Дзвінка ВОРОБКАЛО

 

«Скільки разів, за мого життя в камениці «Просвіти», я бачив його. Отого старенького, сивого священика, що йшов вузькими скрипливими сходами на другий поверх. Помало, з прибитою думками головою, з якимись письмами в руці…» – зворушливо згадував про покійного о. Олександра Стефановича відомий фейлетоніст «Діла» Галактіон Чіпка (псевдонім Романа Купчинського).

Отець Олександр Стефанович

 

 

Понад півстоліття цей скромний і високоморальний чоловік віддав розбудові української культури в Галичині, долучився до появи «Просвіти», «Діла», Українського педагогічного товариства («Рідної Школи»). Тож 17 липня, у 170-ті роковини від дня його народження, пригадаймо призабуте ім’я відомого українського церковного, освітнього й громадсько-політичного діяча, публіциста і видавця.

 

Побачив світ в Озерянах поблизу Товмача (Тлумача) у родині священика о. Семена Стефановича й Емілії з дому Потелицької. Початкову освіту хлопець здобув у школі оо. Василіян у Бучачі, яка на той час була німецькомовною, від 1860 року продовжив навчання у Станіславівській гімназії. Вже з гімназійної лави засвідчив свою громадянську активність, долучившись до молодіжних національних рухів. Так, 1865 року разом з іншими гімназистами старших класів юнак став ініціатором створення таємного українського товариства «Громада», яке мало на меті ознайомлювати молодь з українською історією, літературою.

 

Після закінчення гімназії 1867 року вступив на богословське відділення Львівського університету, де навчався упродовж двох років, а ще два наступні студіював богослов’я у Віденському університеті. Невдовзі побрався з Емілією Матіїв (згодом подружжя виховувало трьох дітей: Романа, Ярослава та Марту).

 

1873 року Олександр Стефанович був посвячений в духовний сан і склав іспит на катехита середніх шкіл, а вже наприкінці того ж року обіймав посаду вчителя релігії у жіночій і чоловічій учительських семінаріях у Львові. Він мав великий вплив на молодь цих шкіл, виховуючи її з патріотичних позицій. У семінаріях викладав до 1907 року, після чого вийшов на пенсію.

 

1875 року входив до ініціативної видавничої групи церковного двотижневика «Сіонъ Рускій», видаваного у Львові за сприяння о. Сильвестра Сембратовича як друкований орган Львівської архієпархії. Також був членом редколегії спеціалізованого педагогічного часопису «Газета Школьна» (1875–1879).

 

 

Попри педагогічну працю, активно продовжував займатися громадськими справами. Від перших років новозаснованого товариства «Просвіта» був членом її головного виділу і очолював деякий час видавничий відділ. Маючи тісні взаємини з духівництвом і своїми світськими приятелями, о. Олександр Стефанович масово поширював із їхньою допомогою видання «Просвіти» серед народу.

 

Паралельно також провадив дослідницьку діяльність. У 1877–1879 роках опрацював українську бібліографію й опублікував її у «Слов’янському Бібліоґрафічному Збірнику». 1878 року написав «Історію христіянсько-католицької церкви» (другий наклад побачив світ 1903 року). Того ж року перекладацька колегія (у складі о. Олександра Стефановича, о. Олексія Слюсарчука й Омеляна Огоновського) під проводом о. Сильвестра Сембратовича, декана теологічного факультету Львівського університету, видала перший офіційний молитовник рідною мовою (надрукований Іваном Пулюєм 1871 року «Молитовник для руського народу» не мав схвалення церковної цензури, так званої «апробати», хоча був дуже прихильно сприйнятий громадськістю та пресою). До того часу освічені галичани зазвичай користувалися молитовними виданнями, написаними церковнослов’янською мовою, а широкий загал галицького українства – польськомовними.

 

 

1879 року о. Олександр серйозно занедужав, але за якийсь час успішно подолав хворобу і знову поринув в активну громадську роботу. 1880 року став одним із засновників щоденника «Діло», упродовж десятків років входив до складу «Видавничої спілки «Діла». Вже у першому числі газети опублікував статтю про потребу й важливість відкриття бурс для українського народу. На сторінках «Діла» вміщував численні праці та матеріали з різних актуальних тоді суспільних проблем, особливо у сфері педагогіки та шкільництва. Також співпрацював із часописами «Наша Школа», «Нива» і «Свобода».

 

 

1883 року о. Олександр Стефанович був одним із засновників Руского товариства педагогічного (від 1912 року – Українського педагогічного товариства, від 1926-го – «Рідна Школа»). Того ж року взяв активну участь у започаткуванні національно-політичної організації «Народна Рада», яка визначала своєю головною метою розвиток українства – «самостійної народности, окремішної від польської і російської». Згодом увійшов до Української національно-демократичної партії і упродовж десятиліть був членом її Народнього комітету. Окрім цього, працював в економічних установах – був членом Надзірної Ради «Народньої торгівлі» та Крайового Союзу Кредитового. Очолив 1908 року церковний кооператив «Достава» у Львові, зумівши зорганізувати його на дуже високому рівні.

 

Давня поштівка (до 1914 року)

 

 

Напередодні Першої світової війни опікувався справою львівської української школи ім. Маркіяна Шашкевича. Після війни надалі докладав значних зусиль для розвитку рідного шкільництва та національно-патріотичного виховання української молоді й, навіть будучи у доволі похилому віці, провадив боротьбу за український характер шкіл.

 

Школа ім. Маркіяна Шашкевича (Львів, вул. Вірменська), 1912–1914 роки (світлина з колекції Ігоря Котлобулатова)

 

 

Не менш активною була діяльність о. Олександра у церковній сфері. У 1891 році він долучився до львівського греко-католицького синоду і обстоював на ньому разом з українським духівництвом права рідної Церкви. 1914 року дав чітку відповідь на польську католицьку анкету в Кракові у справі українсько-польського порозуміння (1929 року з’явилася друком як окрема брошура «З передвоєнних документів»). У 1916 році, коли австрійсько-німецькі війська вступили на півночі на українську етнічну територію, вислав від Товариства св. Апостола Павла до Ватикану і до австрійського міністерства віросповідань обширний меморіал під назвою «Пропам’ятне писмо про вагу української церковної унії для з’єдинення східної церкви з католицькою і про вагу цього з’єдинення для міжнародніх політичних відносин».

 

Входив до складу делегації (разом із Костем Левицьким, Іваном Кивелюком, Сидором Голубовичем, Лонгином Цегельським, Степаном Бараном) для перемовин 31 жовтня 1918 року з австрійським намісником Галичини генералом Карлом Ґеорґом фон Гуйном щодо вимоги передати владу ЗУНР. 10 листопада 1918 року, коли новостворений уряд ЗУНР складав присягу Юліану Романчуку як найстаршому за віком послу Української Національної Ради, о. Олександр особисто благословив початок будівництва української державності.

 

Юліан Романчук

 

 

Після війни о. Олександр Стефанович виступив на захист прав українського духівництва і протестував проти примусового введення целібату. 1923 року з нагоди 50-літнього ювілею його священства львівський Митрополичий Ординаріат надав ювілянтові за працю в Консисторії право на носіння фіолетового ковпака та пояса, а Товариство св. Апостола Павла й Українське педагогічне товариство (згодом – «Рідна Школа») іменували його почесним членом.

 

 

1924 року разом з іншими священиками й учасниками церковного синоду 1891 року видав брошуру «Висвітлення до історії львівських синодів з років 1891 і 1897», в якій подавалися невідомі факти з історії синоду. 1932 року о. Стефанович опублікував спогади о. Северина Матковського «Три синодальні архієреї».

 

Фото 9

 

Помер 23 травня 1933 року у Львові. Два дні потому «Діло» опублікувало розлогий некролог, присвячений своєму постійному співробітнику, називаючи його одним із «найвизначніших українських громадян старшого покоління, якого активність і завсіди рухливий, живий ум мусіли подивляти всі ті, що його знали».

 

Отець Олександр Стефанович

 

 

Своєю невтомною безкорисливою працею о. Олександр Стефанович заробив собі повагу серед приятелів, колег і широкого загалу галичан. Із особливою теплотою відгукувалися про свого вчителя й колишні учні семінарій. Прожив довге насичене життя, «до останнього віддиху присвячене рідному народові» – сіяв «зерно народньої української свідомости» і боровся з русофільством в середовищі галицького духівництва. 

 

 

Деякі публікації о. О.Стефановича

 

Спомини про перший вибір посла Романчука в Калуши р. 1883 // Дїло. – 1913. – 7 черв.

 

В якім напрямі має йти праця наших віч і послів // Дїло, 1913. – 31 жовт.

 

На могилу пок. епископа Констинтина // Дїло, 1916. – 14 трав.

 

Чи мав право? В справі реформи церкви і азбуки // Дїло, 1916. – 24 трав.


 

 

Джерела:

 

Баран С. Заслуженому Громадянинови (о. Олександер Стефанович) / Степан Баран // Діло. – 1923. – 8 квіт.  – С. 9.

 

Купчинський Р. У вірній службі / Галактіон Чіпка // Діло. – 1933. – 25 трав. – С. 5.

 

О. Александр Стефанович // Америка. – 1933. – 10 черв. – С. 3.

 

О. Александр Стефанович // Діло. – 1933. – 25 трав . – С. 1.

 

Середа О. Стефанович Олександр / О. Середа // Українська журналістика в іменах : матеріали до енциклоп. слов. – Львів, 2008. – Вип. 15. – С. 343–345.

 

Стефанович Олександр // Хата-читальня Прикарпаття

 

 

Світлини:

 

Encyclopedia of Ukraine. – Toronto; Buffalo; London, 1993. – Vol. 5.

 

Історія Християнсько-Католицької Церкви. / О.Стефанович. – Львів, 1903.

 

Центр міської історії Центрально-Східної Європи

 

Internet Encyclopedia of Ukraine

 

Kocть Левицький. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914 нa підставі споминів. Львів, 1926.

 

16.07.2017