Джон Кей

 

На конференції у Джексон-Гоул Ендрю Голдейн із Банку Англії знову нагадав тим, хто ухвалює фінансові рішення, з чого почалася криза 2008 року. Основними показниками стійкості банку, які використовують регулятори у всьому світі, є коефіцієнти достатності капіталу, обчислювані відповідно до принципів, встановлених Базельським комітетом із банківського нагляду – і ці коефіцієнти не відігравали жодної ролі у прогнозуванні ймовірності банкрутства фінансової установи. А простий показник лівериджу банку, який може порахувати будь-хто, хто має калькулятор, відігравав важливу роль.

 

Лідери фінансового світу підтакували Голдейнові, захоплюючись його аналізом. Потім вони, наче нічого не сталося, привітали Базельський комітет із чудово виконаною роботою. Очікувати іншого означало б не розуміти суті цих зборів. Їхня мета полягає не у тому, щоби виявляти і, тим паче, вирішувати корінні причини нестабільності у світовій фінансовій системі. Їхня мета – дати політикам та громадськості відчуття, що "щось таки роблять", дозволяючи банкам і регуляторам змогу продовжувати діяти у спосіб, наближений до того, як вони працювали у 2007 році. Мало який процес є настільки ж марним, як засідання Базельського комітету.

 

Проте аналіз Голдейна є фундаментальним викликом цій ортодоксії. Ймовірне пояснення його відкриття, що складніші правила є гіршими, ніж простіші, можна знайти у законі Ґудгарта. Це твердження вперше висунув у 1970-х роках економіст Чарлз Ґудгарт у контексті реалізації монетарної політики.

 

Професор Ґудгарт припустив, що будь-який показник, прийнятий в якості мети, втрачає інформаційний зміст, який, як здавалося, робив його важливим. Люди змінюють свою поведінку, щоби досягти мети. Їхні реакції змінюють зв’язок між цільовим показником – показником пропозиції грошей чи вартістю у зоні ризику (VaR) – і метою, до якої прагнуть політики: доступністю кредиту чи залежність банку від ризику. Цільовий показник стає поганим мірилом успіху в досягненні мети, щойно його починають вважати таким. Саме тому зважений на ризик коефіцієнт, рекомендований Базельським комітетом, який і був цільовим показником для регуляторів, виявився менш надійним, ніж показник лівериджу, на котрий не зважали.

 

Гвін Беван і Крістофер Гуд показали, як працював закон Ґудгарта, коли Національна служба охорони здоров’я Великобританії прийняла певні цільові показники за мірило своєї продуктивності. Одним із цільових показників, наприклад, було забезпечити, щоб на 90% екстренних викликів швидкої допомоги реагували протягом восьми хвилин. Люди, що працювали у цій структурі, привітали себе з перемогою, коли швидка допомога виконала цей цільовий показник.

 

Але аналіз показав, що на чималу кількість дзвінків лікарі реагували протягом семи з половиною – восьми хвилин. Можливо, цифри були сфабриковані – часто буває розрив між моментом, коли зареєстровано виклик, та часом, коли було надано реальну допомогу. Можливо, диспетчер і команди лікарів надавали пріоритет викликам, у яких очікуваний час реагування був близько восьми хвилин, та ігнорували ті, що потребували від машини "швидкої" довшої чи коротшої подорожі.

 

Ми цього не знаємо. Але ми знаємо, що цільового показника загалом досягли, і ми не маємо простого способу з’ясувати, чи послуга внаслідок цього стала кращою або гіршою. Так само і з вимогами до капіталу. Додаткові складнощі зважування на ризик стимулювали регуляторні маніпуляції – створення інструментів, які переводять активи з однієї категорії ризику до іншої, зберігаючи при цьому їхні основні економічні характеристики.

 

Категоризація змушувала банки проводити реверс-інжинірінг продуктів відповідно до вимог моделей рейтингових агентств. Такі складності зменшували стійкість системи. Складні оцінки надійності банків виявилися марними не через конкретні недоліки у деталях своєї будови, а тому, що така хиба притаманна такому способу регулювання. Серйозні спроби зміцнити фінансову стабільність повинні зосереджуватися на реформах структур і стимулів, а не на марних спробах заборонити небажану поведінку, що породжена поганими структурами й недоречними стимулами.

 


John Kay
The law that explains the folly of bank regulation
The Financial Times, 12.09.2012
Зреферував Омелян Радимський

 

 

 

10.07.2017