Приходять до мене люди і раз-у-раз: Чому не пишеш? Адже не можна так!
Ох братя, справді не можна так. Справді в тім місці "Діла", де від 15 років звикли люди знаходити "Відгуки дня", так довго вже нема нічого.
Чи думаєте, що автор малих фейлєтонів не знаходить теми — не кажу до сміху, бо це було б нині скреготом сича, але до заповнення своєї рубрики в "Ділі"?! Чи не міг би замість у каламар замочити перо хочби у власну кров, хочби в жовч і визвати на білий папір думки?!
Але чи можна? Коли відкинути всі інші огляди, то все ще один зістанеться: думки є доти без мита, доки не кладуться рядками на папері.
Розкажу вам одну цікаву історію:
Підчас російсько-японської війни ґен. Курокі помітив, що його штаб ходить як не свій. Російський ґенерал Міщенко розбив дві бригади японської кінноти і заходила небезпека окруження лівого крила японської армії. Тоді Курокі улаштував у себе церемоніяльний чай. Полягає він на тім, що прислуга мовчки розносить у маленьких чарках чай, а гості мовчки його пють. І то тільки трьома ковтками. А між одним і другим ковтком минає... година.
Зійшлися булавні старшини на чай і три години ні пари з уст не пустили. Тільки як Курокі підносив чарку до уст, шелестіли шовкові кімона і чарки приявних підносилися також.
Питалися европейські військові аташе, чому він таке улаштовував.
Син країни сходячого сонця всміхнувся і відповів:
— Я бачив, що мій штаб схвильований льокальною невдачею. Треба було привести його до рівноваги. А це найкраще робить саме такий чай.
Ріжні народи мають ріжні психіки. Але в засаді людина є одна і та сама. Нею правлять одні закони, бо дихає одним повітрям і те саме сонце огріває всіх.
Бувають хвилі в житті і людини і нації, коли думки як настирливі бджоли гудять довкола неї, втискаються до голови такими роями, що людина аж очі примикає. І тоді треба їй абсолютної тиші, але в гурті, не на самоті.
Японець, кажуть, улаштовує тоді церемоніяльний чай. І після того, кажуть, його очі багато дальше бачать, а причина духової розгублености не заморожує душі.
[Діло]
19.03.1939