Розвиток ідеї, організація, діяльність (перша половина та середина 1870-х років). Доповідь на історично-бібліографічному семінарі.
Сьогодні йтиметься про 70-і роки XIX століття (час з 1872 по 1886 роки), коли такий культурно-організаційний феномен був в зеніті свого розвитку. Пізніше мода на читальні дещо минула, і через певний час галицькі русини мусили повернутися до цього питання знов – уже в нових умовах кінця 1880-х і 1890-х років.
Сам цей феномен перших читалень є досить цікавий, бо показує не тільки саму організаційну структуру чи завдання, що стояли перед галицькими русинами, які організовували читальні, а й ширше показує розвиток уявлень про читання, про книгу та, зрештою, про організацію галицького руського села в той час.
Лідери галицьких русинів, та невелика група, яка була більш рухливою й активною, почала активно обговорювати питання руських читалень уже з початку 1870-х років. Їх безпосередньо спонукали до цього значні зміни в Галичині, які сталися після 1867 року (тобто, конституційні зміни в державі і, відповідно, зміна статусу самої провінції). Автономія краю, яка поступово почала набувати польського характеру, вимагала від русинів якихось дій у відповідь. Паралельно ж почали з’являтись польські сільські читальні – десь із другої половини 1860-х років. Була низка польських освітніх товариств, які займалися цією темою і почали створювати такі осередки по селах. І галицьким русинам необхідно було якось реагувати на ці речі.
Яка була ситуація на той час? На початку 1870-х років уже існувала певна традиція просвітницької роботи серед селян, бо організацію читалень, видання літератури для народу і т. д. розглядали в просвітницькому ключі. І ця традиція вже була досить тривала, але це була більше імітація реальної роботи, ніж якась плідна результативна робота. Якщо раніше, в 1840-1850-х роках (фактично відразу після революції 1848 року) цю просвітницьку роботу бачили передовсім в контексті сільської школи, церкви (тобто, на такому локальному рівні), то вже з 1860-х років все більше й більше стали звертати увагу на видання спеціальної літератури для селян, тобто, такої серійної літератури для читачів-селян.
Загалом це була правильна ідея, ніхто з тим не сперечався, хоча її було насправді не так легко реалізувати на практиці через низку різних причин. Це стосується і неготовності самих потенційних авторів писати на цю тематику, відповідно, і фінансові питання, і інертність самих селян до освоєння нових читацьких практик. Але загалом ця ідея поступово розвивалася, і на початок 1870-х років уже сам формат видання спеціальної літератури для селян не здавався чимось зайвим чи передчасним. Непомітно, ніби сама по собі, з’явилась ідея читальні як такого організованого осередку, який мав би стати таким невід’ємним елементом сільського життя та модернізації села. Бо для тогочасного селянства характерною була більше традиція групового, колективного читання, не індивідуального. Тому ця ідея сільської читальні сприймалася без заперечень, без особливих дискусій. Проблема була в тому, як це реалізувати на практиці.
Михайло Павлик
Щодо питання джерел і літератури, то всім відома монографія Михайла Павлика про русько-українські народні читальні, яка вийшла ще наприкінці 1880-х років і до цього залишається найповнішою з даної теми. Бо інші автори, звичайно, всі згадують про сільські читальні руські (цього неможливо оминути), але через певну специфіку джерельної бази цим дуже глибоко ніхто не займається.
Ті читальні створювалися не в складі певних товариств, а кожна окремо існувала, тож немає в архівах документації про їхню діяльність, вони не мусили нікому звітувати. Тому важко підібрати комплекс документів, опрацювати та цю тему розкрити. Відповідно, основним джерелом є періодичні видання, газети того часу, які просто треба ретельно переглядати. В певні роки частіше, в певні – рідше зустрічається інформація про заснування чи діяльність тих чи інших читалень. Сама подача тої інформації, сам зміст цих коротких повідомлень теж досить характерний, він показує ставлення галицьких русинів до тих читалень, тобто, як вони інформували про них, як це було організовано.
Загалом можна сказати, що в 1870-х роках було створено трохи менше як 200 читалень. Тобто, їх було не так багато. Якщо говорити про часовий аспект, то це період з 1872 по 1886 рік, коли їх створювали ще так більш-менш кілька десятків на рік. В інші роки це були одиниці. Якщо говорити про повідомлення в періодичних виданнях, то це час по 1876 рік. І є різкий контраст: якщо, до прикладу, взяти газету «Слово» чи ту саму «Русскую Раду», тема, яка була найактуальнішою ще рік-два тому, майже повністю зникає зі сторінок уже буквально у 1877 році та надалі так само.
Щодо розвитку ідеї руської читальні, то це теж досить цікаве питання. Загалом ідея читальні як формалізованого культурно-освітнього осередку походить з попередньої доби, фактично ще з ідеї Просвітництва XVIII століття. У Європі тоді з’являються читальні. В конкретно галицько-руському випадку, реалізація цієї ідеї почалася вже під час «Весни Народів», коли було створено кілька читалень, зокрема, у Львові, Коломиї, плановано було створити в Тернополі. Але вони існували недовго, були розраховані винятково на інтелігенцію, лектура була відповідна – як правило, наукова, з великим відсотком літератури з-за кордону, тобто, з Росії. Також діяла читальня греко-католицької семінарії у Львові. Також періодично поставало питання про відкриття бібліотеки-читальні у Народному Домі. Читальня була відкрита пізніше, вже у 1880-х роках.
У другій половині 1860-х років ідея сільської читальні як такої дуже близько була до практичного втілення. Згадки про це траплялися і раніше, ще у першій половині 1860-х років, зокрема, якісь епізодичні, але, очевидно, без якихось особливих претензій на широке практичнее втілення. І знову ж таки, я уже казав про приклад галицьких поляків, які вже перейшли до заснування читалень у селах.
Яка ж ситуація була на початок 1870-х років? На той час читалень як таких не було, але траплялися випадки організованого колективного читання в руських галицьких селах. Організаторами цього могли бути або сільські священники, або хтось із грамотних селян. Очевидно, що ефективність цих заходів не була дуже висока. Селяни не все могли розуміти, але такі випадки були, і вони, очевидно, сприяли тому, що ця ідея пізніше була реалізована на практиці.
Іван Наумович
Після виборів до сейму 1870 року, коли певна група галицьких русинів вирішила активізувати громадську діяльність, наслідком чого, зокрема, була поява нових часописів, де Наумович був одним з ініціаторів, з’явилася газета «Руська Рада», потім «Наука», збільшилась кількість окремих книжкових видань для селян і поступово почали підходити до реалізації ідеї читальні на практиці. З 1872 року в окремих селах уже почали з’являтися перші читальні, а в періодичних виданнях того часу, спочатку в «Руській Раді», а потім – з запізненням приблизно на рік – у «Слові», з’явилася така промоційна кампанія. Передовсім це був сам Наумович, який активно рекламував цю ідею, закликав створювати такі читальні. І про його бачення питання я трохи згодом детальніше розповім.
Звичайно, почали лунати голоси інших людей, як правило, провінційних галицьких священників, які були за створення читалень. Цікаво, якими вони бачили ці читальні, які тільки починали з’являтися. Щодо тих, хто висловили свої погляди на те, якою має бути читальня, можна відзначити кілька характерних рис. По-перше, вони однозначно резервували за собою провідне місце в цій акції. Тобто, мав бути організатором читальні священник. Без нього, як писали, «діло народного просвещения пойдет, хотя весьма медленно, но все-таки пойдет наперед» (тобто, тільки за участю парафіяльного священника). Це цитата з одного допису в газету «Слово» 1872 року.
Другий момент це те, що ці дописувачі-священники створення читалень і сільських бібліотек, які мали бути при них, розуміли як складову більшого просвітницького проекту серед руського селянства. Тобто, заснування читальні мало обов’язково йти поруч із створенням позичкової каси, крамниці, шпихліру, антиалкогольного братства тощо. Тобто, самі по собі читальні не були першочерговою метою і не займали провідного місця в цих всіх проектах просвіти галицько-руських селян. Відповідно, коли певний священник хотів займатись такою організаційною роботою (зрозуміло, що таких було небагато), то в селі, окрім читальні, як правило, з’являлися і позичкова касса (це найчастіше) і братство тверезості. Поява цих братств збігалося в часі з антиалкогольною кампанією середини 1870-х років.
Не соромилися (особливо це стосується «Слова», бо «Руська Рада» була орієнтована на трохи іншу читацьку аудиторію, там трохи менше акцентували) постійно підкреслювати необхідність тиску на селян. Коректно це називалося – здійснювати керівництво, а відвертіше – це спонукати чи змушувати. Тобто, слово «принука» було характерне для тогочасної риторики, яка описувала роботу священика зі селянами. Цитата: «Лишь принуки извыше народу нашому треба, а дѣло образованія нашего народа пойде скорымъ шагомъ напередъ». Отак писав (мабуть, занадто оптимістично) в кінці 1872 року один із авторів «Слова». І загалом з цією тезою ніхто не сперечався, навіть у дописах селян, і це теж питання, ким були ті селяни, автори, які писали до газет – в першу чергу до «Руської Ради».
Наступний цікавий момент – священики прагнули, займаючись просвітницькою роботою в максимально зручному, традиційному форматі, втілити ідею використання церковних братств, мережа яких уже існувала, для заснування читалень. Братства були звичними для священників і добре вписувалися в усталену парадигму стосунків душпастиря і його пастви. Про це писав Іван Наумович – і не лише він. Пізніше, з затвердженням статутів читалень виникали проблеми. Досить довго тривав цей процес, були навіть заклики залишити цю ідею, а створити таку собі неформальну квазичитальню при братстві, перетворити церковне братство на читальню. Казали, що організаційно це вже відпрацьований механізм, можна зібрати гроші, щось купити, і навіщо засновувати щось нове, якщо можна просто використати церковне братство. Це дуже показовий момент, який добре пояснював, як бачила більшість священників таку просвітню модернізацію, освітнє покращення рівня селян. Воно не мало виходити за межі патріархальних, моралізаторсько-освітніх відносин між священиком-учителем і учнями-селянами.
Популярною була така настанова священників своїм колегам – як організувати процес читання в сільській громаді. Знову ж таки цитата: «Понукайте или принудьте тôѣ братства, добрыхъ людей вашей паствы, щобы собѣ конечно записали «Науку», «Ластôвку» и «Рускую Раду», безъ котрыхъ ніякая громада обходитись не должна и кажить имъ тое читати и въ празники, и недѣленьки святые пôдъ церквою, въ тѣни деревъ, предъ вечернею или после таковой. Одинъ най читаєтъ, другіе най слухаютъ, а письма тôѣ довершувати будуть начатое вами дѣло, научат вашу паству вас любити, почитати, слухати, въ добромъ укрѣплятися».
Це от така досить показова цитата, яка показує, як цей весь процес має бути організований. Тобто, акцент робився на такій більше імпровізованій читальні, членами якої могли бути всі бажаючі селяни, взимку вони мали би збиратися в школі, або в чиїйсь хаті, а влітку – навіть на вулиці, біля церкви, в тіні дерев. Ця ідея була найлегшою в організації для священика і тому вона була дуже популярною в пресі. Лише один із прихильників цієї ідеї – за побудову для читальні окремого будинку, що теж показово. Решта на це просто не звертала увагу. Читальня мала існувати десь так у просторі, без свого будинку. Тож недостатньо це була продумана і закріплена проблема священиками для обговорення, не обдумувалася всерйоз.
Наступним моментом є література. Читальня без лектури була неможлива. Цікаво, що цю тематику обговорювали дуже лаконічно, на відміну від інших питань. Тут була взаємозалежність, адже читальні не могли існувати без спеціальної літератури, популярної літератури для селян. З іншого боку, аби поширювати ту літературу, популяризувати її, розповсюджувати, потрібні були читальні. Так збіглося, що на початку 1870-х років починається активний розвиток і того, й іншого. Тобто, з’являються названі мною «Русская Рада», «Наука». Популярний був також додаток до часопису «Вчитель» – «Ластівка» (для школярів). Інколи згадували і за газету «Слово». Але прямої рекомендації, щоб читальні передплачували «Слово», не було. Як правило, задовольнялися такою пропозицією, що от священик, який так має «Слово», просто буде давати читати (це ніби необов’язково для селян – читати «Слово»). Майже не було рекомендацій стосовно літератури як такої. Тобто лише два рази в «Русскôй Радѣ» були списки книг, які є бажані, але ті списки були абсолютно випадкові. В одному з них був набір видань від 1849 року до останніх. Таке враження, що це абсолютно випадковий набір літератури. А в рекомендаціях акцент робився на періодичних виданнях. Тобто, періодика завжди мала бути обов’язковим елементом, а книжки мали бути, але це все окреслювалось дуже невизначено – «популярна література для народу», не більше. Тематика, автура, кількість книжок не деталізувалися, що саме за себе говорить.
Наступне – участь громадських організацій в справі організування читалень, як це мало би бути. І «Просвіта», яка з’явилась раніше «Товариства …», і «Товариство імені Качковського», яке з’явилося хронологічно пізніше, в своїх статутах передбачали можливість створення читалень. Але реально ці громадські організації долучилися лише до створення незначної частини читалень. Більшість було створено поза ними. Тобто, вони могли пізніше, після створення, прохати в товариства якусь літературу, але у створенні вони були фактично поза контекстом конкретного товариства.
Головне правління "Общества ім. Михаїла Качковського" у Львові
Більшість читалень воліли безпосередньо прив’язуватись до того чи іншого товариства. Коли «Товариство імені Качковського» почало відкривати філії на провінції (зокрема, для того, аби пожвавити читальний рух) – це 1876 рік, то мода на читальні вже проходила, і фактично філії не вплинули майже ніяк. В кращому разі, це при самій філії в повітовому місті могла бути своя читальня. Але для сіл вони не зробили в той час майже нічого. Тож ось такі були передумови.
Тепер трохи про Івана Наумовича, його власну позицію. Про самого Наумовича я розповідати не буду, це фігура відома. Скажу лише, що сам Іван Наумович більше цікавився видавничою діяльністю, тобто, він там докладав основні зусилля. Хоча й організаційною роботою в сфері народної просвіти він теж займався. Але тут для нього більше була характерна низка промоційних, рекламних текстів, статей 1872-1873 років, які він написав і в «Русскôй Радѣ», пізніше в «Слові», «Науці».
Для Наумовича, як і для решти галицьких русинів, які цікавились цим питанням, тема читалень і популяризація читання були лише частиною великого мегазавдання – підвищення рівня політичної, суспільної, громадської самосвідомості галицьких русинів. Важливість читалень він обґрунтовував на двох рівнях: перший – це їхнє безпосереднє значення як місць, де би селяни ефективніше знайомились з друкованим словом; другий – це синтетичний, кумулятивний ефект діяльності впливу на селян відразу кількох організацій. Тобто, мала бути читальня, позичкова каса, братство тверезості тощо. Вважалося, що з урахуванням того, що проблем є кілька: темнота, неосвіченість, бідність і пияцтво, – з ними треба боротися через посередництво різних структур, зокрема, читалень. Про це писали багато публіцистів, та Наумович серед них перший.
Тобто, читальні мали бути дуже тісно вмонтовані в той процес поступового формування галицького руського села, поступового відходу від традиційного стилю життя. Стосовно самої позиції Наумовича, то доки він був у селі Стрільче, де також організував читальню, як місцевий парох він рекомендував створювати читальні на базі церковних братств, що було характерно для тодішнього греко-католицького духовенства. Аби полегшити процес створення читалень, було розроблено і публіковано в «Русскôй Радѣ» та «Науці» типовий статут читальні, аби ті, хто хотіли заснувати читальню, просто могли переписати, підставити потрібний населений пункт, де мала бути читальня, і таким чином подавати. Пізніше, коли вже ця акція читальняна почала затихати, то позиція Наумовича модифікувалася, він далі наголошував, що найкращими були б офіційні читальні зі статутами, але допускав і підтримував існування неформальних гуртків, нібито читалень, які юридично не були читальнями, аби лише практика читання розвивалась. Це свідчило про кризу читальняного руху.
Тепер дуже коротко про статистику та про організацію функціонування читалень. За підрахунками Павлика, в 1870-х роках у Галичині діяла 171 руська читальня. В основному їх більшість було створено в період з 1873-го по 1875 рік. Під кінець десятиліття читальні майже перестали з’являтися. В газеті «Слово» за 1877 рік є згадка лише про дві читальні. Протягом року лише два маленькі епізоди, десь там в маргінесі.
Якщо брати «Слово» і «Русскую Раду», які я досить ретельно переглянув, то там є інформація про 124 читальні за час з 1872-го по 1876 роки. Про засновників згадано лише щодо половини читалень, а про іншу – взагалі нічого. З тих читалень, в яких відомі засновники, 70% були священиками. 46 читалень – це священики, селяни – 16 читалень, сільські дяки – 7 читалень, вчителі – 4. Інколи засновників було кілька, тобто, міг бути священик і якийсь війт або вчитель. Ці цифри є доволі відносними, бо не про всі читальні є інформація, але важливі не цифри, а співвідношення цих показників.
Кількість членів вказано приблизно для 20% читалень, а розмір членських внесків – лише для 10%. Якщо врахувати, що в Галичині тоді було десь дві тисячі парафій, тобто десь 800 в Перемиській єпархії, 1200 – у Львівській, то навіть якщо порахувати цифри Павлика (171 читальня), то виходить одна на 10 парафій, тобто, це є дуже мало. Були повіти, де не було жодної читальні або ж одна чи кілька.
Тож перший висновок: читальняний рух масовим явищем не став, не зважаючи на всі заклики окремих публіцистів.
Другий момент, який випливає з тієї інформації, яка є в пресі, це те, що русини того часу не надавали великої ваги поточній діяльності. Це цікаво, є повідомлення, що читальня створена, але потім ніхто нічого не пише. Про деякі з них, навіть менше десятка, є ще одне-два повідомлення десь через рік-два. Тобто, свою місію ті, хто інформували про читальні, бачили в тому, аби оприлюднити сам факт заснування, або навіть намір заснувати читальню. Інколи було так, що інформували лише те, що є такий намір, а чи громада вирішила, чи було створено, ми знати цього не можемо. Більше як один раз згадано лише про 14 читалень зі 124.
Село Загір'я на Рогатинщині. Колись тут була читальня
Паралельно відбувалося створення інших інституцій – в першу чергу позичкових кас. Їм приділяли більше уваги. Їх було набагато більше, та й сама кількість публікацій була більша.
Наступний момент – це важлива роль місцевих священників у заснуванні читалень. 70% засновників – це священики. Але цікаво те, що навіть там, де ініціаторами створення читалень були селяни, все-одно вони підкреслювали, що місцевий парох або їм сприяв, або підтримав – і це дуже добре видно. Інше питання: як це реально відображало ситуацію. Чи це не просто була данина моді, чи про це мусили написати, щоби не образити священика, ніхто не знає, але таке є. Там, де він не брав участі в процесі створення читальні, все-одно відповідну інформацію в періодичному виданні слід було згадати в позитивному контексті. Навіть хоча би в тому плані, що священик активно сприяв витверезінню громади. Відповідно, громада отверезилася і дійшла до створення читальні, в чому є заслуга священика.
Як сама читальня з’являлася? Статути подавалися офіційно в староство, воно пересилало в намісництво, намісництво затверджувало, і тим самим через старосту інформували ініціаторів про затвердження (або не затвердження – такі випадки також були часто).
Цікаво те, наскільки ці читацькі практики були характерними для селян того часу, як вони функціонували в селах галицьких. Відомий факт про їхній невисокий рівень грамотності, про велику кількість осіб, які не вміли читати або писати. Але чому в одних селах читальні з’являлися, а в інших ні? З відповідних повідомлень можна побачити, що було досить багато винятків такого собі читання, чи осіб, які цікавилися цією тематикою з числа селян до того, як з’явилися читальні. Інколи були навіть неформальні проточитальні, коли якийсь ініціатор купував книги, давав їх читати сусідам, родичам, всім охочим. Тобто читальні як такої не існувало, але практика колективного читання була.
Є в пресі повідомлення про окремих людей, що названі по прізвищах, з яких один селянин мав 200 книг в домашній бібліотеці. Це була велика кількість, література була руська.
Інколи сільський дяк брав на себе таку роботу. Були такі дяки, які просто ходили по хатах і пропонували людям читати. Такі практики траплялись. Очевидно, що вони були не всюди, це більше виняток. Але вони також зіграли свою роль.
В окремих селах з’являлось кілька або кільканадцять молодих селян нешкільного віку (що було характерно), які ставали осердям новоствореної читальні. Але це ще на той час не було поширеним явищем, але цей феномен вже спостерігався.
Цікавий також вплив, стимулювання інтересу до читання через періодичні видання. З одного боку, селяни не мали, що читати, а з іншого, читання тих газет, де були повідомлення про створення якихось читалень, спонукало їх до аналогічних дій: ми прочитали, що в такому то селі створено читальню і вирішили собі заснувати. Тобто, періодика давала приклад і це було поширено. Очевидно, що читання «Науки» чи «Русскои̂ Рады» було більш поширеним, ніж створення читалень. Люди купляли їх для себе, передплачували. Десь доходило до створення такого осередку, десь ні, але загалом та промоційна кампанія свою роль теж зіграла.
Тогочасна карикатура, присвячена умовам, у яких діяли сільські читальні
Наступний фактор теж важливий. Це активізація руської еліти, передусім Церкви, до потреб села в середині 1870-х років, яка досить специфічно проявилася, а саме в контексті потужної антиалкогольної кампанії. Було звернення митрополита Йосифа Сембратовича у 1874 році, були організовані місії досить презентабельні. Тобто, це був рух, який тривав кілька років. І непрямим результатом такого пожвавлення (бо в той такий традиційний світ галицького села, коли приїжджали люди, це були досить великі маніфестації, приїжджали місіонери) було щось дивне, незвичне. То після цього, на хвилі певного зворушення відбувались колективні відречення від горілки, був антураж з видачею грамот, поставленням хрестів відповідних і тому подібне. На цій хвилі громада могла намовитися, щоб і читальні відкрили. Антиалкогольна кампанія нібито не мала такого безпосереднього відношення до читалень, але вона такий досить консервативний маленький соціум трохи зрушувала, що він ставав більш готовим до створення читалень, позичкових кас, шпихлірів. У 1877 році про читальні не згадували і про місії тверезості також не згадували в пресі – вони відбувались паралельно.
Ініціаторами створення читальні могли бути священики або група селян (в першу чергу молодих), війт, вчитель чи дяк. Набагато меншою була роль церковних братств. Тобто, був контраст досить серйозний між тим, яку вони мали функцію виконувати, і як насправді було. А насправді церковні братства долучалися, звичайно, не можна сказати, що вони зовсім не брали участі, але їхня роль була не визначальною, і більшість читалень не мали прямого відношення до церковного братства. Тобто цей фактор не грав такої ролі, як планувалося.
Не вважалося обов’язковою умовою формальне затвердження статуту, тобто, зрозуміло, що це мало бути, коли організовували читальню, але паралельно давались оголошення, що читальні вже існують. Статут ще не затверджений, але це нікого не зупиняло. Деякі читальні мали клопоти, є окремі згадки, що й по кілька раз були формальні зауваження, відхилялися статути, лише з другого, з третього разу затверджувалися. В деяких селах терпець уривався, то люди більше тим не займалися: не затвердили, то не затвердили. Але майже немає коментарів цього факту, тобто в 1870-х роках не пов’язувалось це з якоюсь антируською діяльністю, просто давали інформацію, що староста, намісництво чи просто влада не затвердила чи просто мала виправити той статут. Але якихось негативних коментарів стосовно «спланованої антируської акції» не було. Та пізніше була інша ситуація. Якщо говорити про початок XX століття, про якісь проблеми з читальнями, то це трактували як антируську чи антиукраїнську кампанію.
Пересічна кількість членів читалень коливалась по-різному – від 10 до 160. Найбільше було в читальні Наумовича. Не знаю, наскільки це було реально, але така давалась інформація. А в більшості – це від 30 до 80 членів. Очевидно, що не всі регулярно відвідували, однак так було зафіксовано.
Кількість членських внесків за рік коливалась від 20 крейцерів до 10 крейцерів на місяць. Тут залежало ще від кількості членів: чим більше було членів, тим менша була потреба в сумі членських внесків.
Всі вони передплачували «Русскую Раду», «Науку», інколи «Слово». Писали всюди, що були популярні книжки, але не уточнювали, які саме книжки. Не було ніякої інформації про те, як вони читалися, сприймалися чи були якісь дискусії.
Про діяльність було дуже мало інформації. В бібліотеках було, як правило, від 40 до 100 книжок. Найбільше бібліотека мала 235 книг. Очевидно, що не всі з цих книг були руськими, певна частина була і польська, бо польські освітні товариства видавали також чимало літератури для народу і поширювали її. Часто це бувало навіть безкоштовно. Коли мова йшла про читальні 1870-х років, якихось негативних моментів там немає, не критикували діяльність польських освітніх товариств, не відчувалась конкуренція, що було характерно для наступного періоду. Звичайно не афішували польську освітню літературу, про неї не згадували, але і не бачили в ній якоїсь загрози.
Та сама історія була між русофілами й українофілами. Були читальні, які мали і видання «Просвіти», і видання товариства Качковського і не мали в цьому плані ніяких комплексів. Це сприймалось як належно.
Зрозуміло, що тематика читалень абсолютно домінувала в русофільській пресі. Тобто, «Правда» майже не писала про читальні. А «Русская Рада» рекламувала свої видання, про видання «Просвіти» теж нічого не писали. Але вже хто мав книжечки «Просвіти», то було досить нейтральне ставлення, і якоїсь антиреклами теж не видно.
На завершення скажу, що досить різко ця акція вигасла, хоча кілька років була досить актуальною. Вже з 1876 року видно, як зменшується інтерес до цієї теми. В тій же «Русскôй Радѣ», яка видавалася для селян, відбувається переключення на інші теми. В «Слові» періодично трапляються такі розпачливі нотки, що ось раніше писали про читальні, а тепер ні, що ж сталося, пишіть, повідомляйте. Але то було без результату. У 1877 році лише дві згадки про читальні за цілий рік, а це дуже мало. Фактично ця тема відійшла на задній план в контексті інших проблем. Не рефлексували русини цю тему серйозно. Офіційно звичайно ніхто не відмовився, не визнав провалу ідеї, але все ж відбувся спад активності. Сама риторика просвіти народу, потреби в літературі відповідній, потреби в подоланні негативних якихось моментів залишалися, але формат читальні замовчувався. Це вже мало якось інакше відбуватися. Але яким чином вже не уточнювалось. Пізніше, як ми знаємо, особливо з 1890-х років, почалась нова хвиля заснування читалень – часто там, де вони вже були. Більшість читалень проіснувала кілька років.
В газеті «Слово» були опубліковані нотатки одного священика, зрозуміло непідписаного, який мандрував Коломийщиною і сусідніми регіонами. І коли він заїхав у село Стрільче, коли вже там не було Наумовича, виявилося, що, крім руської вивіски на в’їзді в село, якихось слідів діяльності попереднього священика не було. Читальні він не знайшов, і село з корчмами залишалося таким самим, як і інші сусідні села, хіба що залишилась презентабельна вивіска ще від часів Наумовича. Після того Стрільче ніде не згадується. Це говорить про те, що досить ефемерними були ті перші спроби і їхні результати.
Відповіді на питання
- Офіційно як засновували читальню, то це була чи руська, чи польська читальня, а з практичної точки зору хто там був учасником?
- Відповідаючи на це питання, ще раз підкреслю, що ці перші читальні в контексті 1870-х, національний аспект не афішувався, він не грав принципової ролі. Очевидно, що ті читальні, які мали створювати священики греко-католицькі, руські громади, вони в принципі мали бути руськими читальнями. Статути були руською мовою писані, бо був зразок і його просто переписували.
Але були цікаві випадки стосовно міських читалень. Їх було небагато, але є інформація, що серед їх учасників могли бути люди незалежно від їх віросповідання. Відповідно і лектура була різна. В одному місті був дуже цікавий випадок, коли було створено товариство місцеве ремісниче, універсальне – без поділу на віросповідання, і воно заснувало свою читальню. Було цікаво, чиї впливи там мали переважати, адже там була і польськомовна просвітня література, і руськомовна. Учасники тої читальні читали і те, і інше без проблем. Але пізніше, коли виявилося, що руськомовної літератури стає більше, і римо-католики читають також і руською мовою, то за ініціативи римо-католицького священника було засновано окрему читальню для римо-католиків. Тож, був такий окремий випадок в 1870-тих роках, але це швидше виняток, про який йдеться в пресі.
Якщо мова йде про сільські читальні, то ніяких колізій там не було. Міжнаціональних питань не порушували, немає згадок про це. Однак мала бути руська просвітня література, а наскільки та література впливала – це вже інше питання. Адже вона піднімала багато питань: господарська тематика, національні питання, питання політичної грамотності, відстоювання своїх прав громадян як підданих імперії.
- Чи піднімала преса питання конфліктні? В пресу потрапляло, за моїми спостереженнями, більшою мірою те, про що писали. Тобто є на місцях кореспондент, він вибере якийсь сюжет і про нього пише. Це могли бути сюжети конфліктні і неконфліктні, тобто, все залежало він фігури того місцевого інтелігента, спроможного зробити допис для преси. А от якого характеру були звіти читалень, наскільки вони були правдивими? Чи це були лише намагання себе виправдати, показати з кращого боку і попросити фінансової підтримки для вирішення, можливо, і перебільшених проблем? І друге питання: чи цікавилася «Просвіта» освітніми питаннями, зокрема, створенням читалень?
- Щодо джерел. Специфіка цього першого періоду полягає в тому, що в архівах майже нічого немає. Якщо говорити про архіви товариств, то в «Товаристві імені Качковського» лише десь з другої половини 1880-х років є інформація про читальні, про філії. Стосовно 1870-х років цього немає, бо спочатку філій не було. Пізніше, коли почали створювати філії, питання читалень відходило на другий план.
Якщо брати період середини 1870-х років і трохи далі, то тут дуже детальним джерелом є сама газета «Слово». Бо головою «Товариства ім. Качковського» тоді був Венедикт Площанський. Відповідно, звіт про кожне засідання виділу – навіть якщо там не обговорювали щось важливе, все одно є замітка, що якісь дрібні питання обговорювалися. Те саме стосується філій. Тобто, звіти філій та інформація про їхнє заснування є в газеті. Редактор газети був головою товариства. Доходило навіть до того, що є промови, які виголошувалися на музично-декламаторських вечорах, які організовувало «Товариство Качковського», навіть тексти цих промов публікувалися. Це не говорячи про офіційні звіти.
І були самі видання товариства – вони ж кожного місяця видавали книжечку, де були і звіти. Тому, на жаль, архівної інформації про той перший період нема.
А «Просвіта» і філії почала пізніше створювати. Їх менше було порівняно з «Товариством …». Інша справа, як філії «Товариства Качковського» діяли. Бо вони їх поназасновували дуже швидко і дуже багато. А потім виявилося, що вони не мали, що робити.
Тож ті газетні повідомлення є найкращим джерелом. Звичайно, можуть бути спогади. Інколи мені це траплялося, але знову ж таки з преси, коли хтось аналізує історію своєї громади і згадує за читальню. Тож основним джерелом була преса, а архівних документів нема.
Щодо другого питання – про поляків, поміщиків, дідичів і «Просвіту». Якщо брати польських власників маєтків, то про них інформації дуже мало. Є інформація, що деякі священики скаржилися, що поміщик їм казав, запитував чим же ти займаєшся, що читальняна діяльність є підозріла їм, що вона може бути спрямована проти інтересів самого поміщика. Тобто, не було якогось різкого заперечення, але взивали до обережності.
Стосовно євреїв, то тут була більше негативна реакція, бо поява читальні і читання літератури пов’язувалися в часі з антиалкогольною кампанією. Тобто, воно трактувалося так, ніби через читальню відучують селян ходити до корчми, відповідно падають доходи, і шкодить це як орендарю, так і власнику, поміщику. Тому в деяких дописах до газет трапляються цікаві діалоги – в разі, якщо селянин був ініціатором створення читальні, коли до нього безпосередньо підходив орендар і пробував з ним проводити таку бесіду: а навіщо Вам це треба, хай люди живуть своїм розумом, хай за бажанням читають вдома, що Ви маєте лише клопіт і нічого більше. А мені от матеріальна шкода, люди не ходять. Але це явище було досить нетривале в часі. Ці тенденції не розвинулися.
А стосовно поміщиків, був один цікавий випадок, коли в одному зі сіл була місія з отверезіння, то місцевий дідич це підтримав. Він публічно виступив і похвалив священників, які це роблять, закликав громаду від свого імені відмовитися від актів пиятики. Про цей випадок написали в такому трохи екзальтованому стилі, вихваляли того поміщика, стали шукати, чи він бува не руського походження.
Не було інформації про якісь репресії священиків, лише про те, що з ними особисто говорили, спостерігали трохи, але не більше.
Була доволі виразна конкуренція між корчмою та читальнею, адже це місця проведення дозвілля. Корчма в селах часто була місцем, де сидів війт і вирішував свої справи, підписував документи, одразу ж і суд відбувався. Відтак не можна було себе уявити поза тим. І коли проводилася антиалкогольна кампанія, щоби відучити селян ходити до корчми, їм треба було запропонувати якусь альтернативу. Зокрема нею мала стати читальня. Однак не все так було легко як на теорії: люди то відмовлялись від алкоголю, то знову починали зловживати. З цим боротись було нелегко. І читальня була своєрідним засобом боротись із цим негативом.
Я думаю, що ця короткочасність мала мати пояснення, це не було ірраціональним, бо читальні не належать до ірраціональних речей. Я би шукав ті пояснення в матриці, в якій ці читальні з точки зору їх організаторів мали функціонувати. З однієї точки зору, це є відголос просвітництва, відголос тих нереалізованих речей, що не були реалізовані в силу різних обставин. Тут фігурують ті речі, з якими намагалась собі дати раду австрійська влада: темнота, неосвіченість, бідність і пияцтво. Тобто, йшлося про незадоволення нижнім рівнем, і треба трохи підняти цей рівень. Мене цікавить чи той верхній рівень осмислювався якось чи не осмислювався. Якого рівня ми маємо досягти, читаючи? Я розумію, що в кінці XIX століття ці теорії фізіократії вже відходили, але думаю, що тут є ця база. То є мій здогад.
Друга справа – це 1877 рік. Чи читальні потрапляли в поле зору влади? Не забуваймо, що йдеться про соціалізм, а це явище страшне для влади у 1870-х роках (1877 рік – це перші процеси проти соціалістів). У діяльності цих читалень дуже просто могли бачити джерела поширення соціалізму. Виникає питання: чи не зникло це явище, бо налякалися? І мусів пройти якийсь час, коли з 1880-1890-х років з’являються нові читальні не в просвітницькому контексті, а суто національному. Цікаво було би подивитися, як мислила ця влада. Адже священики, які засновували читальні, свідомо чи несвідомо просто переставали діяти, щоби їх в чомусь не запідозрили і не притягнули до відповідальності.
- Яка була позиція вчителів щодо читалень?
- Вчителі за це нічого не отримували, в них була купа інших клопотів. А священик був вільніший від вчителя, вчитель відпрацьовував кожний день, а священик відпрацьовував лише неділі та свята і мав більше часу тим займатися. Бути хорошим священиком і вести читальню одразу означало мати хорошу рекламу. Вчитель від тої реклами нічого не отримував, він так чи інакше отримував зарплату. Регулярно приїздив крайовий інспектор, перевіряв всю його діяльність. Крім того, крайова шкільна рада у 1871 чи 1872 році видала список дозволених і заборонених книжок для бібліотек.
* * *
Доповідь було зроблено на 17-му засіданні історично-бібліографічного семінару в Науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. І.Франка 26 лютого 2016 року.
Підготували Оксана МАТВІЙЧУК і Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
04.05.2017