На могилу пок. епископа Константина.

Кілька особистих споминів.

Коли львівська громада поминає в сих днях вдячно память пок. епископа Константина Чеховича — як читаємо в оповістках: "доброго пастиря і вірного сина і добродїя українського народа" — пригадують ся многим з нас ріжні спомини з його житя. І я позволю собі подати деякі епізоди. Вони нїби дрібні, наче вирвані малі листочки з його буденних днїв, але знаменують його душу і те горяче чутє, з яким відносив ся до всїх наших дїл.

Може пять років перед війною заїхав я якось осеню в Перемишль і зайшов до епископа. Він приняв мене радо, говорив про всякі річи, а відтак по обідї попросив до себе капеляна і передаючи спис численних місцевих українських товариств, поручив йому, щоби післав до них льокая і пригадав, щоби ще того дня доставили свої просьби о соймові запомоги. Після того пояснив менї справу. "Ось бачиш, тут в місті є богато наших товариств; завтра їду на сесію сойму і там виєдную для них щорічні запомоги. Але наші люди такі, що не тямлять про написанє просьб, і я мушу в послїдній хвили нагадувати їм про те. Так мушу і в соймі ходити за справою і тут на місци екзеквузати написанє петицій". Се нїби дрібна річ, але вказує наглядно на ту щирість і печаливість, з якою покійний займав ся не лиш своїми церковними, але й всякими громадянськими справами, котрі й не належали стисло до його урядованя.

В р. 1910 порішила львівська управа "Достави" на зазив перемиських патріотів отворити в Перемишли свою філїю. З огляду, що там істнувала вже "Ризниця" і якийсь польський склад церковної утвари, не мав я великої надїї на більший успіх. Тому віднїс ся я лиш (як тодїшний директор товариства) до пок. епископа з письменною просьбою о благословенє дїла, а не просив на саме посвященє, щоби на случай невдачі тої філїї не анґажувати достоїнства архієрея. Епископ, як завсїди вічливий, прислав нам зараз сердечне благословенє і обіцяв дїло підпирати. Колиж я враз з д-ром Боцяном приїхав на саме отворенє філїї, запитав нас один поважний перемиський громадянин (світський чоловік): чи ви просили на сей акт преосв. епископа? Я відповів, що не просив, і подав причину. На те заявив Перемишляк: "Преосв. епископ питав вже про се і йому було би прикро, коли би його поминули; епископ опікує ся у нас всїми дїлами і без нього нїчого тут не робить ся!" Не було що дїяти, і в послїдній хвили пішов я до владики і попросив. За годину був вже епископ з цїлою асистою і хором, і довершивши чину посвященя, промовив до зібраної громади горячими словами, загріваючи до підпираня і розвиваня нашої питомої церковної штуки. Відтак приглядав ся з великим заінтересованєм ріжним оказам нашого рідного артизму (образам, гуцульським різьбам, свічникам, тканинам і др.), тішив ся сими новостями, випитував про дотичних артистів і заохочував ще раз, щоби ми лиш своїх артистів підпирали і старали ся вводити в церковну утвар національну штуку і промисл. Вкінци взяв на памятку красний роблений хрест молодого гуцульського артиста, який красував ся потім на престолї його домашньої каплицї. Благословляюча рука архієрея була щаслива, і перемиска філїя розвинула ся несподївано красно.

В загалї інтересував ся пок. епископ живо всїми справами в Перемишли, церковними і громадянськими, брав участь у всїх товариствах, заходив до них з части і підпирав їх морально і матеріяльно. Про деякі дїла (як про величезні його заслуги для дївочого інституту) писало ся вже дещо в пресї, а не рівно більше могли би ще розказати перемиські люди. Повисші слова, "без епископа тут нїчого не робить ся", були характеристичні. Таким щирим поступованєм ободряв і загрівав всїх до публичної працї, єднав їх і був осередком тамошного житя. Супроти того був там який небудь глибший дісонанс в громадї просто неможливий, — всі пoчувались в округ нього як би одна родина. Розумієть ся, все те виходило лиш на загальну користь, церковну і народну.

Важнїйші церковні справи своєї дієцезії мав в точній евіденції і займав ся особисто відповідним їх полагодженєм. Що місяця можна було бачити його у Львові, як ходив по ріжних урядах і шефах та підпирав ті дїла. Подібно їздив і до Відня. І не уступаючи нїчого з своїх принципів, умів зєднати собі всюди незвичайну повагу і симпатію. Один визначний шеф сказав менї раз: "Для епископа Чеховича робимо все!"

Taй в особистих справах був дуже людяний і учинний, та любив постояти за своїми, коли їм дїяла ся кривда. Менї звісні деякі факти, що коли "твердий намісник" ґр. А. Потоцький являв ся незрушимий на представленя нашої репрезентації і других важних чинників, то на інтервенцію еп. Чеховича таки уступав.

Вкінци не можу поминути ще одної додатної характеристики. Покійний, походячи з давного священничого роду, і перебувши в практицї цїлу душпастирську карієру, почавши від сїльського сотрудника, та зазнавши всяких священичих невгодин, був перенятий давними священичими традиціями нашого духовенства як в відносинах його між самим собою, так і до свого обряду і народу. Через се відносив ся в глубоким поважанєм до нашого духовенства і всего його житя, відчував і розумів ріжні його потреби і прикрости, та старав ся їм по змозї зараджувати. А коли прийшлось йому часом виступати проти якої похибки священика, то робив се оглядно без нарушеня духовної поваги. Сам правий і отвертий, бажав видїти також в цїлім духовенстві щирість, характерність і солїдарність, якими воно у нас від давна визначалось, і власне при строгім зберіганю сих чеснот бачив в клирі найкрасший взір для вірних. Тому бажав від кождого отвертої гадки і не гнївав ся, коли хто був відмінної думки. Разом з тим йшло, що хоч визначав ся бистрим умом і скоро орієнтував ся, однак радо витав у себе поважних мужів, як духовних так світських, розговорював з ними про ріжні справи і старав ся пізнати погляди і бажаня загалу. Не раз приймав своїх давних товаришів словами: добре, що ти приїхав, а то хотїв би я про де-що так отверто і щиро поговорити! В своїх судах не був арбітральний, і коли пізнав рацію у когось, то прихиляв ся до його гадки. Нераз, занявши вже до погляду когось відмінне становище, розважував ще, чи мав тамтой слушність. Всїх свяшеників трактував як своїх братів, а світську громаду як своїх другів. Очевидно при таких відносинах не було там поля для злобних донощиків і лизунів, котрих уважав негідними духовного стану, — і не було місця для лицемірів і низьких духів, котрі як їдовиті гриби вилягають ся часом коло престолів, вивертають там свої душі, затроюють серця своїх необачних настоятелїв, наносять шкоду їм самим і загальній справі, і коли загал плаче, вони ликують з довершеної нікчемности. Все йшло тут по Христовій праведности і любови.

Словом, пок. епископ був у всїх починах "кість з нашої кости", котрий вийшовши з нашого духовенства і народа, і не заказивши своєї душі нїякою чужою отруєю, віддав цїлу чисту душу на службу церкві і народови.

Сю малу грудку кидаю у вдячний спомин на могилу мого доброго друга і щирого нашого громадянина. Нехай Бог буде Тобі за се милостивий!

[Дїло]