В справі реформи церкви і азбуки
Під заг. "Кривди українського народа і церкви в нинїшну хвилю" помістив один з ветеранів українського духовенства о. радн. Александер Стефанович в "Ниві" статю, яка належить до серії замітних статий того-ж автора про наші національні церковні справи. Наводимо кінцеві висновки статї. — Ред. "Дїла".
Гадку зміни калєндаря підано австрійському правительству зараз по прилученю Галичини; однак тому домаганю оперся ся р. 1773 львівський епископ Лев Шептицький, відносячи, що йому годї переводити таке дїло без згоди инших католиків грецького обряду та що зміна могла би перешкаджати зєднаню східних народів з Римом. Сю ідею давних наших єрархів подїляв Апостольський Престол, а ріжні папи видали декрети, котрі заборонювали які небудь самовільні зміни в нашім обрядї. Наведу лиш декрет папи Венедикта XIV. "Demandatum сoelitus" з р. 1743, котрий в §.3. каже: De rіtіbus igitur et moribus Ecclesiae graecae illud imprimis generatim statuendum decrevimus, nemiei ticuiese aut licere, quovis titulo aut colore et quacunque auetoritate aut dignitate, etiamsi Patriarchali aut Episcopali praefulgeat, quidquam innovare aut aliquid introducere, quod integram exactamque eorundem observamium imminuat, omnesque in posterum et singulos-Eccleslae graecae ritus et mores a Patribus traditos omnino servare mandamus. (Про обряди і звичаї грецької церкви взагалї постановляємо передовсїм те, що нїколи не було і не є позволено, під яким небудь титулом або позором і якою небудь повагою, навіть патріяршою або епископською, що небудь нового творити або вводити, що могло би їх ненарушиму цілість вменшувати, і наказуємо, щоби на будуче всї поодинокі обряди і звичаї ґрецької церкви, передані від отцїв, були в цїлости доховувані).
З сего декрету виходить ясно, що нї патріярх нї епископ не має права вводити які небудь обрядові зміни, і що се може зробити лиш синод, за апробатою Папи.
Постоюючи за цїлістю нашого обряду, ми не були би противні деяким меншим змінам, котрі показались би на часї. Але се повинне походити наперед з загального почутя такої потреби в духовенстві і народї а відтак переводитись законною дорогою (через провінціональний синод і Рим). Можна би отже в своїм часї застановитись і над новим калєндарем в церкві і над деякими мастями уставу, але се може стати ся лиш нами самими, у відповідну пору, по зрілій розвазї, в пброзуміню з иншими католиками гр. обряду в Австрії, а в кінци по ухвалї синоду і по потвердженю Риму. Тодї і нарід глядїв би инакше на довершену зміну, тай закордонні наші братя не уважали би сего замахом на наш грецький обряд і не зражувались би сим до католицтва.
Загал духовенства і інтелїґенції витає здивований: в якій цїли дратує ся в сїм тяжкім часї так жорстоко почуваня українського народа — зі шкодою для католицької церкви і австрійської держави?!
Що до азбуки яких то приятелїв ми не маємо всюди! Там гноблять урядово український язик і його правопись, бо се спиняє "возсоєдиненє всего російського народа", а тут називають наші "браця" те саме знарядом Москви і раді би накинути нам свою лїберію! Але тенденція одних і других ясна — від давнаж ведуть вони з собою горячі торги про Україну. Не о наше добро їм ходить, а о власну наживу. Однак нарід не лишить того, з чим він вже від тисячу років тісно зжив ся, а то тим більше, що в cїй справі не має нїхто права рішати тільки сам нарід.
В увагах своїх відбив я закиди людий, котрі коячи у нас не одно лихо і граючи самі супроти держави дволичну ролю, силкують ся клеветати нас в міродатних сферах. В кінци я зазначив: що нехай правительство віддасть нам на нашій земли повну справедливість і нехай Рим перестане глядїти на наші справи через противні нам скла та возьме ся по цїлій щирости за оборону і піднесенє нашого обряду — тодї не стане тут нї слїду чужого зерна. Що воно так є, відчуваємо ми всї дуже добре, та розуміють се й ті круги, що мали змогу пізнати близше відносини. Але чи стане ся воно так? Що я не докладаю надїї на нїякі чужі помочи, а вірю твердо у власну житєву силу великого народа. Який небудь вийде результат з сеї війни, по нїй мусить наступати ера горожанських свобід для народів, а тодї буде українських свобід для народів, а тодї буде український нарід доходити вже елєментарною силою на всїх своїх областях природних прав. А сей час вже недалекий! Побоююсь більше, що справа католицької церкви готова піти на сходї не добре. Такий папа Климентій VIII. і деякі другі, що вповні розуміли вагу українського народа і і його церковної унїї та щиро їх попирали, були лиш метеорами на горизонтї церкви. Поза ними не було часу на наші дїла або недоцїнювано їх, і через се допущено нашу зєдинену церков до пресумної долї, якої вона зазнала. На жаль, сї відносини тривають на осталих унїятських областях (в Галичинї і Холмщинї) і по нинїшний день. Очевидно таким трактованєм не приєднуєть ся народів!
Прикро менї се сказати, але історичної правди годї закрити, — і не той служить чесній справі, що хиби облесними словами затаює, але той, що їх в добрім намірі стверто виявляє, "Иміяй уши слишати, да слишить".
[Дїло]
24.05.1916