Коли мова про участь глядачів у спортових імпрезах, то ясно, що йде про спортові змагання, в яких емоційний чинник грає першорядну ролю, значить: у ріжних спортових грах, у легко-атлєтичних метчах та найбільше на змаганнях копаного мяча. Правда, емоційний чинник збільшується або зменшується відповідно до терену й до популярности якоїнебудь ділянки спорту. Тому, нпр. чим емоціонуються американці, може бути зовсім нецікаве та байдуже для европейця і навпаки. Знаємо, що Америка емоціонується бейзеболом або раґбі і не виявляє майже ніякого більшого зацікавлення для футболу в нашому европейському розумінні. Американці вважають наш футбол просто якоюсь дитячою іграшкою, якою стовідсотковим мужчинам не слід навіть займатися. Зновуж европейські краї (може за вийнятком деяких західних держав, де раґбі може почванитися доволі великою популярністю) здебільша вважають улюблені „американські спорти" брутальними й нецікавими. В такім чи іншім "смаку" публики грає головну ролю психіка і вдача нації. Та це вже зовсім інша справа і нею не будемо сьогодні займатися. Нас цікавить у першу чергу питання, який вплив має емоційний чинник на змагунів та на спортову публику.
Щоб не входити в подробиці, мусимо розважити цю тему з того боку, який найкраще ілюстрував би наші умовини. Отже головну увагу присвятимо копаному мячеві, який у цілій Европі, зокрема на українському терені, має найбільше симпатиків і просто фанатичних звеличників.
У змаганнях, що мають характер видовищ, емоційний чинник панує і на грищі і на трибунах. На грищі зовсім інакше емоціонуються змагуни (там у першу чергу грають ролю наскрізь спортові прикмети: воля перемоги, амбіція, суперництво), одначе під впливом глядачів емоціонує змагунів інший чинник, а саме охота приподобатися. Ця прикмета іноді так сильно панує на майдані, що спортові змагання затрачують свій справжній зміст і стають видовищами дуже подібними до цирку. Якщо спортові імпрези стають справді цирковими видовищами (сьогодні майже буденне явище), то в тому виключну вину має поведінка спортових глядачів.
Пригляньмося, як повинна виглядати роля спортового глядача і чи вона може й повинна впливати на хід змагань, байдуже яких: боксерських, футбольних чи легко-атлетичних. В засаді спортовці повинні виявляти свою справність без ніяких посторонніх впливів, значить: вони повинні виявляти у суперництві з іншими якнайбільше жертвенности, волі перемоги і доказати, що їх висліди є лиш наслідками послідовної заправи, гарту їх душі й тугости тіла. Та не забуваймо, що таке засадниче ставлення справи, вимагалоб виелімінування публики від участи у змаганнях. Одночасно не забуваймо також, що вже в Олімпійських Ігрищах старовинної Греції глядачі брали незвичайно живу участь. Мало цього. Олімпійські змагання саме призначені були для глядачів щоб вони мали змогу оглядати пописи своїх найкращих, їх хвалити чи їх ганити. Сама-ж присутність глядачів у змаганнях була для змагунів природною, найсильнішою інекцією сил та заохотою до якнайкращих успіхів.
Як воно виглядає у нас? Чи глядачі на якихнебудь спортових імпрезах обмежовуються справді лиш до тієї (направду почесної) ролі? Хоч як це важко признавати, та наша спортова публика виявляє в багатьох випадках стільки спортової іґноранції, стільки нездисциплінування та примітивізму, що її участь у змаганнях густо-часто переступає межі не лиш спортової етики, але й людської етики взагалі.
Глядачів обовязують так самісько спортові засади на трибунах, як і змагунів на майдані. Та коли змагунів на грищі і їх поведінку бачать та оцінюють: глядачі, суддя чи судді, провідники дружини, виділові, ріжні спортові діячі, то глядачі на трибунах відповідальні за свою поведінку тільки перед своєю совістю й у вийняткових випадках перед представниками адміністраційної влади. І тому нечесну поведінку глядача може «дискваліфікувати» тільки його власна совість.
Щоб ці закиди не були голословні, можна взяти який-небудь приклад із змагань копаного мяча, які, особливо на нашому терені, розбуджують найбільше людські пристрасти. Коли наша дружина програє, то ми не добачуємо тоді ніяких причин тої програної у кращій поставі нашого противника, лиш дошукуємось виновника у судді змагань, у надто гострій грі противника і т. д. Нерідко своє негодування виявляємо ще й у той спосіб, що лаємо останніми словами власних грачів та відбираємо їм останки віри у власні сили, замісць у важких хвилинах додати їм заохоти витревати. „На грищі треба вміти не лиш виграти, але й програти" -- чуємо залюбки такі фрази і при цьому забуваємо, що саме ці слова торкаються теж і поведінки спортової публики, яка так дуже нерадо дивиться, коли її дружина програє і тоді „виходить із себе“. Якщо таку програну справді завинили поодинокі грачі, чи може й ціла дружина, тоді навіть моральним обовязком публики є дати змагунам відчути своє негодування. Одначе це негодування повинно спричинити поправу, а не психічне заломання змагунів. Якщо дружина програла, бо противник був ліпший, або на таку програну зложились якісь причини (таких причин у нас теж чимало) — то публика повинна зневіреним змагунам додати моральних сил на будуче.
Яким чином повинні ми заохочувати свою дружину до перемоги чи якнайбільших зусиль? Чи дикі, некультурні вигуки під адресою противника або судді справді дають бажані успіхи?
Ні! І тисяч разів ні, хочби і тому, що така поведінка рішуче незгідна зі згаданими вище засадами спортової етики й остаточно також тому, що справжньої користи нашій дружині вона не дасть ніякої, зате дуже часто може пошкодити. Вкінці найвища вже пора закинути й оці вічні нарікання, що нас кривдять і дошукуватися постійно виновників невдач по всіх усюдах, лиш не серед нас самих. Тому теж вигуками проти чужої дружини викликуємо часто зовсім протилежні наслідки до тих, що ми їх хотіли. Серед грачів дружини, яка має наші симпатії, витворюється моральне лінивство і змагуни поволі привикають самі до цього, що причину кожної невдачі бачать лише у здогадній кривді. Грачі починають рахувати лиш на те, що противник, спантеличений публикою, просто сам „підложиться“. Словом: така поведінка публики зовсім деморалізує нашу дружину.
Глядачі можуть і повинні свою дружину заохочувати до якнайбільших зусиль ріжними можливими й дозволеними культурними способами. І це саме одно з найголовніших завдань виробленої спортової публики. Можна заохочувати, накликувати, виявляти голосно своє вдоволення, радість — одначе все те мусить мати відповідні форми і не компромітувати нас перед не українськими глядачами.
Грачі повинні відчувати серед глядачів прихильний, дружній настрій, вони мусять знати, що на них дивляться не лиш спрагнені перемоги „кібіци“, але теж спортовці, що визнаються на справах, спортовці, що вміють оцінувати одною міркою успіхи і провини, спортовці, які зуміють вчутися в настрій дружини і в міру потреби той настрій справляти: коли він запальний — успокоювати, коли песимістичний — підбадьорувати. Одночасно вони повинні бути настільки обєктивні, щоб, вимагаючи обєктивности від судді, вміли справедливо оцінювати і гру противника.
Мусимо теж памятати, що спортовий суддя є теж тільки людиною і може помилятися. Годі в кожному рішенні добачувати сторонничість. Виступи публики проти судді (хочби він справді своєю поведінкою викликував якнайбільш ворожий настрій до себе) можна би вважати хіба тоді оправданими, коли вони обмежуються виключно до словних, при тому строго критичних і річевих завваг. Усі образливі, інколи хуліганські крики й лайки під адресою судді та чинні виступи публики є звичайною трусливістю анонімної та безкритичної маси.
При кінці ще заввага, що торкається одного менту на недавніх змаганнях «України», де ми чули образливі вигуки якоїсь групи, невдоволеної складом дружини, під адресою провідника секції. Це був перший цього роду випадок у наших умовинах, що вину за слабу гру дружно приписуємо провідникові. Не зважаючи ні на що такі вигуки могли походити від людей які не визнаються у спортово-орґанізаційному житті України, треба їх напятнувати як звичайний анархічний виступ своєрідних "мальконтентів".
Чимало ще уваг насувається на думку у звязку з поведінкою та ролею глядачів цих змагань, та про це можнаб писати цілий ряд статтей. Покищо хочемо вірити, що й цих кідька завваг вийде на користь українському спортові.
Роман Славко
28.04.1938
