Культура спортивного вболівання під німцями

Володимир ГІНДА

Одвічні проблеми командного спорту – поведінка вболівальників на трибунах і так званий «суддівський чинник». Чого лише варті масові заворушення серед футбольних фанів, спровоковані в Сумах, Харкові чи Житомирі у наші часи. Парадокс, але щось подібне відбувалося і в спортивному житті окупованої німцями України.

Неспортивна поведінка спортсменів і симпатиків на стадіонах: навмисно груба гра, бійки між футболістами, жбурляння глядачами камінням у гравців (у боксі – травмонебезпечних предметів на ринг), дудіння різними інструментами, непристойні вигуки на адресу суддів, втручання в їхню роботу та залякування – усе це супроводжувало спортивні змагання тієї доби.

Приміром, спортивний відділ Одеського муніципалітету 1943 року через такі дії вболівальників мусив задля безпеки запрошувати на боксерські бої румунську поліцію чи жандармерію.

Або ось що писав 31 травня 1944 року у «Краківських вістях» журналіст Осип Новицький про події на стадіоні під час футбольної гри між «Дністром» (Самбір) і львівським УССК: «Мав я нагоду бачити реваншеві змагання УССК – «Дністр» у Львові… Стверджую тільки, що атмосфера змагань – головно у другій половині – не мала нічого спільного ні з добрим ім’ям українських спортовців, ні з товариським чинником, таким необхідним у теперішню пору. Постійні штурханці руками, «додаткові» копи по ногах суперника, що лишився при м’ячі, сварки, три контузії, одна рукопашня і два вилучення – рішуче не те, чого ждали після «посту» кількасот глядачів».

Близькою до емоційного зриву була поведінка вболівальників на футбольних матчах, коли зустрічалися українські спортовці та військові вермахту. Німецькі гравці, розраховуючи на легкі перемоги, наривалися на шалений опір місцевих команд і несамовиту обструкцію українських вболівальників, для яких на той момент це була чи не єдина можливість хоч у чомусь відчути перевагу над окупантами. Нерідко така підтримка переростала в образи та непристойні вигуки українців на адресу німців, про що не раз писалося в тогочасних статях на футбольну тематику.

Тут варто зазначити, що культура вболівання – це здебільшого емоції, переживання, зазвичай важко контрольовані людиною. Тому те, що вона аж ніяк не сказала б у спокійному стані, під час вболівання «виливалося» на поверхню. Важить також присутність людини в такий момент у натовпі. Видатний дослідник цього феномену Ґустав Лебон писав: «Які б не були індивіди, який би не був їхній спосіб життя, заняття, їхній характер або розум, одного їхнього перетворення в натовп досить для того, щоб у них утворився рід колективної душі, змушуючи їх почувати, думати і діяти інакше, чим думав би, діяв і почувався кожен із них окремо».

Присутні на стадіоні військові чи німецькі футболісти практично не реаґували на неґативні вигуки глядачів, ймовірно, через незнання української мови.

Безкультурна поведінка глядачів на міжнародних матчах у спортивних залах чи майданчиках іноді провокувала і спортсменів. Тому нераз такі протистояння супроводжувалися некоректною грою обох команд, що подекуди переходила всі можливі межі. Зі слів капітана київського «Старту» М.Свиридовського, під час гри з німецьким «Флакельфом» (1942) кияни в 2-му таймі за рахунку 1:2 на користь німців навмисно перебили коліно найкращому гравцю «Флакельфа», що викликало величезне невдоволення з боку німецьких уболівальників. Своєю чергою «Львівські вісті» 4 листопада 1941 року писали, що в ході зустрічі львівської «Гарбарні» і «Вермахта» (1 листопада 1941 р.) вже німці, значно поступаючись у класі українцям, грали грубо, часом навмисно.

В ориґінальний спосіб виявив своє невдоволення грубою грою футболістів одеської «Вікторії» та поганим суддівством тренер бухарестського «Ювентуса» Майор. 5 липня 1942 року він під час матчу вискочив на поле і побив суддю. Після цього інциденту, згідно з повідомленням «Одесской газеты», за розпорядженням правління румунського клубу Майора 8 липня звільнили з посади тренера.

Пресі періодично повідомляла про непристойну поведінку вболівальників щодо суддів, що призводило до небажання останніх взагалі займатися суддівством. Аби якось зарадити цьому, керівництву футбольних дружин пропонувалося проводити виховну роботу зі своїми симпатиками самотужки. «Легко виховати й глядачів, – писав Є.Тихоліз 1 червня 1943 року в «Краківських вістях». – Легко подбати і про те, щоб вони раз і назавсіди зрозуміли, що заплачена карта вступу на змагання не дає нікому прав до невідповідної поведінки на змаганнях, а саме: до підбурювання власної дружини, до вбігання на грище, до кидання образливих слів на адресу судді і т. д. Глядачі повинні зрозуміти, що суддя змагань – це не смітник, якого можна зовсім безкарно обкидати, чим захочете. Судді мають добру та не примушену волю безінтенсивно працювати у спорті, але коли ця праця перестає бути для них приємністю, а навпаки – дає прикрості, то швидко від неї відходять. Факт вже сьогодні загальновідомий, що кандидатів на суддів копаного м’яча важко знайти з причин вищеподаних і зовсім оправданих».

Недостача кваліфікованих суддів і їхня непрофесійність змусила «Ланку судівництва» запланувати проведення у Львові з 7 березня 1944 року короткотривалих курсів (10 лекцій) під керівництвом В.Хомишинця, на які мали надіслати по два представники всі львівські клуби. У другій половині березня планувалося організувати подібні заходи в Перемишлі, Тернополі, Станіславові та Дрогобичі.

Вирішити вказані проблеми тогочасним спортивним провідникам не вдалося, хоч, як бачимо, вони намагалися боротися з неґативними явищами. Здебільшого карали за непристойну поведінку спортсменів (дискваліфікації футболістів) і суддів. Поширену нині практику дискваліфікації стадіонів або заборони відвідувати вболівальникам матчів своїх улюбленців після вчинених ними неподобств у німецькі часи не застосовували. Адже однією з головних статей фінансування тогочасного спорту були надходження від продажу квитків глядачам. Тому відмовитись від цього бодай на кілька тижнів означало значно похитнути і так слабке фінансування спортивних товариств. Розуміючи це, окупаційні спортивні інстанції пропонували товариствам самотужки вести виховну роботу зі своїми вболівальниками, а іноді запрошували на змагання поліцію чи жандармерію.

Українські дівчата з угорськими стрільцями на футбольному матчі в селищі Основа (нині частина Харкова), 1942