О. М-ей

 

[Письменники, що пишуть gratis. — Передплатники, що не платять. — Наріканя і відозви до кишень передплатників. — Котрий читань лїпшій, интеліґентний, чи неинтеліґентний? — "Невидимі" зарібки з книжок. — Автор і друкарня. — Література брошур. — Причини і наслїдки. — Дезерція авторів. — Проєкт зїзду. — Радьте!]

 

Для кождого, що пише щось для письменства, читач дуже важна особа. Правда, неодин пише для своєї приємности, найпаче у молодому віцї, але де далї, як тільки не покине пера, бажає він показати ся зі своїм знанєм і талантом перед світом, хоче навчати, зворушувати чи так чи сяк нарід, будити чи сяку чи таку думку — словом, бажає читачів, котрі би єго зрозуміли, оцїнили, а то і — заплатили за науку, за приємність та за труд автора. Еге, і заплатили... Легко то і приємно прочитати щось гарного, та не так легко написати. До того потрібний талан, наука, велика витревалість і час. Одно без одного неможливе і тому нераз чоловік з талантом письменским не пише нїчого, або мало що, бо не має часу; а не має часу тому, бо працює на хлїб иншим способом, а не пером в літературі, в котрій — як у нас, — не може заробити на житє. Поки молодий, то журби мало; напише радо і даром, вдоволить ся тим, що видрукують де в часописи єго твір; та нехай він не то постаріє ся, а стане дбати про свою родину, або взагалї перестане дуже заниматись идеалами, а радше займесь самолюбними забагами — дивись, уже й замовк чоловік! І не диво: він же чоловік, потребує їсти і дати їсти, потребує одягти себе і других, потребує десь жити і зарабляти на хлїб. Як би так він міг заробити собі на житє творами літературними — а! тогдї, як тільки він справдї чув у собі письменскій талян і вдачу і люде єму се признають, він не стане мучитись з дїтворою у школї, або чистих і нечистих справ боронити, або слїпнути над якими чисельними рубриками і т. п., а певно буде писати для літератури, бо се для нього робота по души. Коби лиш у нас авторам платили, подібно, як у инших народів! А то у нас для штуки можна жити, а зі штуки можна не заробити нї шеляга і пойти там, "идїже нїсть болїзни". У нас не платять, хоч ти напиши і Бог зна' яку гарну штуку! Там десь инодї заплатять котрому виднїщому письменикови, та так скупо, що сором і згадувати! і трапляєть ся се ще дуже рідко. Письменики наші, можна сказати, люде єдині! Працюють за спаси-Бі' нераз і цїле житє. Видко, і нарід їм любий і праця для нього їм люба і вони жертвують для неї всї свої сили. Колись скажуть наші потомки: "Були у нас письменики, котрі для народу зробили богато, а нарід для них нїчого, хиба декотрому виставив по смерти памятник... Що їм з памятників? Не практичні люде були, дуже непрактичні!"

 

— "Честь їм за те!" — каже менї насмішкувато товариш, коли про такі річи єму говорю. А я гнївний: — "Ну, честь своєю дорогою, але практично на купецкій лад треба би у нас сказати передовсїм: "Гроші їм за те! Ті люде божим духом не живуть, вони про свою предивну вдачу нераз і нещасливі, переслїдувані, гнетені, а то, бувало, й голодні! Як би вони не журились о хлїб насушний, мали погідні думки, не були заняті сею сїрою буденщиною, то надїйсь, не такі твори творили-б. У инших народів першій лїпшій меткій репортер гроші збиває, а у нас і лїпшій письменик нїчого пером не заробить." — Чому-ж им не платять видавцї? — Бо нема грошей! — А чому нема? — Чому? От питанє! Годить ся подумати об тім: Чи такі вже твори лихі, що нїкому не подобають ся, чи нема людей, щоби купували і читали, чи що за лихо?! Може твори й не такі то лихі; у инших народів можна стрітити гірші, а таки на них автори зарабляють... То не вже-ж суспільність винна? Подумаєш, збереш факти — так і єсть, винна, може й не у всїм, але винна! Отже давай передовсїм факти! Добре!

 

Читали ви у наших часописях різні відозви, просьби і грозьби до передплатників? Як их і не читати! Вони-ж звичайно на першому місци в наших часописях надруковані товстими буквами — для самої часописи важнїщі, нїж уся політика загранична. Чи французи побють Даґомейцїв, чи Даґомейцї Французів, — чи по Ґлєдстонї прийде знов Сельсбері, чи вже нї, — тим адміністрація часописи не буде сита, їй треба грошей! А щоб мати гроші, треба предплатників, і то справдї гідних того так високоповажаного в адміністраціях часописей имени, значить таких, що-б справдї наперед  платили. А у нас які передплатники? Щоденна часопись ѣло" так их описує в предовгій переписцї в ч. 230 з сего року:

 

Одному з наших Впов. передплатників на провінції. Пишете нам: "Недавна Ваша новинка в справі передплатників ѣла" прикро нас тут діймила і кількох нас розговорювало о тім в нашім касинї. [Автор письма живе в однім з більших міст провінціяльних. Ред.] Ми нe могли розуміти, як можна "передплачувати" часопись, читати єї цїлий рік або й більше і — "залягати"? Того певно нїгде в другім народї нема, то знов наша галицко-руска спеціяльність. Можна би ще допустити, що хтось завинить за місяць, два, ну нехай за квартал, — але за пів року, або за цїлий рік, ба й за більше, то вже мусить виходити на тяжкій клопіт видавництва. Рахунок простий: Дневника виходить на рік 300 нумерів. За кождий нумер видавництво мусить заплатити: 1 кр. стемпель + 1 кр. почтова марка + 1 кр. папір = 3 кр., а за 300 нумерів 9 зр. Отже на передплатника, котрий не платить цїлий рік, мусить видавництво з своєї кишенї видати готовими грішми за стемпель, марку і папір 9 зр. а за пів року 4.50 зр. А де-ж інші видатки: друкарня, робітники, хата, податок, і т. д.? А коли таких передплатників до котрих видавництво мусить ще докладати по 4.50 і по 9 зр., єсть більше число, то справдї можна розуміти той клопіт видавництва, до якого Ви й признаєте ся. Сумно оно свідчить о наших відносинах. ѣло" єсть орґаном народовцїв і взагалї Русинів патріотів, котрі бажають розвою своєї народности, — отже ті Русини з обовязку патріотичного повинні ѣло" передплачувати, а яко передплатники повинні всїми силами старати ся, щоби их орґан мав бит вповнї обезпечений, а не боров ся з фінансовими клопотами. А се річ не така трудна. Передплатники ѣла" — то головно священики, урядники, учителї. Отже хто з них з одної сторони почуваєсь до обовязку передплачувати свой орґан, а з другої сторони має вигоду читаючи єго, — то вже для него 1 зр. 50 кр. місячно, або 4.50 зр. квартально не може бути таким видатком, щоби захитав єго буджет. Священик, урядник чи учитель, коли вже не має можности послати передплату на рік, на пів року або й на квартал нараз, може прецїнь що місяця взявши з каси пенсію, відложити 1.50 зр. і вислати за часопись. Розуміє ся, що коли того не зробить і стягає пів року або й рік, то потому приходить єму трудно зложити все нараз — і виходить прикра ситуація, на котрій тяжко терпить видавництво, бо за честь, що мало через рік передплатника Н. Н., мусить заплатити з своєї кишенї що найменше тих 9 зр. Отже на нашу гадку адміністрація видавництва мусить сю справу унормувати, а оно вийде не тілько в користь видавництва, але і в користь самих передплатників.

 

До повисших слів Ваших, Впов. Пане, скажемо від себе, що адміністрація нашого видавництва і справдї взялась тепер до унормованя тої справи. Дотеперішна взглядність довела наше видавництво до значних страт, а допускана дальше, могла би й підкопати бит видавництва, котре стоїть єдино на передплатї і на тих мало видатних инсератах. При взглядности нашої адміністрації видавництво з кінцем кождого року має на довжниках кілька тисяч зр., а з того може й більша часть цїлком пропадає. А все то дїєсь з причини висиланя часописи на т. зв. "замовленє". Замовляє часопись чоловік на становищи, о котрім нема сумнїву, що заплатити може, і обіцює, що незабавом пришле передплату. Отже в довірію посилаєсь єму. Минає квартал — він не платить, то адміністрація просить о передплату, бо инакше перестане висилати ся часопись. На те він відписує, що памятає на передплату, дуже єму прикро, що доси не зложив, але незабавом пришле, а часопись просить дальше посилати. Отже посилаєсь. Піврік минає, передплати нема. І знов повтаряєсь тая сама исторія: адміністрація взиває передплатника, — а він дуже перепрошує, наводить якісь обставини, за-для яких передплати прислати не може, а пришле зовсїм певно по Новім роцї. Минув Новий рік, — передплати нема. Адміністрація грозить в часописи, що хто не пришле залеглостей, перестанесь єму висилати часопись. Наш передплатник мовчить не присилає грошей, анї вже не просить о дальшу присилку. Тогдї адміністрація шле до него письмо з жаданєм залеглости за три квартали чи за цїлий рік. і наступає трояка евентуальність: "замовившій" передплатник або щось троха пришле, а за решту треба довго упоминатись, — або пришле все але з сердитою допискою, що позаяк "адміністрація, здержавши єму часопись, оскорбила єго, бо заявила тим, що він не годен кредиту на 18 зр., отже часописи єму більше нехай не присилає", — або по просту анї крейцаря не пришле, анї навіть на десять письм не відпише. Того послїдного сорта передплатників у нас після років списані цїлі літанії, а що найприкрійше, межи ними знаходить ся значне число людей на становищах і засібних... Пише ся до них що року, а они і не обізвуть ся, не уважаючи довгу за часопись таким довгом, котрий годить ся сплатити, — ба коби хоч звернули то, що видавництво видало на марки, стемплї і папір. Тут поміг би хиба позов до суду. З представленого Вп. Читателї наші зрозуміють, длячого адміністрація наша мусїла взятись до унормованя справи передплати, — а тїшить нас, що самі в дїйстнім значіню того слова "передплатники" наші узнають потребу такого унормованя, — як о тім свідчить повисше наведене Ваше письмо. Справедливо кажете і ми самі прийшли до того пересвідченя, що се вийде на користь не лише видавництва, але й самих передплатників.

 

Отсе та довга а цїкава переписка редакції, виведена на світ божій, голошена urbi et оrbi, щоб як та куля з пушки розбила зашкарупілу совість псевдопередплатників. Як не поможе, то прийдесь хиба шукати помочи якого — екзекутора. Думаєте, що се лиш народовцї дбають так про свій орґан? Москвофільска "Галицкая Русь" має такій самий клопіт. І она в ч. помістила подібну переписку [рубрика ся зачинає бути цїкавою]. Якогось "К. в Р., П. в М. і других" так навчає она купецкої ретельности:

 

"Правда, "никто бы не обѣднѣлъ, посылая одинъ экземпляръ, газеты долшое время на кредитъ. Но если изволите приняти во вниманіе, що въ послѣднѣе время мы розсылали больше чѣмъ 100 экземпл. на кредитъ и що пересѣчно каждый изъ тѣхъ кредитующихъ долженъ намъ былъ 20, 30 и бôльше зр. — то можете собѣ вообразити, въ якѣмъ положеніи находились мы, имѣя у подписчикôвъ для требованія около 3000 зр., а современно не имѣя чѣмъ уплатити типографіи. Представте собѣ, що кредитуя весь годъ лишь одному подписчику — мы принуждены в теченіи того года платити на него изъ редакційныхъ запасôвъ 3 зр. за почтовые марки, 3 зр. за газетные стемпли и 3 зр. за паперъ, значитъ мы должны росходовати на одного 9 зр. на годъ, а 18 зр. за два года. Если такихъ подписчикôвъ есть у нас 100 и мы имъ посылаемъ газету лишь одинъ годъ на кредитъ, то въ теченіи того одного года имѣемъ росхода на высылку имъ газеты кругло 900 зр. (безъ типoгpaфіи), а въ двохъ лѣтахъ пришлось бы намъ уплатити за нихъ 1800 зр. въ надеждѣ, що они пришлютъ подписку. А откуду же взяти такой громадной сумы?"

 

Справдї "откуду же взяти такой громадной суми?" Та вже там они, москвофіли, якось собі радять... але ось і радикали на ту саму нуту грають...

 

"Наших передплатників і прихильників — пише "Народ" в ч. 19 з сего року — просимо не забувати про фінансовий бік нашого видавництва. Воно тепер перебуває крізу, з котрої єго може добути тілько скора й енерґічна поміч. За тамтой адміністраційний партийний (!) рік (октобр 1891 до октобра 1892 р.) коли "Народ" вважав ся власністю партиї, він попав у довги, позаяк не мав від партиї майже нїякої матеріяльної помочи. Дійшло до того, що попередний властитель "Народа" був морально приневолений взяти єго назад на себе для добра партиї, і мусїв зобовязати ся сплатити всї довги а окрім того, розуміє ся, взяти на себе й обовязок платити за дальше видавництво, котре й далї служити-ме цїлям партиї. Тож, бачить ся вам, зовсїм справедливо буде вимагати від членів нашої партиї певних жертв для того, щоби поставити на ноги видавництво, котре вже поклало певні заслуги для поступу україньскої справи і потребу котрого, — можемо се сьміливо сказати, — живо чує вже значна частина нашої поступової публїки в Австриї й Росиї, особливо тепер, в такий горячий для української справи час. Для тої частини нашої публїки в Австриї й Росиї досить легко помочи видавництву. При нагодї просимо зуважати й величезні кошти пересилки "Народа" в Росию тому, що наше видавництво там заборонене."

 

І так всї три орґани трох галицких політичних партій у Русинів жалують ся на те саме — на порожнечу в касї. А треба знати, що ті наріканя їх ще дуже лагідні. Они справдї у себе дома більші. Біда — тай годї! Не приведи, Господи, бути руским редактором!

 

А чи иншим часописям і товариствам лїпше веде ся? Тут уже труднїйше сказати що певне, бо они рідше і не так відзивають ся до своїх читачів, як згадані висше три часописи. Та все-ж дещо дізнатись можна і, думаю, нема по що се скривати. У нас не можна сказати, що коли видавництво якесь лихе, то не диво, що не має передплатників. У нас і добре видавництво не має их богато, а має радше за мало.

 

Иду до адміністрації "Зорі" на звіди.

 

— А як там, добродїю, передплатники "Зорі" платять, чи може маєте такій самий клопіт, як адміністрації політичних часописей?

 

— Е, нї, наші передплатники ще дуже добрі, тільки мало их. Двацятьміліонний нарід помагає "Зорі" лиш так, що ледви на друк, на папір та на висилку стане. Сего року буде менчій недобір, як торк, та все-ж... При стільки передплатниках, скільки тепер має, може й дальше удержатись, але о ремунерованю авторів і мови бути не може. Коли-б так двічи стільки передплатників, як тепер, то вже був би й заробок якійсь, можна би постаратись о лїпші кліші... і взагалї поправити видавництво. А так... Видавництво саме коштує річно звиш 3.000 зр.; на заплату авторам нема тепер грошей.

 

— То кажете, передплатники ваші справдї платять?

 

— Українцї геть усї поприсилали гроші, а Галичан мало таких, що-б були що винні. З початком року 44 богословів замовило "Зорю", але дотепер осталось з них лише 6 таких, що платять до кінця року. Видко, грошей не мають на такі річи...

 

"Учитель" тратить богато через те, що передплатники-учителї (а єсть их кілька сот) не повідомляють адміністрацію про зміну місця свого побуту, коли их власть шкільна перенесе, так як би то дуже коштувало таке повідомленє. Байдужність невидана! Числа часописи або пропадають, або пересилка подвійно коштує.

 

В подібних відносинах находять ся певно й инші часописи. Число их передплатників не переносить кількасот. Проф. Шухевич не хотїв уже більше тратити на "Дзвінку" і передав єго Товариству педаґоґічному... "Посланник" ратує ся запомогою соймовою. "Зеркало" от дише... Видавництва мають взагалї за малу поміч від передплатників.

 

В "Просвітї" дізнавсь я про таке: З ретельности членів взагалї можна бути вдоволеним, однак ту гарну прикмету треба признати передовсїм селянам і взагалї біднїйшій верстві Русинів. Коли селянин не має грошей, щоб дальше бути членом, то повідомляє заздалегідь: так і так, не можу бути членом. Коли винен що, то пише: "Найлюбійша Просвіто! Кланяю ся низьким поклоном... не гнївайтесь... потерпіть до осени, я пришлю". І справдї додержує слова. А для интеліґенції треба вже принуки, треба писати та упоминатись. Коли молодого священика перенесуть з одної посади на другу, то єму анї в голові повідомити о тім канцелярію "Просвіти", щоб не висилала на давну почту книжочок. Так казав довголїтний урядник "Просвіти".

 

З другого боку знані знов такі факти. На пр. в 1889 р. видали студенти першій зошит, досить обємистий, журнала п. з. "Товариш". Видавцї розіслали щось 400 примірників нашій интеліґенції; мовляв, подивись, купи, а як не хочеш то відошли, бо то коштує гроші"! І думаєте: купили або відослали? Нї, подарували собі. Лише кількох відослало. Може думали, що се й справдї зробив їм хтось подарунок на Різдво, бо се й було під Різдво.

 

*) В ч. 23-ім "Зорі" поміщено отсю розвідку під зaг. "Нема грошей", в котрій дуже вдатно обговорено наші відносини літературні і журналістичні. Автор розвідки — сам молодий письменик — дуже добре знає ті відносини, длятого годить ся, щоби ширшій загал Русинів призадумав ся над піднесеними в тій розвідцї квестіями.

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 10.01.1893]

 

(Конець.)

 

Хто у нас видає більшу книжку, той заздалегідь певний, що на тім видавництві не зискає нїчого, лиш стратить. У нас в Галичинї розходять ся найбільше крім учебників десь якісь дрібні повістки, молитовники, житя Святих (послїдними лїтами було аж кілька різних видань), малі збірники пісень, исторії Руси (бо в тій книжцї є образки тай при тім цїкава вона); селяне питають за сонниками, листами небесними і т. п. Але так н. пр. том повістей, новель, або поезій лежить собі на потїху автора в єго хатї, а дещо лїтами по книгарнях. Про строго научні видавництва і казати нема що; на них зовсїм певно тратить ся.

 

Тому, що авторам приходить ся звичайно видавати своїм коштом свої працї а се становить в буджетї их рубрику, на котру можна написати: пропало, то они старають ся винагородити свою страту тим, що — не платять правильно друкарни. Пок. К. Сушкевич, гол. товариства им. Шевченка, схарактеризував дуже добре ті відносини авторів до друкарнї. Дня 24 марта 1880 писав він так до Гната Рожаньского, тепер уже також покійного: "Друкарня Товариства им. Шевченка має роботи досить, но мимо того з довгів вилазить лиш поволи. Добре, що вже нових робити не потребує. Сплата довгів могла би далеко скорше поступати, коби люде, котрі в нашій друкарни книжки друкують, були точнійшими в заплатї. А то, пожаль ся Боже, як дають роботу, то жадають найдешевших цїн, а як прийде платити, то ще гнївають ся, як упоминати ся о належитість. Но все таки чужі платять лїпше, як свої. Свої мабуть гадають, що досить мати друкарню, щоби можна книжку видати без коштів. Забувають, що букви самі не злїзуть ся, машина сама не видрукує, а людям, працюючим при каштї і машинї треба зараз і добре платити, і що також льокаль, світло, опал і проче значні фонди пожирають. Но мимо всїх трудностей гадаю, що друкарня, коли перебула труднїйші часи, то і тепер не упаде, а користь доси вже таки значну принесла, бо і "Правда" була би давно вже упала, як би не Товариство Шевченка, декотра добра книжка була би світу Божого не видїла, як би не поміч, котру від друкарнї сего Товариства мали. Може коли ще лїпші часи настануть"...

 

А чи настали ті лїпші часи? Письмо се писане тому 12 лїт, часу минуло споро, та ледви чи настали лїпші часи — не так для друкарнї, як для авторів. Друкарня им. Шевченка має й тепер зарібки від чужих і тепер ще "декотра добра книжка не побачила би світу Божого", як би не поміч від Товариства, що веде друкарню. Одно слово, куди глянеш, всюди "латанина" з року на рік.

 

Зі всего, що сказано поперед, можна дійти до таких висновків: Нїяка проґрама політична не одушевляє галицкої рускої суспільности так, щоби она сей або той орґан вміла оцїнити і єму відповідно помагала. Видавець хоч-би і дуже цїнної книжки зовсїм не може числити на заробок. Коли интеліґенція по селах передплачує часописи, то в значній части поступає собі несовістно. Винно тут не так лихе положенє матеріяльне, як більше слабе почутє обовязку. У біднїйшої верстви, як у селян, учителїв народних і т. п., почутє більше розвинене, як у т. зв. висшої интеліґенції. Щоденні часописи почали у нас виходити ще завчасу; поки ѣло" виходило тричи в тиждень, поти не мало таких клопотів з передплатниками. Шукаючи за причинами таких клопотів видавцїв, треба приписати вину також і адміністраціям часописей, котрі — можна сказати — здеморалізували своїх передплатників тим, що без заплати, на пусті замови висилали часопись. У инших народів є лїпшій купецкій звичай; передплатникови висилають часопис лише до того часу, до котрого заплатив, — у нас аж тепер приходять до голови по розум. — Дальші висновки: Лихі відносини видавництв не позваляють поправити их змісту. Про фейлєтони в наших часописях мало хто дбає, а в "Дѣлї" за них не платять. Всї дописувателї працюють за дармо. Редакції перетяжені працею, бо співробітників мають мало, а й тим, що мають, платять дуже лихо. З тої причини у нас нїхто не хоче бути публіцистом — і справдї маємо их ледви кількох. З браку редакторів маємо такі обяви, що... швець знає своє шевство, але і в кравецтво мішає ся, бо нема инших... Се, очевидячки, має вплив і на видавництва. Галицкі автори-літерати спомагають літературу лише — так сказати-б — у свято; а в буднї они заняті працею на прожиток. З того походить часто ділєтантска робота. Тому, що автори на заробок из своїх праць числити не можуть, а найчастїйше за свої гроші видають свої працї, то они не видають більших, дорожших книжок, лише брошури та брошури. Наша література, то збір брошур. Більша книжка являєсь тільки в ряди-годи.

 

До того всего меценатів літератури у нас нема, фондів літературних і товариств літератів нема, книгарнї поки-що нема, аґентів книгарских нема, змисл реклами дуже слабо розвинений, критика в самих початках розвою, накладцїв нема, а визискувати відповідну хвилю до виданя і продаваня книжок аж тепер починають... Власности авторскої нїхто у нас не шанував та тепер ще не все шанують.

 

Нема меценатів? А ось якійсь добродїй визначив значну премію (т. зв. Михайлову) за драматичну штуку з исторії нашої! А ось якійсь другій добродїй дав гроші на виданє "Збігцїв" Данилевского, а ще хтось хоч-би й на наше товариство Шевченка або й "Просвіту" (п. Федорович)! Справдї се меценати — та як же их на 20-міліонний нарід мало-маленько! На ческу "Матицю" складає цїлий нарід ческій що року сотки тисячів. А их же, братів-Чехів, лише кілька міліонів! Коли нарід зазначує свою самостійність народну літературою, писаною в своїй мові, то всї ті, котрим залежить на тій самостійности, повинні дуже дбати про свою літературу і про тих, що своїми працями єї збогачують. А у нас дбають? У нас, бувало, покидались тими письменниками, перед котрими потім чолом били, хоч заранї могли замітити у них талант і снагу письменску.

 

Дальші наслїдки тих невідрадних наших відносин такі: Автори покидають писати, бо з пера зарібку нема, а славою ситий не будеш. Друге: коли котрий і не покине пера, то покине писати по нашому, а стане писати по московски, по польски, по нїмецки — всякими мовами, лише не нашою. Чоловік свідомий літературного руху у нас найде на ті два спостереженя прикладів далеко більше, як у других народів. Чи чував хто у других народів про таку дезерцію письменників, як у нас: до Москалїв та до Поляків? Почислїть тих дезертирів: отсей историк, з роду наш так що-ж? — писав по московски. Он той письменник, повістяр, писав колись по нашому і пише тепер часом, та лиш "у свято". За старшими молоді йдуть в их слїди... Почислїть их з ласки своєї, а руки заломите! Чим-же ми похвалимось перед другими народами, яким дорібком, коли наші люде пишуть не по нашому?! Як що напише котрий по московски, то се вже дорібок Москалїв; як що напише котрий по польски, то се-ж для Поляків, а нам якій з того хосен?! Потїха, що ось нашими людьми инші народи радують ся, вчать ся від них, слухають их, — потїха така дуже "сирітска"!... Инша річ писати щось на чужій мові, щоб даний нарід познакомити з житєм свого народу, а инша річ покинути зовсїм свій нарід а пристати до чужого!

 

Одні замовкають, другі покидають нас. Хто-ж тому винен? "Автори самі винні!" — скаже дехто. — "Нема у них, (именно у тих, що покидають нас) почутя народного і они йдуть там, де їм платять!" А в оборону тих, що замовкають і тих дезертирів не можна нїчого сказати? Адже-ж они люде і жити хотять, може й родину мають, дїти, котрим бажають обезпечити будуччину! Як-же-ж им у нас пером заробити, коли не мають де і як! Идеєю і славою ситий нїхто не буде... А то дехто бажає і більше читачів, як их у нас мати може, бажає таких, котрі-б єго оцїнили, слухали єго... У иншого народу находить их більше, там єго пригорнуть, обезпечать єму бит — і так він поневоли для нас пропадає.

 

Отже горе нам і сором тут у Галичинї і сором там на Українї, коли ми спокійно будемо дивити ся на наших дезертирів! коли ми тим, котрі ще нас не покинули, не поможемо! Коли ми взагалї не подумаємо над поправою наших літературних відносин! Може погляди, висказані поперед, і за песимістичні, та все-ж они не з воздуха взяті, а таки хоч би й з відзивів самих часописей, коли вже не з досвіду знакомих осіб; — все-ж лїпше дивитись на таку справу за песимістично і шукати ради, анї-ж за оптимістично і дивитись з заложеними руками на таку дезерцію авторів, на таку бідоту наших видавництв.

 

Правда, ми в Галичинї і Буковині єсьмо частиною народу, бідного і непросвіченого — спис населеня виказав 70 кілька % анальфабетів, — правда, интеліґенція наша не знає своїх обовязків що-до спомаганя видавництв, хоч знає 30 лїт кричати про правопись; — та все-ж є ще бодай кілька тисяч людей, котрі потребують і хотять читати часописи та книжки, є ще других кілька тисяч, котрих можна легко до того спонукати, — отже для тих таки треба часописей і книжок, треба літератів і дневникарів. Хто-ж про тих робітників народних дбати-ме, хто их нагородить за их роботу, так високо цїнену у инших народів? Як розбудити у дрімаючої интеліґенції то почутє, котре каже дбати не лиш про себе, але і зложити свою пайку на жертвеннику народнім і то не в формі пустих фраз нїби-патріотичних, а в формі реальній, грішми, так, як то у Чехів дїє ся?

 

Відповідь на ті питаня труднїйша, нїж таке обжалованє суспільности, яке подане висше; — і тут я справдї в клопотї. Яку раду дати? Чи ждати, аж интеліґенція "виховає ся", народна амбіція у неї зросте, а нарід цїлий просвітить ся? Довго-довго прийшлось би ждати... Дивлюсь, як Поляки собі радять. Кригарнї у них належать до поодиноких осіб, котрі з того живуть. Они купують рукописи, друкують, а відтак при помочи своїх аґентів захвалюють свій "товар", де можна і як лиш можна, пхають єго людям в руки — і ось якось не зле на тім виходять, коли майже в кождім більшім містї єсть книгарня і коли книгопродавцї заробляють на книжках. У Поляків є фонди і стипендії, зложені численними добродїями на цїли літературні; — є товариства літературні, де літерат і єго родина може заратувати ся в потребі; — є меценати, котрі великі суми дають на видавництва і т. п.

 

А у нас є одна зовсїм нерухлива книгарня Ставропігійска, а друга що-йно має повстати (нею має завідувати Товариство имени Шевченка). Від сеї то будучої книгарнї нашої ми сподїємо ся дуже богато помочи для нашої літературної справи, і бажати-б собі можна, щоб она як найскорше отворилась та зачала своє дїло.

 

А про инші способи заради й казати нема що. Центрів літературних не маємо; літерати наші розкинені по всїй Українї-Руси; в товариство их не стягнеш; хиба що то було би якесь центральне бюро, котре би збирало рукописи, продавало их, коли можна; старало их десь помістити і взагалї було посередником межи літератами а редакціями. Меценатам грошевитим не накажемо, Щоб они давали гроші на цїли літературні; тут их воля, та годилось би, щоб они тямили ті цїли. Зробили би дуже добре і для народу хосенне дїло.

 

А може подобаєсь така гадка: В р. 1894 буде у Львові вистава краєва, як можна сподїватись, дуже величава. Чи не зїхатись би тогдї нашим письменикам, українским і галицким у Львові, та обговорити справу видавництв і всего, що з тим вяже ся? Тогдї можна би також умовитись, як нам писати, щоб уже всї ми однаково писали; можна би обчислитись з силами і богато дечого обговорити. На виставі буде що видїти, а Русини львівскі певно дуже радо приймуть Українцїв у себе дома; — отже може ся думка прийме ся. Годилось би подумати об тім.

 

І що-ж дальше? Єй Богу, не знаю, що дальше казати! Може ті замітки наумлять кого иншого та подасть раду лїпшу. Справдї здалось би обговорити сю справу; може що з того й вийшло би. Коли у кого инша думка про ті відносини, нехай напише; коли у кого добра рада на умі, нехай напише. Ми не маємо иншого способу порозумівати ся на такім широкім просторі України-Руси.

 

[Дѣло, 11.01.1893]

 

 

10.01.1893