На них було витрачено близько 9 тисяч гульденів. Для порівняння: «Галицько-руська матиця» (тобто, товариство, яке тоді займалося виданням книг) за 1860-ті роки видало близько 10 тисяч гульденів. Тобто, приватний проект за своїми масштабами майже дорівнював громадському проекту книговидання.
Це був інший рівень, звичайно. Але і там були проблеми. І там були випадки, коли не дозволяла влада деякі видання, коли вони не продавалися. І якби не було підтримки мецената, то навряд чи Богдан Дідицький зміг би реалізувати ту всю програму.
Тобто, це мало свої наслідки в майбутньому. Качковський підтримував такі речі, зі своєю, звичайно, специфікою, бо чимось дуже захоплювався, деякі проекти достатньо глибоко не аналізував, але щось робив.
Це цікавий епізод з історії книговидання. Як я вже говорив, дуже мало було осіб, які хотіли вкладати гроші. У документах тих часів (йдеться про 1840-1850-ті роки) можна знайти лише кілька прізвищ тих людей, які декларували, що готові дати свої кошти на чужі книжки. Крім згаданого Верещинського, який особливе місце займав зі своїми «Галицькими приповідками», хто ще шукав гроші? Василь Товарницький – відомий діяч Ставропігійського інституту у Львові, який теж декларував готовність фінансувати, Климент Рачинський – адвокат, який був власником одного з маєтків, і, може, все. Тобто, фактично це лише кілька осіб. Але в таких масштабах, як Михайло Качковський, то ніхто (пізніше ще був приклад Куліша, але це вже інша зовсім ситуація, і він був не галичанин). Це був рідкісний випадок, але цікава спроба організувати це належним чином, такий довгостроковий проект. Але, як бачимо, не вдалося це зробити, бо просто не повернулися кошти так, як очікувалося.
ВІДПОВІДІ НА ПИТАННЯ
Наскільки була важлива для Качковського підтримка книговидання? Чи він то бачив в рамках цілісної програми? Чи він це розумів як певний етап? Чому воно було важливим для нього?
Я зараз зачитаю уривок, з якого багато що стане зрозуміло. Це уривок з листа Павла Ясеницького, самбірського катехита, до Богдана Дідицького. Як відомо, Богдан Дідицький писав біографію Михайла Качковського, видав першу частину (до 1848 року). Друга частина в нього була написана, але не опублікована. Але він збирав матеріал – в тому числі тому, що не зберігся архів самого Михайла Качковського. По-перше, він не все зберігав. По-друге, після того, як він помер, в нього не було безпосередньо родини, і ті документи, які лишилися після його смерті, які мали якийсь майновий інтерес для подальшого заповіту, були збережені. Всі інші були передані до парафіяльного дому, де, як писав Ясеницький, «частково їх подерли, частково спалили діти пароха». Тобто, вони не дійшли. Тому доводилося збирати інформацію від людей, які знали Качковського.
От дуже цікавий уривок, власне те, що характеризувало самого Качковського. Йдеться про самбірський період – це з 1855 по 1872 рік, але це, власне, той час, коли він найбільше був меценатом:
«Въ часѣ отбыванія службы въ Самборѣ вспомагалъ Качковскій учениковъ, подаючи отъ двохъ центовъ конвенційной монеты мальчикамъ за тое, же по русски говорили и до 20 гульденовъ конвенційной монеты за тое особенно, же стишки русскіе писали чи рецитовали. Подобно посылалъ до каждой гимназіи для русскихъ учениковъ даръ ежегодно отъ двохъ до двадцати гульденовъ для поодинокихъ. Колы же котри присылали ему стихи русскіе, нибы собственнаго сочиненія, то читывалъ ихъ до него приходячимъ Русинамъ въ канцелярію, зъ восхищеніемъ декламуючи и заключаючи: «Бачите, то буде совершенный поетъ!». Если же кто оные стишки скритиковалъ, то зопсулъ тымъ гуморъ Качковскому, же той сказалъ: «Бывайте здоровы! Не маю часу». Въ общемъ любилъ розмовляти зъ учениками. Допытувался въ учителя, чи суть добрыми русинами, чи не гонять русскихъ учениковъ.
Ученики любили его. Но слушавшіе и познавшіе его слабости, умѣли выкористовувати, даючи ему розные титулы заключенія: «Вы князю русскій», что той любилъ слухати. Колька разы до року спрашувалъ Качковскій учениковъ на вечѣръ до себе на спѣв и розмовы, угощалъ ихъ и дуже былъ доволенъ их челобитностями. Тые запросины подносили русскаго духа учеников, по сему негодовали Ляхи, примовляючи з насмѣшкою, якъ Качковскій учениковъ угощае и русскими фанатиками дѣлае. Обыкновенно заохочувалъ учениковъ до науки, абы были свѣтлыми Русинами, добилися высокихъ урядовъ и зложили много грошей, бо только такъ поднесется Русь. Старшимъ ученикамъ не казалъ дружити з Польками, абы тѣ ихъ не спольщили и до костелу не завели.
Обыкновенно держалъ Качковскій одного ученика бѣдного яко слугу. Но той терпѣлъ у него великий недостатокъ. Зъ слугъ учениковъ есть двохъ въ Самборѣ учителями при школѣ видѣловой – Бѣликовскій и Зажицкій. Одъ 1865 держалъ Качковскій по чотыре ученика бѣднихъ въ кухнѣ своѣй яко бурсаковъ. Но зъ способомъ провадженія ихъ не возможно было согласитися. Ученики не мали даже стола и писали на лавцѣ зъ колѣноприклоненіемъ задачи. Рано достали кусень сухого хліба. По 11 часѣ, прийшовши зо школъ, зачали сами варити обѣдъ шпартанскій – яку поливку, до того або кашу, або бульбу, або фасолю, або горохъ, що без омасты споживали. Абы жъ имъ то смакувало, то кушавъ Качковскій часто з ними довольно и захвалювалъ бульбу або кашу. Найдовше одинъ вытрималъ 4 года тои повздержности. Жаденъ не пройшолъ вище третьои гимназійной класы. Совѣтували Качковскому, абы устроилъ бурсу вм Самборѣ для учениковъ, но судьбѣ тутъ явно було уже не здѣлати.
Для Церкви былъ великимъ благодѣтелемъ. Онъ займался надзором строенія захристій, стоящихъ 4 тысячи гульденовъ и причинился до того значнымъ даткомъ грошей. При заложеніи угольного каменя былъ першимъ молоткомъ яко першій благодѣтель. На иконостасъ далъ 2 тысячи гульденовъ.
Качковскій любилъ ходити до церкви такъ ради доброго примѣра, абы, якъ мовилъ, видѣли Русины, же и великіи чиновники до церкви ходять. Особенно любилъ заглядати, зъ якои книжки образованныи Русинки молятся, абы постоянными жартами ихъ обличити за польскіи молитвословы, а заохотити до русскихъ, обѣцяючи же ихъ буде по-русски вчити читати. Русинки боялися въ присутствіи Качковского говорити по-польски. А Польки часто мимовольно ламали языкъ на русскій, абы ему угодити.
Зъ русской интелигенціею жилъ Качковскій добре, но ни зъ кимъ въ зажилости и зауфалости уже по той причинѣ не былъ, же хотѣлъ быти першимъ, а не ровнимъ, же замного малъ бюрократичнаго духа и бачилъ на звѣзды на золотому ковнирѣ, як ино тому, же не былъ способный и не любилъ товарищское житіе при нинѣшній модѣ французкой. А до того былъ отвертымъ супротивникомъ выставныхъ вечеровъ. Вдома не любилъ приймати гостей, хиба въ интересѣ русскихъ поодинокихъ або меншихъ Русиновъ, абы ихъ поучити ощадности словомъ и примѣромъ. Многіе одтягалися отъ общества и довшихъ разговоровъ зъ Качковскимъ, бо не любили менторства и упріоковъ, вдавая часто знудженя, особенно ти, что сами хотѣли говорити свободно, что Качковскому было неугодно. Онъ любилъ перерывати мовою якою угодно и звертати увагу на тое, что собесѣдника не интересовало, въ слѣдствіи чого часомъ у суперечцѣ обѣ стороны недовольни розойшлися.
Въ отношеніи до чиновников нижчихъ былъ Качковскій великимъ бюрократомъ и требовалъ униженности, услужености и всякаго почтенія. Зато къ президентови суда былъ занадто знижено гречный и услужный. Здается, для того, абы на него не накладено тяжкои роботы. Бо при найстрожшей справедливости и безъ корыстолюбія не любилъ Качковскій прикладатися до працѣ и глыбше вникати въ законъ и дѣло. Къ слугамъ судовымъ былъ поблажливымъ, особенно з русскими и любилъ з ними довго розмовляти».
Загалом, зрозуміло, австрійський бюрократ, руський патріот, ходив до церкви, «аби бачили, що і великий чиновник до церкви ходить», який два гроші на церкву і т. д. Дуже любив молодь і виховував її в спартанських умовах. Є ще багато таких подібних згадок, коли розізлився на одного чоловіка, який неправильно його затитулував, що він мав вищий чин, а звернулися до нього не так, як треба. Були ще анекдотичні випадки. Коли чув десь руську пісню, підходив до людей, хвалив, «навіть селяни-поляки вивчили руських пісень, які сподобалися пану віце-презесу…».
Ще був цікавий випадок. Його автору листа розповів сам Михайло Качковський. Якось ввечері Качковський вже лежав на ліжку, на столі лежали хліб і ковбаса. Він був голодний і сказав собі: «Гей, Качковський! Не будь такий скупий. Платню маєш велику, маєток вже зібрав. Пошкодуй себе. З тебе ж люди сміються, що ти такий скупий». Але потім відповів собі: «Гей, Качковський! Май розум. Що сьогодні не з’їси, то завтра їх знайдеш». І хоча вже взяв ковбасу до рук, поклав її на тарілку і заснув. Зранку прокинувся, встав, побачив на столі ковбасу і, задоволено усміхаючись, сказав: «А видиш, Качковський, вже-сь мав розум».
Він любив розповідати про себе, про різні епізоди, в тому числі і достатньо інтимної натури, що викликало, з одного боку, здивування, а з другого, був абсолютно без комплексів.
Він ніколи не був одружений?
Ніколи не був одружений. Що ж до любовних платонічних стосунків, то про такі ніхто не знає. Але було питання Дідицького, чи може йому хтось подобався, чи було якесь нерозділене кохання, щось романтичне. І йому відповідає, що такого не було. «Качковський в таке не бавився. Був він занадто тверезий і зважав любощі жен яко безумне мечтаніе».
В цілому, це був приклад людини з-перед 1848 року, яка спробувала стати руським патріотом. Як він це бачив – з тим бюрократизмом, з ієрархією, де від одних вимагав відповідної поваги до себе, а до старших він був навпаки дуже услужний і т. д. Але, одним словом, зайняв своє місце.
Будинок у Львові, у якому колись містилося правління Товариства імені М.Качковського
Доповідь була прочитана 22 жовтня 2014 р. в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені І.Франка на 15-му засіданні історико-бібліографічного семінару Наукової бібліотеки.
Автор – кандидат історичних наук, завідувач науково-бібліографічного відділу Наукової бібліотеки ЛНУ ім. І.Франка
20.08.2017