Чим далі від нас минуле, тим прискіпливіше вглядаємося ми у нього. Тим дитиннішими стаємо у сподіванні отримати звідти відповіді на сучасні запитання. Тим вагомішими стають наші посилання на древніх у прагненні схилити чиюсь думку на свою користь. Так починається гра розумів. Але в неї не грають померлі. Тому що вони мовчать. Тому що своє вони сказали у свій час, за своїх обставин і для інших людей. Тому що не можна експліковувати їхні думки без перекладення на мову сучасності. Зрештою, вони говорили не до нас, тому що більшість написаного чи сказаного стосується сьогодення, а не майбутнього.
Ті ж слова, мовлені дві тисячі років тому і сьогодні, схожі лише словами, але не значеннями. Значення ми повинні віднайти. Реконструкцію минулого слід залишити історикам та кіносценаристам, а їхні експозиції – виставляти в окремій галереї музею культури.
Ми не можемо жити як досократики чи перші християни, ми не можемо регламентувати своє життя за правилами піфагорійців чи стоїків. Ріка часу віднесла їхні контексти в архіви пам'яті. А нам залишається лише здатність до розуміння буття, в якому відбувається теперішня людина. Ми можемо позичати думки у древніх, але зобов’язані їх переосмислювати з усією відповідальністю до пошанування померлих, які вже не зможуть нас виправити чи доповнити.
Саме те, що ми називаємо сьогодні філософією, і дає нам оболонку, в якій ми можемо тлумачити слова померлих, форматувати себе ідеями минулого і тим самим вписувати власні життя у часопис цивілізації. Якщо ми цього не робимо, то зникаємо остаточно після фізичної смерті, бо і життя, і смерть не приносять користі тим, хто залишається після нас.
Найголовніше завдання сучасних істориків – це повертати минуле минулому і прибирати з нього нав’язливі проєкції наступників. Бо відколи сучасники почали рефлексувати над минулим, історія стала нотним зошитом, в якому з однакових нот – історичних фактів – кожна нова генерація вчених та політиків творила власну музику про минуле, яка давала натхнення на дії, часто не освячені повагою до попередників. Так сьогодення підпорядковувало минуле. Так сфальсифіковане минуле впливало на майбутнє.
Ми легковажно жонглюємо цитатами текстів, написаних чи мовлених у давнину. Але не завжди це одяг по нашому розміру. Ми творимо національні міфи з клаптиків традицій минулого, але кроїмо їх за сучасними сценаріями. Тому міфи потребують осучаснення та переписування мало не для кожного покоління і стають флюгерами, які вказують хіба що на майбутнє спадщини, але не достовірну фіксацію часу. Правда минулого мало потрібна його наступникам. Одягаючи шати минулого, людина отримує оманливе відчуття приналежності до вічності, хоча насправді бере участь у галасливому маскараді, де продають неверифіковані лотереї у майбутнє.
Що не заглянемо у давнину, то тим частіше натрапляємо на око сучасника в її описах. Ми звикло сприймаємо «атоми» Демокріта і напівміфічного Левкіпа як початки інтуїтивних уявлень про корпускулярну структуру матерії і фізики у сучасному розумінні, хоча, найімовірніше, Демокріту йшлося про фіксацію меж пізнання, які окреслюють координати буття. Що він зробив, мабуть, уперше – то це перенаправив думки з питань про смисл на питання про причину всього, що відбувається у світі, чим серйозно підважив основи містичних вчень, які пронизували філософію досократиків і через піфагорейство продовжували впливати навіть на думку нового часу. Ми мало рефлексуємо над тим, наскільки інтегрованими в античну думку були вчення цивілізацій Азії, Єгипту, Африки чи навіть Індії. Зачаровані екстравагантними алегоріями давньогрецької міфології, ми легковажно вважаємо, що античні люди не мали уявлення про єдиного Бога. Нам важко відмовитись від європоцентричності історії світу і повірити, що протягом густих пластів часу вона була малоцікавою периферією світу. Складно погодитись, що величні міста, переповнені пам’ятками культури, як-от Рим чи Париж, зростали на несправедливості, Венеція та Генуя збагачувались на торгівлі людьми, а Мадрид чи Лісабон – на нещадній самозгубній експлуатації цілих континентів. Ми переоцінюємо роль козацького народу у національно-визвольних змаганнях і недооцінюємо слабкість аристократії в ролі ефективних еліт. Ми ухиляємося від визнання того, що не було кращого мотиватора для воєн, ніж релігія. Що суспільні закони деяких підкорених індіанських народів були більш справедливими, ніж у європейців. Що причиною успіху глобальних азійських імперій була краща організація управління територіями, а не варварська жорстокість. А причиною успіху європейських імперій після Ренесансу – перевага не в культурі, а у військовому мистецтві і технологіях. Зрештою, нам варто також визнати, що цю перевагу забезпечило християнство, яке, попри складне ставлення до науки, все ж таки сприяло її розвитку, на відміну від ісламу.
Ми боїмося зробити висновок, що немає нічого вічного під сонцем, включно із самими сонцем, національними міфами, версіями історій, науковими парадигмами, політекономічними системами і всім іншим, що у часі нашого життя видається нам вічним. Що велич міст, країн, імперій, диктаторів, політичних систем, світових релігій – змінна складова у формулі життя. Тому якщо Україна колись не втримувалась, то тепер неодмінно втримається і стане нарешті такою, як ми, а не хтось інший, хочемо, а Росія якщо і була, то колись стане іншою або її не стане зовсім. Ми з острахом відвертаємося від тенденцій, що епіцентри прийняття рішень знову переміщуються на схід. Ми вдаємо оптимізм, коли говоримо, що гуманітарна складова етики людини переважує меркантильну.
Звісно, те чи інше, але щось таки буде. Людина неминуче залишиться у майбутньому. Але, можливо, коли минуле порине у спокій, коли ми перепишемо пам'ять і вона перестане бути картами в руках недобросовісних гравців, це менше нашкодить планам Бога на наше майбутнє.
І все ж таки ми не можемо залишити минуле у спокої непорушності. Якщо ми його мислимо, якщо відділяємо гнучкою стрічкою пам’яті від себе – отже воно важливе для нас. Тільки варто по-іншому зрозуміти роль пам’яті про минуле. Людство – це, за Кантом, комунікація, потік смислів і досвідів. Отже, ми можемо зрозуміти своє буття лише приймаючи проминулий досвід інших, розглядаючи їх як рівних, поважаючи їхні помилки та звершення, залишаючи їм їхнє у спокої вічності. Тому приймати, а не маніпулювати. Зрозуміти минуле, щоб зрозуміти себе.
08.07.2025